Батьки мого чоловіка дуже заможні люди, а я зі скромної родини. Ми не планували в родичів просити грошей й розраховували лише на свої сили. Але, звичайно, від допомоги ніхто б не відмовився. Та його батьки не звертали на це увагу.
Ми приїхали до свекрухи, яка вкотре почала питати, коли ми зробимо її бабусею. Я лише відповіла, що ми це “питання” постане, як тільки обзаведемося своїм житлом, а зараз нам бракує грошей навіть на перший внесок. У відповідь вона лише співчутливо похитала головою.
Через пару місяців я дізналася, що вже при надії. Ми порадували батьків чоловіка новиною. Вони дуже зраділи, тому я наважилася запитати, чи зможуть вони нам допомогти хоча б із першим внеском за квартиру.
Свекруха навіть змінилася в обличчі. Видавила з себе, що вони таких грошей не мають і допомогти нічим не можуть. Хоча свекор придивлявся нове авто. Виявляється, для онука грошей немає. Я вдала, що все гаразд, хоча ця відмова мене дуже зачепила. Допомога прийшла звідки не чекали.
Ми приїхали до моїх батьків, повідомити гарну новину. Мама одразу ж розповіла, що з татом вже все розпланували. Свою квартиру вони вирішили продати, щоби допомогти нам грошима. А самі зібралися переїхати до хати бабусі за місто. За місяць ми отримали гроші на перший внесок, тому досить швидко переїхали у власну квартиру.
Ми щасливі та впевнено дивимось у майбутнє. Проте я не хочу, щоб свекор та свекруха спілкувалися з моєю дітей. Та поки я при надії батьки мого чоловіка навіть ні разу не подзвонили й не поцікавилися, як я, як дитина. Це тільки більше зміцнює мене в думці, що такі бабуся з дідусем нам не потрібні.
