Хочу трохи розповісти вам про свій шлюб. Я з тих дівчат, яких неможливо купити жодними романтичними вигадками про життя у щасті без певного комфорту.
Може, я здаюся вам меркантильною, але мені треба знати, що мій чоловік здатний на певні вчинки. Подарувати величезний букет квітів або написати вірш про мою красу – не вчинок. Забезпечити сім’ю — це вчинок.
У нас двоє маленьких дітей, яких ми виховуємо разом. На них потрібно витрачати багато сил, тому іноді мені допомагають нянька і прибиральниця.
Я не боюся роботи по дому. Але він у нас приватний і на 2 поверхи. Або я прокидаюся і до самої ночі прибираю пилюку, або мені за гідну оплату допомагають кілька інших жінок, і я залишаюся красивою, ніжною і незапальною дружиною і матір’ю.
Загалом мене все влаштовує. Але є одна ложка дьогтю в цій бочці меду. Можливо, це прозвучить дивно, але стосується це відпочинку. Так-так, літо, сонце, свіже повітря, а я вередую.
Але перед тим, як мене засуджувати, спробуйте мене ж і вислухати. Вигадувати непотрібні проблеми на ходу не в моїх звичках, повірте.
Так ось, влітку ми з чоловіком залишаємось удома. А це і попереднє літо вже не тільки ми, а взагалі усі по відпочинкам їздити перестали. Не на часі.
Тож всі свята, сімейні збори і навіть вихідні ми проводимо з його родичами. Це теж не бідні люди, мені вони здебільшого імпонують. Але, чесно, їх забагато. На одне таке зібрання може з’їхатися до 20 осіб. Прямо з самого ранку.
Море їжі, гаряче м’ясо, морепродукти, напої. Але особисто я на таких святах життя почуваюся чужинцем. Родичі чоловіка не надто мене приймають. Розмовляти нам нема про що. Тему підтримати не можу.
Якщо підійду до своїх дітей, доведеться ще й стежити за чужими: двоюрідними братами, сестрами тощо. Залишаюся в тіні, а іноді й зовсім беру на себе обов’язки куховарки.
А оскільки святкувати все це сімейство дуже любить, подібні «зустрічі» проводяться по кілька разів на місяць. Я здивована, як у нас ще не витоптано весь газон навколо будинку.
А якщо серйозно, я почала ловити себе на думці, що мені вже не так подобаються брати і сестри чоловіка, його батьки. Скільки можна дивитися на їхні мармизи, що вічно жують? Це справді починає дратувати.
Чоловік мене не розуміє. Для нього таке норма, він від цього кайфує. Каже, щоб я теж вливалася в сімейний колектив, адже не чужа. А я не можу, хоч би як старалася. Нема спільних тем для розмови.
Прикидатися, що голова болить, теж не варіант. Двічі повірять, на третій плітки підуть. Менталітет такий.
Я намагаюся вмовити чоловіка, щоб хоч кілька вихідних ми провели у маленькому тісному сімейному колі. Тільки він, я та діти. Тихо, спокійно, романтично. Можна поставити музику, помилуватися погодою та небом.
Але ж ні. Він починає мені дорікати тим, що багато працює, не ходить наліво, сам без шкідливих звичок. Навіть на рибалку перестав їздити після знайомства зі мною. А це його єдина радість. І взагалі сім’я – це святе.
А я просто не знаю, що йому відповісти. Адже він у чомусь має рацію. Хоч і я неправою себе не вважаю.
Думаю про те, щоб з’їздити до сестри до сусіднього міста. У неї теж двоє дітей, навіть собака є. Але квартира у старій хрущовці, дві кімнати. Атмосфера мого давно забутого минулого. Але хто знає, може, хоч у неї я зможу відпочити? Бо вже реально голова кругом іде.
Чоловік не проти, але каже, щоб я їхала власним коштом. На це він мені грошей не дасть, адже вони з моєю сестрою в контрах. Якось посварилися і тепер дивляться одне на одного косо.
Тому сестру ніхто й не кличе на наші сімейні посиденьки із родичами. Із родичами чоловіка, на хвилиночку. Але що тут поробиш.
Так, до речі, може, комусь цікаво: про те, щоб перекласти частину обов’язків на чоловіка, не може йти навіть мови. Він же газда. Він має гостей розважати, усім підливати та ділитися новинами.
Тож залишити його з дітьми чи з готуванням їжі — нонсенс, про таке навіть не може бути й мови. Просто неможливо.
Добре хоч я маю якісь заощадження, виділені під свої потреби. Тож до сестри мені можна буде поїхати без проблем. Але це на вихідні. А потім що? Терпіти цей балаган до кінця життя? Теж такий собі вихід із становища. Уявіть собі, це як бути дружиною вламника наливайки. Що не день – то свято. Ось тільки свята ці набридають з кожним разом все сильніше. І кінця краю цьому немає.