Коли у мене народилася донька, лікарі та няні не могли надивитися на неї.
Дівчинка була просто красунею. Спочатку все було добре. А після того, як дочці виповнилося пів року, вона захворіла – на шиї з’явилася величезна шишка, про природу якої жоден лікар нічого путнього не сказав.
Ми натирали її, робили компреси та масажі – все марно. Малятко стало погано спати, безперервно плакало, відмовлялося їсти. А в дев’ять місяців шишка несподівано зникла, залишивши на шиї білувату пляму.
Але легше від цього не стало: дівчинка просто згасала: ніжки-ручки тоненькі, під очима темні кола, у вазі майже не прибавляла. Цілу ніч її треба було заколисувати, щоб хоч трохи поспала. А лікарі розводили руками: дівчинка здорова.
Тоді я пішла до знахарок, але й вони нам не допомагали. Я була в розпачі.
Коли доньці виповнилося вже півтора року, прийшла допомога.
Того ранку ми з донькою вирушили в гості до моєї мами. Довго чекали на зупинці на автобус, що десь затримався. І тут до моєї малечі, яка сумно сиділа в візочку, підійшла жінка середнього віку. Міцна статура, блакитні очі, пишна русява коса, заплетена навколо голови. На ній — легка бавовняна сукня та капці. Посміхнувшись їй і не отримавши відповіді, жінка повернулася до мене і з болем у голосі сказала:
– Бідне дитя! Бідна мати! Що – не спить, не їсть, плаче день і ніч?
– Так, а ви…
– А я таких лікую! Дивися, моя мила, адже вона у тебе скоро піде з життя. Якщо хочеш врятувати дитину – приходь до мене до заходу сонця. Мене всі називають баба Катя. Та прихопи з собою десяток свіжих яєць. Я тут поруч живу.
І назвавши адресу, відійшла. Потім стояла, відвернувшись, у кінці зупинки. А я, поглядаючи їй у спину, сумнівалася: «Ще одна знахарка… Залякує… Мабуть, багато грошей попросить».
Мені здавалося — від кожної моєї сердитої думки вона здригалася, але так і не озирнулася жодного разу, поки не під’їхав автобус.
Коли я розповіла мамі про цю зустріч, вона сказала:
– Ну то й піди до неї! А якщо багато попросить — відмовся. Раптом допоможе.
Купивши яйця, я прийшла за вказаною адресою. Це був охайний будиночок із зеленими віконницями, квітами під вікнами, двориком, оповитим виноградом. У дворі стояв дитячий манеж, у якому сиділа досить велика дівчинка років трьох, оточена іграшками.
– Прийшла, все ж, — посміхнулася, вийшовши на мій стукіт, баба Катя, — а я вже й пошкодувала, що нав’язалася.
Зі мною вперше таке! Зазвичай мене просять про допомогу. Ось, Софійка, — вона кивнула на дівчинку в манежі, — привезли з Житомира, залишили на лікування. За місяць встала на ніжки.
Та, ніби демонструючи свої успіхи, вхопилася руками за прути і, насилу вставши на розставлені ніжки, заплескала в долоні.
– Молодець! – похвалила її баба Катя і кивнула мені. – Ну, ходімо на кухню.
Я, не зрушивши з місця, запитала:
– А скільки ви берете? Адже я не багата людина.
– Ні в якому разі! – махнула вона рукою. – Хто що даст, те і беру: хустинку, пакет борошна… Гріх це – брати гроші за добру справу. Мені й моєї зарплати сторожа вистачає, та дітей шкода.
Я ж дорослих не лікую, нехай за свої гріхи самі відповідають. А діти – душі безгрішні, і той, хто їх образить, сам сльозами вмиється.
У кухні баба Катя, поставивши доньку посередині, почала катати яйце, починаючи з ніг і вгору, спіралями навколо суглобів, вух, очей, голови та по всьому тілу.
Донька поставилася до цього з цікавістю, спостерігаючи за подорожжю яйця та намагаючись його вихопити. А баба Катя приговорювала щось, повторюючи: «…вийди ломота-сухота з болючого тіла, з білої кістки, з червоної кр.ві…»
Потім — ще одним яйцем. А потім, розбивши їх, вилила в два стакани з водою. Поставивши стакани на вікно, залите сонячним світлом, вона покликала мене:
– А тепер дивися!
На кожному жовтку був відбитий чіткий опуклий хрест, а в білку пузирилося безліч фонтанчиків з повітря. Зробити це спеціально неможливо — адже яйця принесла я. Та й якби баба Катя взяла свої — всередину шкаралупи залізти неможливо.
– Я ж казала – дитині на см..ть зроблено. Не бояться ж люди Господа! – перехрестилася баба Катя.
– А хто зробив? – запитала я.
– Я цього не кажу, – відмахнулася вона, – Бог сам знає – хто. Спочатку називала їх злиднями, так вони до мене потім і з сокирою приходили, і порчу біля воріт робили. Тепер ось мовчу. Тобі що потрібно: щоб дитина одужала? Ось і одужає. А решта – не наша справа.
З цього дня у дочки почав налагоджуватися сон, вона повеселішала, з’явився апетит.
Курс лікування був: три рази по десять днів із тижневими перервами.
Хрестики скоро зникли, залишилися тільки фонтанчики. Тепер баба Катя чекала, коли поверхня жовтка й білка стане гладенькою після розкатування.
– А куди ви ці яйця діваєте? – якось запитала я її.
– Не думай, ми з дідом їх не їмо, – розсміялася вона. – Нам ще життя дороге. А ось свиням можна, їм і віддаю. Ніч постоять, і виливаю у відро.
– А звідки у вас цей дар?
– Це у мене від матері, а їй передала її мати. Та й прабабуся вміла, – пояснила баба Катя. – У мами нас було дві дочки: я й Анна. Старша сестра завжди була злою та мстивою, а мені все життя всіх шкода.
Сестра мені казала: «Ти, розпещена! Ось мати піде з життя— мені дар передасть! І я буду, як сир у маслі кататися, а тебе з дому вижену! Навіщо ти мені?»
А вийшло інакше. Коли мама стала старіти, то сказала мені: «Тепер ти будеш замість мене людям допомагати. Анні цим займатися не можна, вона їм тільки зло принесе. Тільки за дорослих не берися. Будеш їх жаліти — сама скоро на той світ відправишся».
І дім мені відписала. Тільки я його Анні віддала — де ж їй жити? А ми з чоловіком самі побудували ось цю хату.
– А що — гарний будинок, — похвалила я. — А як це — передати дар?
– Та ніяк, — махнула рукою баба Катя. — Просто віддала мені листочок з молитвою і все. У мене його потім Анна викрала, та у неї все одно нічого не вийшло. А я молитву запам’ятала, вона коротенька.
До речі, за той час, що ми бували у баби Каті, Софія вже вибралася зі свого манежу і потихеньку ковзала по двору. Та й ніжки її стали набагато рівнішими. Її оченята просто сяяли від щастя. А одного разу прийшли – ні манежу немає, ні Софійки.
А на тому місці стоїть штабель ящиків з полуницею, мішки з цукром і десятилітрові пляшки чи то з ви..м, чи то з олією.
– Ось, – зітхнула баба Катя, – батько забрав Софійку. А я вже так до неї прикипіла. Вже одужала. Бачиш, скільки добра привіз? А ще – риби! Куди мені стільки? Добре, що Анна була, пообіцяла половину забрати. Давай і тобі полуниці насиплю.
А після третього викатування і моя дочка одужала. Виросла тепер – розумниця і красуня. Що б з нею було, якби я тоді на зупинці бабу Катю не зустріла?
