Цю дитину не чекали. Взагалі-то, Наталія навіть не підозрювала про її існування. До того вечора, коли її чоловік Степан, сидячи за чашкою чаю, дивно замислився і сказав, що їм треба серйозно поговорити, вона просто жила. Зі своїми маленькими радощами та печалями.
Як-то пролетіло майже двадцять років шлюбу. Виростили дочку, відпустили в інше місто — Ксенія вступила у ВНЗ, на бюджет не пройшла, але вони могли собі це дозволити.
Тепер, коли дочка стала самостійною, Наталя сподівалася трохи… пожити і для себе, як би егоїстично це не звучало! Тим більше, що вахти Степана, який дослужився до довгоочікуваного підвищення, обіцяли гарне поповнення сімейного бюджету.
І ось… Виявляється, її тихий Степан, майже десять років тому під час одного з відряджень закохався. Так, нічого серйозного.
— З тобою все зрозуміло, — сказала Наталя, демонстративно вилила недопитий чай у раковину і почала злісно мити посуд. Вона все життя жила без особливих пристрастей. І це її цілком влаштовувало. Але зараз всередині щось таке гризло… чуже, прикре, що щипало в очах.
Насправді, звичайно, нічого зрозумілого не було.
Та, жінка, нещодавно пішла з життя. Її рідні — люди вже немолоді, вирішили виконати останню волю і знайти батька дитини.
Виявилося, це хлопчик. Його звати Славко, і йому шість років. Йому ніде жити. Тобто, якщо його не візьмуть, то віддадуть у дитячий будинок… Але хіба так можна поводитися з рідною кров’ю?
– З тобою все зрозуміло, – повторила Наталя, з гуркотом поставила останню тарілку на сушку і повернулася до чоловіка. Руки в боки. Настав вирішальний момент — дати волю тому чужому, істеричному, що рвалося назовні, чи по-старому мужньо прийняти черговий виверт долі й розбиратися з усім по ходу справи.
— Забираємо! Раз ти тепер молодий татусь… — додавши наостанок, вийшла з кухні. І дверцятами грюкнула так, що скло жалісно задзвеніло.
Але наступного ранку все пішло як завжди… тобто, з’явилися нові клопоти, і вони зайняли не один тиждень. Треба було оформити стільки документів, узгодити все… На щастя — настала весна. А це Наталю завжди якось заспокоювало. Дарувало надію.
Правда, того дня, коли на порозі з’явився той самий Славко, усі надії зруйнувалися. Бо він був дуже схожий на чоловіка в дитинстві. Той самий кирпатий ніс, кучерявий чубчик і звичка шаркати ногами.
Дочці Наталія повідомила про все особисто. Вона боялася, що та відвернеться від татка за зраду, але та сприйняла все на диво спокійно… «В мене пішла!» — з гіркотою подумала Наталія.
І ось тепер Славко буде жити з ними. Наталія заздалегідь домовилася з чоловіком, що не буде злою мачухою. Тобто нагодує, напоїть, простежить, щоб дитина була чистою і пристойно одягненою, але… ось тільки на телячі ніжності не розраховуйте обоє, будь ласка! Зрештою, у нього була мати.
— А я — чужа тітка. І застара для всього цього, — вдарила рукою по столу Наталя. – І потім… ми, звичайно, знайдемо лікаря, щоб займався… раз вже він… такий.
Славко дійсно був не такий, як усі. Він не міг говорити. Колись вмів, а потім загубився у чотири роки на прогулянці в лісі під час грози і з тих пір не промовив ні слова.
– А який він? Нормальний хлопець.
– Ні. Він, поглянь правді в очі, відстає у розвитку. Мовчить. Тільки дивиться. Я хотіла взяти його за руку, а що він зробив, га? Нормальні так не роблять!
Степан знизав плечима. На спробу зблизитися з незнайомою тіткою син розплакався і заліз під стіл, де просидів цілу годину.
– Йому просто потрібно до тебе звикнути…
– Ні вже! Йому просто потрібно жити. Розумієш? Твій син. Живе з нами. Я поки що господиня в цьому домі і догляну за ним. Але на більше… Не розраховуйте!
– Наталю, ти що? – чоловік розвів руками, жалісно подивився. – Ми ж на вахту з дня на день!
– І що? – недоброзичливо посміхнулася. – Я його не з’їм, не бійся!
Наталя не забула, як треба поводитися з дітьми. На сніданок Славко зазвичай отримував кашу, причому пшоняну — манну він не любив, а змушувати Наталя, звісно, не стала. Виявилося, хлопець умів застеляти своє ліжко і навіть прибирати іграшки ввечері. Він любив розглядати картинки в книжках і збирати машинки з конструктора.
Поки Наталя поралася на кухні, він самостійно підтягував стілець до віконця, забирався на нього і, притиснувшись носом до скла, залишаючи на ньому запітнілу пляму від дихання, дивився на вулицю.
– Підемо гуляти?
Незмінно запитувала Наталя, на що хлопчик знизував плечима, глибоко зітхав і кивав. Взагалі у нього було повно маленьких ритуалів. Чашку повернути ручкою саме так, кашу перемішати три рази за годинниковою стрілкою. Наталя кривилася від цих дивацтв, але не втручалася… що з хлопцем із дивацтвами взяти? Нехай лікарі розбираються.
А ще вона взяла за правило не торкатися Славка без потреби. Погладити по голові, взяти за руку зайвий раз, хіба що переходять дорогу? Ні за що! Сказала одного разу, що обійдуться без зайвих ніжностей, так тому й бути!
На щастя, не довелося клопотатися з влаштуванням Славка в сад — Наталя всі останні роки провела в статусі домогосподарки, і тому в цьому просто не було потреби.
В один із сонячних червневих днів вони вийшли прогулятися після обіду. Наталя неквапливо крокувала до парку. Славко тихенько бігав поруч.
Вирішивши для різноманітності змінити маршрут, жінка пройшла через сусідній двір і ступила на пішохідний перехід. Тут він був незвичайним — одразу за ним дорога різко повертала, тож побачити машину, що наближалася, було важко.
І саме в той момент, коли жінка з дитиною опинилися на дорозі, в одного водія, який їхав суворо в межах дозволеної швидкості, просто зламалися гальма. За законом підлості. І тому, що якісь запчастини вийшли з ладу.
Водій чесно намагався повернути, але й у кермі щось заклинило… Машину крутануло, ніби на каруселі, і носом вона з диким скреготом в’їхала на тротуар. Пощастило ще, що не в стіну врізалася, а буквально пірнула в кущі бузку, що розрослися біля стовпа. Водій залишився живий і відбувся переляком — від травм врятували подушки безпеки.
А ось Наталії пощастило менше. Краєм машини її штовхнуло так, що вона впала безвольною лялькою. Не встигла навіть закричати… Тільки раптом нестерпно яскравим стало сонце… Здавалося, воно б’є своїм жаром прямо в спину, яка більше нічого, крім вогню, не відчуває.
– Мамо! Мамочко!
Наталя дуже хотіла підняти руку, потягнутися до Славка. А як він? Йому боляче? Згасаючою свідомістю вона не розуміла, що хлопчик — у повному порядку. Він, коли машина помчала, відскочив убік і уникнув її нищівної сили буквально на міліметри…
Тепер же Славко сидів на асфальті й щосили тягнув Наталю за сукню. Йому було дуже страшно. Дуже-дуже страшно, що з його мамою сталося щось погане…
Наталя опритомніла лише через два дні. Швидка приїхала швидко. Лікарі були справжніми чарівниками — врятували зламану ногу, а в лікарні зробили все можливе, щоб жінка якомога швидше змогла повернутися до родини.
Дізнавшись про те, що сталося, додому терміново приїхала дочка Ксенія, та й чоловік зірвався зі своєї вахти, хоч і довелося посваритися з начальником, який ніяк не хотів відпускати…
Коли нарешті Наталя повернулася додому, а забирав її чоловік, вона почувалася… дивно… По-перше, жахливо винною, бо не стежила за дорогою. Водій, до речі, сам був у шоці від того, що сталося, і вмовив Степана прийняти солідну суму грошей на лікування потерпілої та як матеріальну компенсацію. А по-друге, Наталя дуже переживала за те, як переніс усе, що сталося, Славко.
Їй сказали, звичайно, що він у порядку і вдома, що він цілий і неушкоджений. Але щось не давало їй спокою… У туманних спогадах спливало щось дивне, ніби хлопчик кликав її мамою… Примаряться ж такі дурниці!
– Ласкаво просимо додому!
Ледь Наталя переступила поріг своєї квартири, як на неї з обіймами кинулася донька. Навіщо ж це. Наділа на голову смішний паперовий капелюшок і ще й кульками все прикрасила.
– Хочеш відпочити? – співчутливо запитав чоловік, який підтримував Наталю під руку, бо вона ще не звикла до милиць.
– Ні, дякую! Вже відпочила…
Нервово мнучи букет квітів, Наталя дивилася на Славка. Він стояв у дверях вітальні. Ксенія переодягла дитину в гарненький синій костюмчик і навіть з краваткою. Хлопчик виглядав дуже серйозним і уважно дивився на Наталю.
– Ходімо до столу! Мамо! Я приготувала твоє улюблене…
– Та зачекай ти! – відмахнулася Наталя і, струснувши руку чоловіка, орудуючи милицями, наблизилася до дитини.
– Славко? Малюк… я…
Вона хотіла сказати йому, що дуже-дуже винна перед ним. Що дурепа була черства, що тут говорити! Але не встигла й рота відкрити, як хлопчик сам до неї підійшов, міцно обійняв…
– Мамочко! Мама вдома…
Усі завмерли, коли почули ці три слова. Після того, що сталося, Славко мовчав. Ні Ксенії нічого не говорив. Ні батькові. Але тепер для нього все змінилося.
Навколо дитини всі зашуміли, заметушилися… Як? Чому? Ні батько, ні старша сестра нічого не розуміли… А Наталя все зрозуміла. Поклавши руки на плечі дитини, вона трохи відсунула її від себе й уважно подивилася їй в очі.
— Так. Я — твоя мама. Я тебе люблю. І більше ніколи не залишу.
– Справді? — тихо видихнув Славко і шморгнув носом.
– Чесне слово! Ну а тепер… будемо з тобою пити чай і їсти торт?
Попереду на цю сім’ю чекало багато чого. Море радощів, клопотів, а часом і серйозних життєвих випробувань… Але тепер вони були готові до всього. Готові до самого життя. Коли всі разом — одне ціле. Коли є сили на те, щоб приймати й дарувати любов найріднішим, найдорожчим і найважливішим у світі людям.
– Давай, Славко! – Наталя підсунула йому стілець, на якому зазвичай сидів Степан. – У нас сьогодні, в якомусь сенсі, новосілля, тому тобі й належить бути на найпочеснішому місці!
