– Михайло! Я так більше не можу! Це – не дитина, а якесь покарання. Знову його вчителька дзвонила. Навчальний рік тільки-но почався, і ось нам знову до школи йти треба. Явка о сьомій годині, і відмовитися не можна.
Як я зрозуміла, здебільшого через Степана влаштовують батьківські збори, до того ж і директор, як мені сказали, може прийти. Май на увазі: цього разу з проблемою розбиратимешся ти! Мені ніколи! – Долинало з динаміка смартфона так голосно, що це чув не тільки чоловік у шкіряному кріслі, а й люди, які сиділи перед ним на трохи менш комфортних офісних стільцях.
– Віро, – відчеканив Михайло, – у мене зараз важливі переговори. Звільнюся – передзвоню тобі.
Невидима співрозмовниця почала кричати ще голосніше, але чоловік завершив дзвінок і вибачився:
– Вибачте! Синові, Стьопі, дванадцять років, але, схоже, у нього вже перехідний вік почався. Ще й перший навчальний місяць не закінчився, а нас знову до школи викликають. Ми тепер із дружиною туди як на роботу ходимо…
Миловидна жінка середніх років усміхнулася:
– Нічого, Михайле Андрійовичу. Із дітьми завжди непросто. Здається, ось стане на ноги, навчиться ходити і стане легше. Куди там! Правильно кажуть, що найспокійніший час у батьків, коли дитина перебуває в животі в мами. Але так уже заведено. Ми старіємо. Діти дорослішають. Починаються непорозуміння. Одвічний конфлікт батьків і дітей.
Чоловік, що сидить поруч, додав:
– Так, маленькі дітки – маленькі бідки, але ж і ми батькам свого часу показували небо в алмазах. Як згадаю! Якщо мама на батьківські збори пішла – я дзиґою по дому крутився, щоб чистоту навести. Вважав, що так мене менше сварити будуть.
Михайло Андрійович легко посміхнувся, згадавши схожі моменти:
– Що ж, колеги, дякую вам за розуміння і підтримку і пропоную повернутися до обговорення нашої співпраці.
Раптова зміна теми не найпростіших перемовин зблизила сторони, і незабаром було нашвидкуруч накидано пункти додаткової угоди.
Господар кабінету застукав по клавішах, роздрукував два примірники додатка до основного договору. Після підписання документів Михайло Андрійович запропонував:
– Тепер маю честь запросити скуштувати страви від мого шеф-кухаря. Не в моїх правилах хвалитися, але готує він геніально.
Партнери не стали відмовлятися, але довго за майстерно сервірованим столом не затрималися. Жінка подякувала Михайлу Андрійовичу й оголосила:
– Поїду зі своїми дітьми поспілкуюся. Сьогоднішній день мені нагадав, що важливіше за них нічого в житті й немає. Напевно, може пишномовно прозвучати, але тільки заради своїх доньок я і борсаюся в роботі цілу добу. Хочеться, щоб у них був хоча б старт із форою.
Партнери попрощалися, цілком задоволені переговорами і смачною їжею, і Михайло став готуватися до батьківських зборів.
У голові чоловіка крутилися не найрадісніші думки, але зовсім не через те, що треба було вислуховувати нотації від класного керівника сина і директора школи.
Михайло знову думав про те, що, можливо, рішення всиновити хлопчика було його найбільшою помилкою. Зараз чоловік і сам не розумів: як це дружина зуміла його вмовити на таке рішення.
Віра приводити у світ дитину категорично не хотіла. Боялася всіляких ускладнень, а ще їй не хотілося псувати фігуру. Як не переконував Михайло, що йому зовсім не важлива зовнішність, жінка твердо відстоювала свою точку зору і поволі підводила до непростого вчинку.
– Любий мій, якщо тобі потрібен спадкоємець, давай, візьмемо якогось хлопчика з дитячого будинку. Гарненько, за гроші, попросимо, щоб дитину нам підібрали без проблем.
Навіть не сумнівайся: за кілька великих купюр нам хорошого, здорового малюка підберуть.
Жінка тоді міркувала, ніби перебувала в магазині:
– Ми чітко опишемо, який типаж нам потрібен. За зовнішністю, і це не обмовляється, дитина має бути схожа на нас. Ніяких умовлянь слухати не станемо! Тільки русявий малюк із сірими очима! Зовсім маленьку дитину, думаю, сенсу немає брати – тільки зайвий клопіт. Пелюшки, суміші – ну, це зовсім не те, чим я мрію займатися. Це ж означає, прощавай, спокійний сон! Ні! Я своєю особистою свободою жертвувати не хочу.
Тож, як я розумію, роки два, може, три, думаю, оптимально буде. Психіка в цьому віці гнучка. Погане швидко забувається, заміщається хорошим. Дитина незабаром і не згадає, що не з нами жила. Ну, а з рештою, будемо справлятися в міру виникнення проблем.
Зрозуміло, якщо буде складно, наймемо няню. Утім, думаю, ми впораємося. Років у три в приватний садок віддамо. Я тут у сусідньому будинку бачила оголошення. І розвивальні ігри обіцяють, і навчання англійської мови. Загалом, ти згоден, Михайле?
Михайло піддався на начебто розумні вмовляння дружини, і після певного клопоту, який значно зменшився за допомогою конвертів із матеріальною подякою, у їхньому гарному новому будинку з’явився дворічний Степан.
Однак усе виявилося не так гладко, як очікували Михайло і Віра. Хлопчик на самому початку був відлюдним. Намагався сховатися, щоб бути якомога непомітнішим. Цю звичку вдалося побороти лише завдяки досвідченій виховательці дитячого садка.
Вона розкріпачила хлопчика, і аж до школи сім’я була майже еталонною. Віра займалася збереженням своєї краси. Глава сімейства багато працював, виводячи свій ресторан у число місць, які рекомендували до відвідування і звичайні гості, і вибагливі критики.
А Стьопу віддали в найкращий приватний дитячий садок у місті. Для статей у глянцевих видань і віртуальних видань робилися парадні фото. А потім хлопчик пішов до школи, і все покотилося під укіс.
Чи то розставання з улюбленою вихователькою зіграло свою роль, чи то гени вистрілили, але Стьопа став некерованим. Не хотів вчитися, не слухав учителів. На перервах бісився. Досвідченій вчительці початкових класів знадобився майже цілий навчальний рік, щоб хлопчик, нарешті, став слухатися.
Однак чотири роки початкової школи пролетіли швидко, і знову проблеми з вихованням і навчанням сина виводили прийомних батьків з рівноваги. Вони навіть відправляли хлопчика до модного психолога, але результат був ще гіршим, і після кількох сеансів від послуг “мозкоправа”, як називав його Стьопа, відмовилися.
Михайло намагався міркувати сам із собою, але до жодного певного висновку не схилявся. Може, перехідний вік до сина підійшов. Або класний керівник не такою чуйною до дітей виявилася, але Степан пішов у рознос.
Вчителі з різних предметів скаржилися на нього майже щодня. Найприкріше – він не був дурним і легко засвоював інформацію, але поводився норовливо. Зривав уроки, поправляючи вчителів. Часто сварився з однолітками з найрізноманітніших приводів.
Михайло, розбираючись з інцидентами, розумів, що частково ситуації були просто підлаштовані нібито жертвами, але це нічого не змінювало. Через те, що Степан завдавав однокласникам дискомфорту, доводилося регулярно ходити до школи. І не відмовитися, якщо викликають!
Та й узагалі, у чоловіка залишалася примарна надія, що хлопчик злякається можливих наслідків і виправить свою поведінку.
У коридорі перед кабінетом юрмилися люди, серед яких Михайло побачив сина з саднами на щоці. Підійшовши до дитини, чоловік коротко запитав:
– Знову, чи що?
Хлопчик кивнув, але пояснити докладно не встиг. З’явилася вчителька, Тетяна Володимирівна, яка, відчинивши двері, суворим тоном наказала:
– Стьопо, Сашко. Ви чекайте тут. Я вас запрошу, коли це буде доречно.
Хлопчики, неприязно глянувши один на одного, сіли на різні диванчики. Михайло, подивившись на сина, погрозив йому кулаком і увійшов до кабінету.
Сидячи за партою в напівзігнутому стані, він подумки лаяв то Стьопу, то свою дружину, то себе самого. Це ж треба: як бездарно йому доводиться проводити свій вільний час!
Поки класна керівниця сина ходила навкруги, підбираючись до головної теми зборів. Уже було дано команду батьківському комітету зібрати гроші на поїздку до музею, і чоловік, як і багато інших, озирався на всі боки.
Утім, більшість батьків, які прийшли на збори, теж відверто нудьгували, пожвавлюючись, тільки-но почувши своє прізвище.
Увагу чоловіка раптово привернула жінка, яка сиділа в сусідньому ряду. Її профіль був йому звідкись знайомий, а потім він зрозумів. Це ж посудомийниця, яка не так давно влаштувалася в його ресторан. Жінка, вочевидь, відчувши пильний погляд, обернулася, і, впізнавши начальника, помітно зніяковіла й опустила очі.
Як уважний роботодавець, Михайло пам’ятав її ім’я – Лариса і знав, що в неї чотири сини.
Пам’ятається, він, читаючи її резюме, навіть подумки пожартував: “Їй би ще одного сина, і можна баскетбольну команду організовувати”. Однак побачити її на батьківських зборах у доволі престижній школі він ніяк не очікував.
Уже від свого балакучого управителя Михайло пізніше дізнався і подробиці її життя.
Історія була сумна. Чоловік Лариси працював вахтовим методом, і трагічно пішов з життя унаслідок нещасного випадку. Однак компанія все підтягнула таким чином, що чоловік виявився за паперами в усьому винен, порушивши всі правила техніки безпеки.
Жінці не виплатили компенсацію за втрату чоловіка, і проводжаючи його в останній шлях їй довелося оплачувати власним коштом. Принаймні, так керуючому, зрозуміло, “по секрету”, розповіла офіціантка Юлія, приятелька цієї багатодітної матері.
І ось – сюрприз! Виявляється, дитина посудомийки вчиться в одному класі з його сином. Михайло встиг подумати, що, ймовірно, це один із новачків, які прийшли цього року, а далі хід його думок перервала Тетяна Володимирівна.
– На мій превеликий жаль, у класі складається несприятлива обстановка. Я просто не впізнаю наших із вами дітей. Постійно якісь обзивання, сварки, бійки. Цьому треба покласти край! Якщо так і далі триватиме, то доведеться залучати Інспектора у справах неповнолітніх, а мені цього дуже б не хотілося. Думаю, ви теж поділяєте мою думку, що агресію треба не просто жорстко припиняти, а й розбиратися в причинах.
Ось, наприклад, сьогодні в їдальні стався кричущий випадок: посварилися Стьопа і Сашко . На щастя, обійшлося без серйозних травм, але сам факт дуже неприємний. Я б навіть сказала – кричущий! Тож я вважала за потрібне викликати і вас, і їх. Нехай перед усіма розкажуть: що вони поділити не можуть. Директорка, на жаль, схоже, сьогодні до нас не зайде, але, гадаю, ми і без неї розберемося, щоб доповісти їй справжню обстановку в класі і зробити правильні висновки.
Михайло помітив, що Лариса опустила голову, і вирішив заступитися за дітей:
– Вибачте, Тетяно Володимирівно, думаю, немає сенсу влаштовувати хлопчикам таке. Як розумію, Макаров з’явився в нашому класі недавно, і вважаю, що наші діти просто встановлюють ієрархію. Ви ж маєте розуміти, що це – звичайна справа. Не думайте, я не виправдовую , але й соромити підлітків перед дорослими, на мій погляд, не найкраща ідея.
Дозвольте, Тетяно Володимирівно, ми самі розберемося, невеликою компанією?
Класна керівниця не стала протестувати. Зрештою, школа і вона особисто завдяки спонсорській допомозі Михайла Андрійовича не відчували особливих проблем, якщо треба було організувати частування на свято.
– Що ж, я не заперечую. Тоді, наші збори оголошую закінченими. У приватному порядку, якщо треба, готова вислухати кожного з вас. Крім того, нагадую, що в разі чого ви можете мені телефонувати на мій особистий номер, але хоча б не пізніше восьмої години вечора.
Батьки потягнулися хто до виходу, хто до Тетяни Володимирівни, щоб дізнатися докладно про успіхи і проблеми своїх дітей. Михайло звернув увагу, що посудомийниця не стала цікавитися і вислизнула за двері серед перших.
У коридорі її сина теж не було, а Степан покірно чекав догани від батька.
– Чого посварилися-то? – уточнив батько.
– Та через дурниці. Я не хотів тарілку на стіл для брудного посуду віднести. Сказав, що прибиральниці за це гроші отримують.
Михайло був здивований. Ніколи раніше він не помічав у синові таку зневажливість. Цих якостей у надлишку було у Віри, і, схоже, хлопчик копіює її манеру поведінки.
– Гаразд. Поїхали. Вдома домовимося. Тут якось обстановка не сприяє бесідам.
Лариса, у якої цього дня був вихідний, ще вдома встигла поговорити з сином і переконатися, що особисто він ні в чому не винен. Однак їй все одно було дуже соромно і страшно. Вона боялася, що через цей інцидент бос, не розбираючись, звільнить її, а їй ніяк не можна було зараз залишатися без роботи.
Поки жінка знімала бахіли у фойє школи, сльози самі собою почали капати з очей. Розгублений Сашко стояв поруч, не знаючи, що й робити. Побачивши, що наближається недруг із батьком, хлопчик очікував, що доглянутий чоловік із дорогим годинником буде його гнобити, але помилився.
Михайло привітався з Ларисою і спробував пожартувати:
– Ларисо, вибачте, не пам’ятаю по батькові, ви через хлоп’ячу сварку сльози ллєте? Право слово, даремно. Я зі Стьопою поговорив – конфлікт яйця виїденого не вартий.
– Дякую, Михайле Андрійовичу. Вибачте нас, будь ласка. Сашко теж більше не стане так бурхливо реагувати.
Лариса говорила, але заспокоїтися не могла. Сльози так і текли з її очей, і чоловік щиро поцікавився:
– Ларисо, у чому справа? Розкажіть, не соромтеся. Це на роботі ми з вами – начальник і підлегла, а тут, у школі, ніби по один бік барикад – батьківські обов’язки об’єднують навіть незнайомих людей. Розкажіть, може, у вас якісь проблеми? Я можу допомогти.
Жінка опустила очі, щоб не відповідати начальнику і не давати привід себе жаліти.
Михайлу стало ніяково. Справді, чого він лізе зі своїм благородством. Явно, Лариса плаче не через збори, але й озвучувати причину не хоче. Має право. Наказувати підлеглій все розповісти він просто не мав жодного права, і чоловік вирішив, що, якщо буде потрібно, посудомийниця сама розповість про причину своїх сліз.
Михайло простягнув руку синові підлеглої:
– Сподіваюся, всі негаразди залишаться в минулому. До побачення!
Сашко несміливо відповів на рукостискання, і Михайло зі Степаном вийшли зі шкільної будівлі і сіли в добротний автомобіль. Уже вируливши зі стоянки на вулицю, чоловік побачив у дзеркалі заднього виду, як Лариса, тримаючи сина за руку, швидким кроком іде тротуаром у протилежний бік.
Віри вдома ще не було, і Михайлу довелося подбати про вечерю самому. Коли син уже взявся за десерт, чоловік продовжив розпочату в школі розмову.
– Стьопо, ти в цьому конфлікті був не правий.
– З чого це? Я до школи ходжу, щоб вчитися, а не тарілки тягати. Ти ще скажи, що там ще й мити їх повинен. Мені Оленка потім уже розповіла, що Сашко наїхав на мене через те, що його мама посудомийкою працює. Ось я і став жартувати над ним.
– Так уже, місто у нас, начебто, велике, а, виявляється, всі одне одного знають. Просто дивно. Загалом, Стьопо, я тебе прошу: більше не ображай сина посудомийниці. До того ж, усі роботи – потрібні, а всі чесні способи заробітку заслуговують на повагу. У тебе не відсохнуть руки, якщо ти в школі прибереш за собою зі столу.
Михайло й не помітив, що його розмову з сином уже кілька хвилин слухає Віра, яка повернулася додому.
Жінка увійшла на кухню і почала критикувати чоловіка:
– Михайле, ти при своєму розумі? Діти – істоти жорстокі, і в їхньому середовищі доброта і покірність прирівнюється до слабкості! Чого ти Стьопу вчиш? Щоб він усе терпів? Ось ще – тарілки тягати.
Михайло завмер у здивуванні. Виявляється, його здогадка про те, що поведінка сина була спровокована мамою, була правильною.
– Сину, якщо ти поїв, то піди, пограй у приставку або уроки зроби, а ми з мамою поговоримо.
Стьопа, прихопивши із собою чай і тістечка, залишив кухню, а Михайло, стримуючи злість, запропонував дружині суп, на що отримав гнівну відповідь:
– Невже важко запам’ятати, що після шостої я не їм, і взагалі – не ухиляйся від розмови. Навіщо ти ростиш із сина безвольну ганчірку? Він має вміти постояти за себе. Ми ж не будемо вічно його проблеми вирішувати. Нехай сам вчиться жити. Не малятко вже!
– Віро, ти чого? Вважаєш, що прибрати тарілку – означає стати ганчіркою? А мене тоді як можна назвати, якщо я з десяти років почав по дому все майже робити, включно з миттям посуду? Теж ганчіркою? А вже якщо я тобі розповім про своє перше місце роботи, навіть боюся уявити, як ти мене називатимеш!
– Не треба мені нічого розповідати! – взвизгнула Віра. – Не опускай свій світлий образ!
Михайло обурився:
– Ти неправа! У житті знадобиться вміння працювати своїми руками.
– Ось нехай твій улюблений Стьопочка робить корисні речі. Вчиться старанно, наприклад, а не посуд відносить. Я тут у щоденник заради інтересу зазирнула – так там уже трійка навіть є. Ганьба! Жодної надії, що він із медаллю школу закінчить.
– Віро, ти чого? Це ж наш син! Ти ж його не за медалі чи досягнення любити повинна!
– Нікому я нічого не винна! Усе, що винна, то всім прощаю.
У результаті подружжя сильно посварилося і навіть лягло спати в різних кімнатах. Стьопа, до якого долинали голоси батьків, дуже важко переживав через обстановку в будинку. Йому було очевидно, що він сам побічно став причиною цих проблем, але не знав, як усе виправити.
Неспокійно було цього осіннього вечора і в квартирі посудомийниці.
Сашко розігрівав вечерю, а Лариса присіла на стілець біля ліжка, на якому лежав її нещасний молодший син, хворобливо-худий.
– Як ти почуваєшся, Вітенько?
– Добре. Тільки гуляти хочу. Коли ти з Сашком до школи пішла, Денис із Матвієм на вулицю пішли, а мене не взяли. Мені ж теж хочеться!
– Ну, потерпи, мій хороший. Ми ж із тобою сьогодні були в лікарні, і ти чув, що лікарка сказала. Тобі потрібно берегти себе! Навіть простий нежить може викликати погіршення стану, а нам треба, щоб ти був здоровий як космонавт. Ось щойно в тебе все буде гаразд, зможеш гуляти, скільки твоїй душі заманеться, а поки що – потерпи, сонечко.
Лариса ледь не заплакала, але пролунала рятівна мелодія простенького мобільного телефону. Поцілувавши сина, жінка вийшла з дитячої, пройшовши в тамбур на дві квартири, щоб спокійно поговорити.
Офіціантка Юлія почала ділитися з подругою “терміновою інформацією”.
– Загалом, керівник сказав, що наш Андрійович дуже вигідний контракт уклав. Тож, подруго, може нам із панського столу якісь крихти у вигляді премії відсиплють.
– Твої слова б та Богу у вуха. Мені зараз гроші просто вкрай потрібні.
Юлія погодилася, що гроші вони ніколи зайвими не бувають, і, згадавши, запитала:
– До речі, як ти з Вітюшкою в лікарню сходила? Вдало?
Лариса зітхнула:
– Не дуже. Діагноз, який припустила педіатр, підтвердився під час обстеження. У Віті вада серця. Мені розповіли, як стати в чергу на квоту, щоб синові якомога швидше зробили операцію.
– Ну, так це добре. Чого ти розкисаєш?
– Та не розкисаю я, Юлю. Я, навпаки, сьогодні тільки й роблю, що беру себе в руки. Лікар мені натякнула, що цього року у Віті шансу на операцію практично немає. Хоча тільки осінь почалася, але квоти до кінця року розподілені. Тільки якщо хтось відмовиться з якихось причин, але, сама розумієш, на це сподіватися – згубна справа. Не з моєю удачею. А часу у Вітюші майже немає. Рахунок іде вже на місяці. Господи, Юлю, мені часом здається, що я в якомусь жахливому сні. Суцільні нещастя! Вітюша хворіє, а я йому ніяк не можу допомогти.
Лікар, коли побачила, що я ледь не плачу, почала заспокоювати, на кшталт того, що і платно можна все зробити. А де я грошей візьму? Допомогу, яку хлопчаки отримують, я хоч і намагаюся економити, але накопичень крихти.
– Слухай, а, може, ти кредит оформиш? Квартира в тебе є. Ось, під її заставу і візьмеш, операцію й оплатиш. Потім поступово виплатиш.
– Буду думати про це, бо іншого виходу не бачу. Взагалі, наче всі нещастя на нашу сім’ю разом обрушилися. Сашко ще проблем підкидає. Увечері на батьківських зборах була, і мало від сорому під підлогу не провалилася. Уявляєш, мій герой – штани з дірою, посварився із сином Михайла Андрійовича. Я навіть не знала, що наші діти разом навчаються…
– Слухай, Ларисо, а ти до нього звернися! – моментально зорієнтувалася подруга. – У Михайла Андрійовича, напевно, знайдуться вільні гроші не в обороті, і, думаю, він не відмовить. У самого ж теж дитина є! По-моєму, він чоловік нешкідливий і нежадібний. Точно допоможе!
– Ні, Юлю .Це якось незручно. Не хочу я звертатися по допомогу до директора. Спробую своїми силами впоратися!
– Ну, як знаєш, але, все-таки, ти про цей варіант подумай.
– Дякую за підтримку, люба! Ти – справжня подруга!
Жінки ще трохи поспілкувалися і завершили розмову.
Лариса, зустрічаючись із директором ресторану, ввічливо віталася і вони іноді навіть обмінювалися якимись репліками на шкільну тему. Михайлу імпонувало, що багатодітна мама залучена в життя сина, незважаючи на свою зайнятість. Мимоволі він порівнював її з власною дружиною, у якої взаємини із сином були мало сказати дивні. Стьопа до неї тягнувся, просив часом допомоги у виконанні домашніх завдань, а Віра завжди відповідала відмовою:
– Іди-но краще до тата! Він тобі все пояснить, а то в мене від твоїх уроків голова вже болить!
Одного ранку, як зазвичай, перевіряючи свій ресторан, Михайло обходив усі приміщення і ніде не зустрів Ларису. Це здалося йому дивним, адже вона напередодні не відпрошувалася в нього.
Знаючи, що жінка товаришує з Юлією, чоловік викликав офіціантку до свого кабінету і запитав:
– Ти, не в курсі, чому Макарової сьогодні немає на робочому місці й узагалі на території закладу?
– Ой, Михайле Андрійовичу, це я винна. Ларисочка мені дзвонила, просила вам передати, що в неї під ранок у синочка напад був. Його на швидкій у кардіологію відвезли. Вона, звісно, з ним поїхала.
– У Сашка напад? Дивно, з його вигляду не скажеш, що в нього проблеми зі здоров’ям.
– Ні. У Сашка все гаразд. Молодший син у Лариси дуже хворий, Вітенька. Він стоїть у черзі на операцію за квотою, але може й не дочекатися. Платно таку суму озвучили, що тільки великий кредит врятує. Ось тільки Ларисочка не встигла його оформити. Думаю, рахунок на дні йде. Шкода хлопчиська. Усього чотири рочки, а вже такі проблеми.
Директор уточнив в офіціантки суму, яку назвали за платне проведення операції маленькому Віті, і, довго не роздумуючи, відкрив сейф. Дістав кілька пачок купюр у банківських обгортках, додав ще одну банкноту з гаманця і попросив:
– Юліє, виклич таксі і відвези гроші Ларисі. Передай, щоб про повернення вона не турбувалася. Буде потім частинами повертати. Без відсотків, звісно. Головне, щоб хлопчика врятували.
Офіціантка кивала, а сама, тільки-но взявши пачки в руки, вирішила, що знайде грошам набагато краще застосування.
Думки в голові вродливої Юлії бродили найчорніші: “Якщо у Вітьки в ранньому дитинстві такі серйозні проблеми, то й далі з нього здорової повноцінної людини все одно не вийде. Отже, ці гроші будуть витрачені даремно. Несправедливо! Навіть половина цієї суми може допомогти моєму нареченому, який програвся в карти. А на решту суми ми з ним можемо переїхати і почати нове життя в іншому місті”.
Вголос же Юлія розсипалася в подяках директору і пообіцяла:
– Михайле Андрійовичу, я зараз же знайду собі заміну, а сама поїду до Лариси.
Наступного дня директор знову не побачив у ресторані ні Ларису, що було цілком очікувано, ні Юлю. Телефон офіціантки був вимкнений. Спочатку директор не надто турбувався. Хіба мало, може, розрядився. Однак потім він не на жарт захвилювався. Сума, з якою вона напередодні вийшла з ресторану, була значною. Хіба мало що могло трапитися зі співробітницею дорогою. Тим паче що Лариса йому не зателефонувала. Не те, щоб він очікував подяки, але явно не в характері цієї жінки було приймати такі щедрі жести як належне.
Він подумав, що посудомийниця просто замоталася, оформляючи документи на операцію і підтримуючи сина, але поступово тривожні сумніви повністю заволоділи думками Михайла.
Подумавши, він зателефонував Ларисі і дізнався, що вона перебуває вдома, оскільки з лікарні її попросили виїхати, щоб не заважати персоналу.
– Приїхати на роботу зможеш?
– Звичайно, Михайле Андрійовичу. Удома просто нестерпно залишатися. Хлопчаки в школі, а я просто місця собі не знаходжу.
– Чудово. Як прийдеш, зайди відразу до мене.
Очна розмова з посудомийкою підтвердила найпохмуріші припущення Михайла. Жінка із заплаканими очима на запитання про подругу здивовано відповідала, що Юлія до неї не приїжджала і ніяких грошей не привозила.
– А що трапилося, Михайле Андрійовичу? Навіщо вона у вас гроші взяла? Може, з нею щось сталося? Треба до неї додому з’їздити!
Михайлу було ніяково. Він уже був упевнений, що офіціантка його спритно обхитрила, але разом із Ларисою попрямував до орендованої квартири, де офіціантка жила зі своїм хлопцем.
Поїздка виявилася марною. Двері відчинила господиня квартири, яка пояснила:
– Так от, з’їхали екстрено, вчора ще, а мені тепер порядок наводити і нових орендарів шукати. Один клопіт тепер.
Лариса почувалася винною в тому, що її, як вона вважала, подруга, обдурила Михайла, але директор заспокоїв жінку:
– Якщо хто й прорахувався, то тільки я сам. Треба було особисто допомагати, а не через треті руки. Але ти не хвилюйся. Усе буде добре!
– Спасибі вам величезне, Михайло Андрійович. Я дуже вдячна за спробу допомогти. Сина швидкою відвезли в дуже хорошу лікарню, і там лікарі пообіцяли, що вони його обов’язково підтримають до моменту операції. Я вірю, що все з Вітею буде добре. Інакше й бути не може!, – говорила нещасна мати, скоріше не для директора, а для самої себе.
Чоловік підвіз підлеглу до лікарні, а сам повернувся в ресторан. Тепер йому треба було вирішувати, як оплачувати свої зобов’язання, частину на які він і тримав гроші в сейфі.
Залазити в кредит не хотілося, і ввечері він звернувся по допомогу до Віри, у якої був вклад у банку. Не бажаючи брехати, коротко розповів, що хотів зробити добру справу, і сподівався, що дружина його зрозуміє:
– Так і вийшло, що в мене зараз готівки немає, а треба розплачуватися. Слухай, зніми вклад завтра, а я тобі потім і їх поверну, і відсотки, які ти втратиш при достроковому закритті.
Віра тільки фиркнула:
– От якби ти, Михайлику, був розумнішим, усе склалося б нормально! А то ти занадто багато уваги приділяєш якимось посудомийницям і офіціанткам, розкидаючи гроші направо і наліво. Довірливий, як валянок! Як тільки в тебе бізнес не прогорів із таким характером, не розумію.
Михайло навіть не дуже й образився. І справді, чого на правду ображатися? Він сподівався тільки на те, що привласнені офіціанткою гроші не принесуть їй щастя.У цьому він мав рацію. Коли Юлія передала гроші своєму нареченому, вони з’їхали зі знімної квартири і попрямували в заміський нелегальний гральний будинок.
Офіціантка очікувала, що Олег просто розплатиться з кредиторами, а потім вони поїдуть у світле щасливе майбутнє з рештою грошей. Однак чоловік, роздавши всім борги, вирішив наостанок зіграти партійку, а за нею друга і ще одна, у підсумку програвся. У парочки не просто не залишилося ніяких грошей. Борг Олега збільшився в кілька разів, і він запропонував основному кредитору:
– Слухай, я вірну справу пропоную. Директор ресторану, де моя Юлька працює – піжон самовпевнений. У нього ні охорони, нічого. Треба його просто налякати, і він виплатить усе, що я заборгував. Та й тачка в нього – нормальна. Навіть якщо на запчастини продати, то пару лимонів по легкому дадуть.
– Дурень ти, Олеже. Усе-таки, справа кримінальна. Зараз на всіх трасах камери. На машинах реєстратори.
– Я знаю глухі місця! – встряла Юлія, і незабаром план викрадення Михайла було придумано.
Увечері автомобіль директора підрізала тонована розвалюха без номерів, і йому довелося різко зупинитися. Троє молодиків так швидко витягли чоловіка з салону, що він навіть не встиг набрати номер екстреної служби.
Коли наступного дня директор не прийшов до ресторану, всі почали тривожитися. Йшов час, а Михайло Андрійович як у воду канув. Не з’явився навіть через три дні. Від нього не надходило жодних новин.
Віра подала заяву в поліцію про зникнення чоловіка, але загалом поводилася так, ніби нічого страшного не сталося. Також ходила в салон краси, на масаж і до фітнес-залу, посилено вдаючи, що ніщо її не може зламати.
Поліцейський, який прийшов оглядати будинок, був із жінкою ввічливим, але твердим і навіть жорстоким:
– Віро Григорівно, нам вдалося встановити, що у вас є коханець. І у нього, і у вас на можливий час зникнення Михайла Андрійовича алібі, але від підозр вас це не звільняє. Зізнайтеся щиросердно! Так ви полегшите свою долю!
Віра пустила сльозу:
– Так, я давно вже не кохаю Михайоа, але зла я йому не бажаю. Можу вам заприсягтися, що нічого поганого я йому не робила і навіть не думала. Зате я можу вам ідею подати. На нього могли відкрити полювання постачальники, з якими він вчасно не розплатився.
– Гаразд, Віро Григорівно. Бачу, що ви говорите щиро і буду з вами відвертий у відповідь. Якби це було так, на вас би вже вийшли з пропозицією оплатити викуп, а так, боюся, Михайла Андрійовича вже немає в живих.
Розширені від жаху очі Віри підказали поліцейському, що вона насправді не в курсі, що сталося зі зниклим чоловіком.
“Шкода, така версія розпалася”, – подумав поліцейський, не знаючи куди копати далі.
Стосунки Віри і Степана зовсім зайшли в глухий кут. Хлопчик, щоправда, у школі поводився добре, але вдома огризався і постійно запитував:
– Мамо, а коли тато повернеться?
Не отримуючи відповіді, він замикався, і жінка не знаходила за потрібне підійти і заспокоїти дитину, яка стала їй тягарем.
Віра розповіла своєму коханцю, масажисту Віталіку, про візит поліцейського, і чоловік погодився з його висновками:
– У принципі, так. Якби злочинцям були потрібні гроші, вони б їх уже зажадали, а раз мовчать, значить, або бояться себе видати, або їм просто нема на що обмінювати викуп. Тож, радість моя, скоро я зможу до тебе переїхати. Ну, а тобі час братися за роботу чоловіка, а то співробітники без нагляду зовсім розбовтаються!
Через тиждень після зникнення чоловіка Віра з’явилася в ресторані і повідомила:
– Ми всі стурбовані долею Михайла Андрійовича. Однак бізнес є бізнес. Треба зібратися і розвивати справу далі. Поки Михайла Андрійовича немає, з усіма питаннями звертайтеся до мене. Представлятися, сподіваюся, немає потреби? Ну, а якщо хтось не пам’ятає, то звати мене Віра Григорівна. Отже, у кого є запитання?
Шеф-кухар завдяки високій кваліфікації анітрохи не боявся за своє майбутнє і прямо запитав:
– А з Михайлом Андрійовичем-то як справи йдуть? Його, хоча б, у розшук подали?
Віра сміливо подивилася чоловікові в очі і відповіла:
– Зрозуміло. Компетентні органи роблять усе, що від них залежить.
Невгамовний шеф-кухар запропонував:
– Треба ще б у пошукову організацію звернутися або до приватних детективів.
Ця пропозиція викликала у Віри саркастичну усмішку:
– Сподіваюся, ви підете і займетеся, нарешті, своїми прямими обов’язками, а не станете мені говорити, як шукати Михайла Андрійовича. Повірте, справою про його зникнення займається дуже досвідчений професіонал. Він уже порадив мені звернутися до пошуково-рятувального загону і робота вже ведеться. Є ще запитання?
Персонал мовчав, і Віра наказовим тоном звернулася до шеф-кухаря:
– Ну, а тепер ходімо у вашу кухню. Дивлюся, ви за тиждень розпуститися встигли.
Персонал не надто здивувався командній поведінці Віри Григорівни. Вона й раніше намагалася встановлювати свої порядки, але директор дружину до влади не допускав.
Після того, як амбітна жінка покинула заклад, усі співробітники видихнули з полегшенням. Більшість вказівок дружини власника були непотрібними, оскільки всі й так знали, як і що робити.
Лариса, спостерігаючи за Вірою, дивувалася. Невже ця випещена жінка, така спокійна і часом навіть єхидна, зовсім не кохає свого чоловіка?
Думки про Михайла і тривога за сина призвели до того, що Лариса майже перестала спати. Щоб вона не робила, весь час думала про дорогих їй людей. В один із рідкісних моментів, жінка провалилася в тривожний сон.
Зі сліпучого овалу білого кольору вилетів птах, схопив кігтями Ларису за спину і кудись поніс, злетівши вгору. Жінка чітко побачила вказівник , потім птах покружляв над будинком із сірим шиферним дахом, і влетів у його вікно. Там у кімнаті на брудному дивані лежав зв’язаний Михайло Андрійович. Лариса окрикнула його, і тієї ж миті дивне видіння зникло.
Жінка чомусь повірила, що це був віщий сон, і, майже не сподіваючись, що їй повірять, помчала в поліцію, щоб розповісти, що знає, де перебуває директор ресторану.
До розповіді Лариси оперативники поставилися зі сміхом, але один співробітник погодився прокатитися до села . Із собою хлопець запросив парочку друзів, і, на превеликий подив, дивна жінка виявилася права. У будинку, який вона докладно описала, і справді виявили ресторатора і двох викрадачів.
Ті мовчати довго не стали, і незабаром весь злочинний ланцюжок заарештували.
Організатор вирішив відшкодувати Михайлу збитки і від дій його офіціантки, і моральні страждання в ув’язненні. Чоловік, звісно, відмовився і слідство пішло своїм ходом.
Михайло повернувся додому, передчуваючи гарячий душ, але застав там Віру з коханцем. Це було навіть смішно, і, не знаючи, що й робити, звільнений із полону зайшов до кімнати Степана. На подив чоловіка, хлопчик не кинувся його обіймати і взагалі з явним небажанням зняв навушники та відклав джойстик.
– Привіт, чи що? – звернувся до Стьопи чоловік. – Ти зовсім не радий мене бачити? Міг би для пристойності хоча б посміхнутися.
Хлопчик помовчав, а потім поставив несподіване запитання:
– Ти тепер мене назад у дитбудинок здаси, так?
– Що за дурниці ти говориш? Чого ти собі придумав?
– Нічого не придумав. Мама, ну, точніше Віра, проговорилася. Ось я і питаю прямо. Треба ж знати, коли починати збирати речі.
– Тобі нічого збирати не треба! – відповів Михайло твердо, підійшов, поплескав прийомного сина по плечу і попросив:
– Пограй ще трохи. Потім я тебе вечеряти покличу.
–
Обурений чоловік застав Віру, яка збирає свої речі в спальні, і запитав:
– Ну, гаразд я, але зі Стьопкою-то навіщо ти так? Хлопчисько вже й не пам’ятає того часу, коли не ми були його батьками. Для чого тобі потрібно було приголомшувати його цією нікому непотрібною правдою?
Віра, не відриваючись від збирання речей, почала злісно викрикувати:
– А набридли ви мені! Обидва! Досить із мене! Я йду, назавжди.
Михайло оплатив операцію синові Лариси і подав на розлучення з Вірою. Поступово між директором і посудомийнецею, якій довелося звільнитися, щоб доглядати за Вітею, з’явилося щось більше, ніж симпатія.
Жінка разом із синами почала регулярно приїжджати в дім Михайла і Степана. Її хлопчики потоваришували із сином ресторатора, і з задоволенням грали вп’ятьох, не забуваючи, що треба берегти Вітю, який одужує.
Минуло більше року після викрадення і щасливого порятунку Михайла, і стосунки між ним і колишньою підлеглою, що спалахнули, були оформлені офіційно.
Будинок був прикрашений до новорічного свята. Лариса накривала на стіл. Степан із Михайлом грали в шашки.
– Стьопо, погнали грати в сніжки! – пролунав дзвінкий голос Сашка. – До Дениса друг прийшов, і можна буде два на два битися, а Вітьок буде арбітром!
– Тату, можна я до хлопців? Ми потім із тобою дограємо!
– Біжи, звісно! – відповів Михайло, відчуваючи, як у нього защипало в носі від емоцій, що нахлинули.
Хлопчик уперше назвав його татом після того, як дізнався про своє усиновлення.
Чуйна Лариса підійшла до чоловіка, обійняла його, і, поцілувавши, сказала:
– Ось бачиш, Михайле, все налагодилося! Інакше й бути не могло!
