Зазвичай у моєму віці між батьками і дітьми таких проблем не виникає. Принаймні, як мені здається, подібні ситуації не повинні виникати взагалі, але, мабуть, такий уже час настав, що я, доросла жінка, змушена вирішувати, чиє щастя і моральна рівновага для мене важливіші – моє чи сина.
Хочеться, щоб усім було добре, а виходить як завжди: і ні туди, і ні сюди. Хоч монетку кидай. Раніше, коли син ще не зустрів свою нинішню дружину, у нас із ним були прекрасні стосунки. Ми жили вдвох у двокімнатній квартирі й ніколи не сварилися. Навіть через побутові проблеми.
Він навчався, я працювала, життя йшло своєю чергою. І я лише сподівалася, що одного разу він знайде собі гідну дівчину і в них буде дружна, згуртована сім’я. А яка мати думає інакше? Тому, коли в сина на горизонті з’явилася дівчина, я була дуже рада. І прийняла її з усім теплом свого серця.
Не хочу наговорювати або лукавити душею, але невістка поставилася до мене більш прохолодно. Ну, мабуть, такий уже характер. Навіть у день весілля вона, залишившись у якийсь момент зі мною наодинці, просто мовчала, дивлячись кудись у далечінь. Прямо крізь мене.
Добре, я ж просто свекруха, їй не зі мною жити, а з сином. До речі, саме на весіллі я познайомилася з її батьками, раніше ми лише розмовляли телефоном. Так уже склалися обставини. Свати вважали, що дітям потрібно купити квартиру, але я з моєю пенсією і зарплатою в півставки – це розкіш.
І син добре про це знав. Так, було якось навіть трохи соромно, але що поробиш, я самотня жінка без особливих заощаджень. Хіба нас таких не мільйони знаходиться навколо? Не всім у житті щастить, уявіть собі, але, з іншого боку, я була не проти піти назустріч синові та невістці.
Нехай би вони жили зі мною. Однієї кімнати їм було б достатньо, а з домашніми справами я б навіть і допомагати могла. Усе краще, ніж знімати чужу квартиру. Однак діти тоді вирішили вчинити інакше. Свати виділили їм деяку суму для першого внеску за іпотекою.
Мені це рішення одразу не сподобалося. Брати таку відповідальність на самому початку сімейного життя? І заради чого? Однокімнатна квартирка в новобудові. Так, стелі високі і є ремонт, але сусідів, як на мене, чути дуже виразно. Дворик маленький і схожий на суцільну парковку.
З інфраструктури поруч – продуктовий магазин і зупинка громадського транспорту, а в мене цегляний будинок у гарному районі. Що краще? Але вони обрали цей шлях і стали жити як сім’я. Іноді син телефонував мені, іноді ми бачилися в кафешці.
Я навіть кілька разів приходила до них у гості, ніколи з порожніми руками. І все начебто йшло добре, але особливих змін у їхньому житті я не бачила. Невістка хотіла все й одразу. Через два роки завести дитину, потім ще одну. Син почав пропадати цілодобово на роботі.
Виплати за іпотекою нікуди не поділися, а ще вони молоді й їм хочеться добре пожити. Де на це брати гроші? Хотіла б я сама це дізнатися. Щоб якось відволікти себе від самотності, що настала, та інших проблем, я почала спілкуватися з однією своєю старою нерозлучною подругою.
Раніше ми дружили, але потім якось перестали підтримувати зв’язок: весілля сина й особисті хвилюванням мене відволікли, але тепер часу було повно. І вона познайомила мене зі своїм однокласником. Він милий, симпатичний чоловік, розлучений, з гарним почуттям гумору і приємним характером.
А мені ще немає й 60 років. Та й старою я себе ніколи не вважала. Мало-помалу в мене виникла якась прихильність до цієї людини. І він відповідав взаємністю, а оскільки ми хоч і не люди похилого віку, але вже далеко й не діти, я захотіла, щоб мій новий чоловік був поруч зі мною.
Та й він був не проти. Ось так ми і стали жити разом. Навіть із сином вони знайшли спільну мову буквально з першого дня знайомства. Ну, справи начебто налагоджувалися, і я почала сподіватися, що далі наше життя піде тільки вгору. А через кілька місяців невістка завагітніла.
І все б нічого, прекрасна новина, але на ділі виявилося, що молоді люди до цього етапу життя були не готові. У них почалися побутові непорозуміння. Щодо грошей, обов’язків, планів на майбутнє. Не було гармонії. І їм, особливо невістці, хотілося щось у житті поміняти.
Згадали навіть про мене і про мою квартиру. Справді, чому б не переїхати в неї, якщо вже така справа, а свою іпотечну квартиру не здавати третім людям? У мене ж справді є всі умови, вірно? Але я ж пропонувала зробити так раніше, коли для цього були всі можливості.
Однак тепер зі мною живе чоловік, і четверо людей ніяк не помістяться у двох кімнатах. Я це прекрасно розуміла і впевнена в цьому досі. Син почав ображатися, щоб хоч якось вплинути на ситуацію, чоловік запропонував залишити все як є, а він віддасть як подарунок моєму сину своє авто.
Для особистого користування або нехай навіть продасть його, якщо вже немає іншого рішення, аби невістка не вимагала переїжджати до нас. І навіть цього їм виявилося недостатньо. Мені дзвонили свати, намагатися мене присоромити, що через мою впертість діти змушені страждати і все в такому дусі.
У них самих можливостей побільше, а я що можу зробити? Мій новий обранець щодня приходить з роботи без настрою і вже готовий забрати свої речі, але я проти. Ну а чого він має їхати від мене, якщо я сама вже не хочу жити з вагітною невісткою? Тиск дуже сильний, і це дуже шкодить мені.
І що вдіяти, я абсолютно не розумію. Сподіваюся, у мене народиться онук і діти якось самі розберуться зі своїми проблемами. Іншого чоловіка я собі вже навряд чи знайду, тож стоятиму на своєму до кінця. Тому нехай пробачить мені мій син, але він вже дорослий тож нехай розбирається.
