Коли працюєш за кордоном, ти ніби не володієш своїм розумом та душею. Я серйозно, без письменницьких перебільшень. Монотонна робота, нікого рідного поряд, лише незнайомці, які говорять чужою мовою.
Доводиться іноді вести довгі внутрішні монологи, або навіть діалоги. Абстрагуватися і думати про щось інше. Немов ти не тут, а в якомусь іншому місці.
Потім, звісно, звикаєш. Але до кінця перемогти в собі почуття безмірної туги, особисто в мене так і не вийшло. Не думаю, що моє психічне здоров’я не постраждало.
Але я, все ж таки, тримаюся і в божевільню, поки не збираюся. А ось через стояння на ногах весь день, поперек просто кричить. Та й із зубами теж не все гаразд. Але це вже, мабуть, вік.
Через проблеми зі спиною та зубами я і вирішила надовго приїхати додому. Підлікуватися, а заразом і побути з рідними. Чоловік, на жаль, залишив нас кілька років тому. Натомість у нас залишилося троє дітей. Син та дві дочки.
Так вийшло, що дочкам я вже дала те, що хотіла: виростила, вивчила і купила кожній квартирі на весілля. А ось син, Дмитрик, залишився у мене без “приданого”.
От я й подумала, що треба було б і йому квартиру придбати. Але для цього потрібен час, багато роботи зробити. Та й він уже одружений, куди поспішати? Тож невеликий відпочинок буде мені лише на допомогу.
Крім того, наші лікарні та західні, звичайно, відрізняються за якістю, нема про що говорити. Але ціни там також відповідні. А яка мені різниця, скільки зуби лікувати? А от економія колосальна.
Приїхала, роздала гостинці, кілька днів просто відпочивала, не хотілося навіть йти кудись гуляти. Часу повно, тож поспішати нікуди.
Син мене зустрів на кордоні, відвіз додому, поділився новинами. Невістка наготувала багато всього смачного. За знайомими, домашніми рецептами. Просто рай. Ось я й особливо нікуди не поспішала.
А мої доньки приїхали тільки на другий день. Справи. І як приїхали, відразу ж почали натякати мені на те, що гостинці це одна справа. Але ж я привезла, крім них, ще щось?
Як би мені не хотілося їх розчаровувати, але так. Жодних телефонів з-за кордону чи іншої техніки. Мені просто потрібен був відпочинок та лікування. У їхніх обличчях легко можна було прочитати нотки обурення і розчарування.
Тож увечері, коли син приїжджав із роботи, я спілкувалася лише з ним. Ну і ще з невісткою. І ось що я хочу сказати: теплою розмову робить не саме місце, а співрозмовники.
Син і невістка мені нічого не були винні. Вони самі працювали і не заглядали мені до рота, як доньки. Тож розмова йшла добре й рівно. Я дізналася, де краще підлікуватися, син вкотре попросив мене більше не їхати за кордон.
Якось все було по-справжньому, розумієте? Подальші кілька тижнів я лікувалася і обмірковувала ситуацію, що склалася. До мене в лікарню приходила тільки невістка та приносила домашню їжу.
Доньки відмовили, сказали, що у них багато справ удома, а купити щось готове я і сама можу. Ось так немає подарунків — немає і спілкування.
І ось які я зробила собі висновки. Поки я вдома, просто відпочиватиму і насолоджуватися природою. У нашому місті, на жаль, не так багато місць, куди можна було сходити відпочити.
Як і роботи власне теж немає. Тому я і працюю понад 10 років за кордоном. Тож мої діти зможуть займатися своїми справами, я їх турбувати не буду.
Син, як я вже казала, відмовився від квартири, хоче, щоб я нікуди не виїжджала. Але допомогти йому треба. Бо нечесно вийде.
Напевно, дізнаюся, скільки буде коштувати привезти до нас нормальну іномарку та подарувати її синові та невістці. І прохання його виконаю, і для себе залишусь людиною, у якої є совість.
А ось мої дочки, це, звичайно, інше питання. Я сама знаю, що батько ставився до них, як до принцес. Це із сина він хотів зробити спортсмена.
Але тепер вони вже дорослі. А продовжують поводитися, як дві примхливі пані. Що це таке? Якщо вже потребуєте подарунків від матері в такому віці, то хоч би постарайтеся приготувати щось.
Ні, так справа не піде. Жодних більше їм подарунків або дорогих покупок. Нехай навчаються жити лише самотужки. Наступного разу приїду, склянку води подати не захочуть. На що мені такі спадкоємиці?
