– А ти чого лежиш? Надворі день, а ти влігся. Може, вночі не виспався? – Люба з подивом дивилася на чоловіка, побачивши його на дивані в горизонтальному положенні. Адже вона відлучалася всього на пару годин.
– Та щось мені недобре, – перевернувшись на спину, сказав Микола.
Люба підійшла до столу, помітивши поспіхом нарізані огірочки. А ще на кухонному столі так і залишилася стояти розпочата пляшка.
– А це звідки? – запитала господиня, взявши ємність у руки. Вона відкрила її й понюхала. – Коля, де ти це взяв?
– Та звідки беруть? Зрозуміло ж – у магазині.
Вона підійшла до чоловіка.
– Коля, що ти наробив?
Микола моргнув, збентежений питанням. Адже нічого особливого не зробив, лише підбадьорився після свята.
– Що я наробив? – запитав він, зовсім не розуміючи дружину.
Вона потрусила пляшкою.
– Навіщо ти це? Га?
– Та що «це»? – не розумів Микола.
– Ой, бідолахо… понюхай, та поглянь на етикетку…
– Ну, що там не так?
– А ти сам не відчуваєш? Ти ж щойно сказав, що тобі погано… а я й сама бачу: який ти блідий. Нудить, мабуть?
Микола злякано подивився на дружину й кивнув.
– І справді, щось не так… може, швидку викликати…
– Ага, згадав, швидку йому… яка тобі зараз швидка? Поки до нашого села доповзе… та й не поїдуть тебе рятувати так далеко. – Люба сіла поруч і заголосила. – Ой, як же ти не помітив… ой, що ж я робитиму… без тебе…
– Любо, що з тобою? Все так погано?
– Гірше нікуди.
– Що ж робити? Мені справді погано… що вони мені підсунули? Може, таблетку даси? – схопивши дружину за руку, запитав Микола.
– Якщо тільки для того, щоб полегшити твій відхід, – сказала Люба.
– Який відхід? Я не хочу йти…
– Так і я не хочу… а доведеться… залишилася тобі година, не більше. Хіба ти не знав про такі випадки – раз і людини немає.
Микола спробував підвестися.
– Та ну, не може бути…
– Полеж, так хоч сили збережеш, може, довше протримаєшся. – Вона вклала чоловіка, накривши ковдрою. – Ох, соколик мій ясний, лежи, а я поруч побуду. Ти краще за час, що залишився, покайся, згадай, може, якийсь гріх на тобі…
– Та який гріх, Любо?! Гріх, що я цю гидоту в себе впустив… як же не помітив… ох, погано мені…
-Ну, а минулого року на ювілеї у Кравченків, пам’ятаєш, з Наталею танцював…
– Так ти сама мене підштовхнула, сказала, щоб покрутився…
– Я дозволила, а ти й радий був, коли вона очима грала…
– Та ти що, Любо, я ж за все життя жодного разу, ніколи, ми ж разом, поруч із тобою, клянуся, ти одна у мене.
– Ой, Коля, і ти один у мене, ой як же я тепер…
Микола, склавши руки на грудях, дивився в стелю. За кілька хвилин він змарнів, здавалося, схуд.
– Все, Любо, сам відчуваю, що кінець настав… вибач, якщо щось не так…
– Коленька, зачекай, хоч розсолу принесу тобі, наостанок попий…
– А можна? – запитав чоловік.
– Тепер, Коля, все можна.
Люба принесла розсіл.
– Пий, мій рідненький… а хочеш, я тобі бульончик підігрію…
– А гірше не буде?
– Та куди вже гірше?! Попий курячого бульйону, тепер все можна…
Микола смиренно приймав ложку за ложкою смачного бульйону, дозволивши нагодувати себе, як маленького. Потім раптом схаменувся.
– Любо! Ледь не забув! Ось зараз би пішов у той світ, а ти б і не знала, так би й не знайшла… у мене ж заначка…
– Яка заначка?
– Моя заначка! Поглянь, там, у передпокої, за шафкою… йди, поглянь.
Через п’ять хвилин Люба принесла, загорнуті в целофановий пакет, гроші. Це були акуратно складені великі купюри.
– Коля, це навіщо? Це куди? Чи відчував, що вже скоро кінець, і відклав собі?
– Та це я тобі відклав. На день народження, – зізнався Микола.
– Мені?!
– Так, Любо, тобі. Порахуй, там має бути рівно шістдесят одна тисяча. Тобі ж через тиждень виповниться шістдесят один, ось я й відклав шістдесят одну тисячу… ось такий подарунок від мене.
Люба, схиливши голову на груди чоловіка, розплакалася.
– Ой, Коленька, який же ти у мене хороший! Що ж я… такого чоловіка повинна втратити? Та нізащо!
Вона перестала плакати.
– Коля, їж бульйон. А я тобі зараз гарячого чаю зроблю…
– Дякую, Любо, хоч наостанок побалуюся чаєм, ми з тобою любили пити чай. – Микола заплакав. – Скільки мені ще залишилося? Поглянь на годинник, а то, може, й чаю випити не встигну…
– Колю, час уже давно минув… а ти живий. Слухай, Коля, може, обійдеться… нумо встань, рідний, піднімися, підемо до столу… ось так. Тебе не нудить?
– Слухай, може, й справді пронесло. Микола сів за стіл, скуштував тарілочку курячого супчика і знову ліг на диван.
Почулися кроки.
– Ой, ні, кум прийшов? – зауважила Люба. – Ти лежи, ти хворієш, а я зустріну, запитаю, чого потрібно.
Микола з цікавості підвівся, ще не до кінця вірячи, що йому стало легше. Кум Петро щось запитав у Люби, і вона відкрила шафку та дістала паперовий пакет з борошном.
Микола здогадався, що, найімовірніше, кума попросила борошна, ось і відправила Петра. Поки Люба відсипала борошно, Петро, помітивши пляшечку, що залишилася на столі, відкрив її та налив.
– Зачекай, – голос Миколи загубився десь від переляку. Але не встиг він і кроку зробити, як Петро випив цю чарку, а дружина Люба й оком не моргнула.
– Стій! – Микола босоніж кинувся до кума. – Це ж отрута!
– Де отрута? – не зрозумів Петро.
– Ой, Коля, та лягай вже, тобі треба відпочити, – сказала дружина.
– Ти бачила? – запитав він дружину. – Ні, ти бачила? Чому ти його не зупинила? Ти хочеш його отруїти?
– Та він не отруїться… і ти не отруїшся, лягай вже, хворий.
– Що у вас коїться? – не зрозумів Петро.
– Петре, ось борошно, іди додому, тебе там Надія чекає, – сказала господиня.
– Ні, ну я можу й посидіти, ми з Миколою присядемо…
– Досить сидіти, ви й так три дні сиділи, тридцятого почали й досі…
Проводивши Петра, Люба сховала пляшку подалі в шафу — щоб не спокуситися.
– Я не зрозумів: що це було? Він при тобі випив, а ти — мовчки. Це означає, що все нормально?
– Лягай, йди, – сказала дружина.
– Ні, я не зрозумів… навіщо це було? – Микола, остаточно протверезівши, наступав на дружину, і їй довелося закритися в спальні.
Стукнувши кулаком у двері, закричав:
– Та як ти могла! Я ж справді ледь не пішов засвіти…
– А не треба було три дні святкувати. Мало тобі було зі сватами, з кумами, так ти ще «догнав»…
– Я через тебе ледь живий залишився… повірив тобі…
– Ось бачиш, як я тебе «оживила», хоч у танок пускайся, – відповіла дружина.
Микола пішов до вітальні й сів за стіл. Люба вийшла слідом. Він опустив голову й завив:
– Заначка моя…ууу
Люба сіла поруч.
– Ну й чого вити? Твоя заначка нікуди не поділася…
– Ти не розумієш… я ось цими руками… ось цими робочими руками збирав… і ти дізналася.
До самої ночі Микола не розмовляв із дружиною.
Коли лягли спати, обоє опинилися на різних краях ліжка.
Першою заговорила Люба:
– Колю, ну годі, чого ти… ти ж живий.
– Ти в мене свято вкрала, – невдоволено буркнув Микола.
– Яке свято, Колю? Свято вже минуло.
– А день народження – це не свято чи що?
Люба підвелася і подивилася чоловікові в обличчя.
– Та це ж мій день народження! Розумієш, мій!
– А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить, і день народження теж мій. Частково, мій. Думав, буде сюрприз, при гостях вручу шістдесят одну тисячу… а тепер…
Люба мовчки лягла, поглядаючи на чоловіка.
– Ну, гаразд, Коля, я знову сховала заначку. Ну, хочеш, я взагалі про неї забуду? – вона
присунулася ближче до чоловіка, дбайливо підтягнула ковдру, щоб він не замерз.
Хвилину лежали мовчки. Потім Микола простягнув руку, а вона, не кажучи ні слова, поклала голову йому на плече.
— А раптом взяв би й справді того… на той світ відправився б, — тихо сказав він.
— Та що ти, Колю, хіба б я дозволила? Такого чоловіка, як ти, я нікуди не відпущу, навіть на той світ.
Було темно і тихо. Тільки пес зрідка гавкав у дворі, виконуючи обов’язки сторожа. І лежали вони, прислухаючись, і не знали, що обидва посміхаються, задоволені тим, що разом, що поруч.
