У коридорі жіночої поліклініки на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею сиділа худенька дівчинка років 16-ти в короткій спідниці, з-під якої стирчали гострі коліна. Бабуся привела онуку на переривання.
Бабуся весь час важко зітхала. Онучка з переляканим поглядом озиралася навколо. Поруч із нею стояв пакет. Підійшла жінка років 30 і присіла поруч.
— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звичайно, але там знеболять. Головне, що це швидко, хвилин 5 максимум, якщо термін невеликий. Так кажуть, я тут уперше. Я й сама боюся, якщо чесно. І розумом розумію, адже дитина ні в чому не винна…
– Господи, ось що за біда… Розумієте, це моя онука, навчається в 10-му класі, і хлопець її обдурив, кинув… А вона при надії. Він нічого не хоче знати про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її виростила… Ох, яке ж це горе…
– Бабусю, та годі вже тобі, не розривай мені серце, і так важко… Ось жінка ж сказала, що не буде боляче, раз — і все…
– Ох, онучко, там же у тебе дитина, жива, а ти — раз і все… Дитина ні в чому не винна, правильно жінка сказала. Знаєш що, вставай, ходімо, нічого, виростимо. Впораємося. І твій Петро не потрібен, так званий батько…
Вставай, бери пакет, ходімо додому, нам тут нічого робити.
Дівчина ніби цього й чекала. Вхопила пакет і попрямувала до виходу, бабуся вийшла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, посміхнулася, дивлячись їм услід, замислившись над чимось своїм…
Двадцять років потому
— Мамо, я його кохаю, у нас усе серйозно, повір! Діма — хороший хлопець, у нього велике майбутнє!
— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчіть університет, а там і побачимо!
— Мамо, нам уже по 20 років, ми не діти. Весілля навчанню не завадить, тим більше, що ми не будемо витрачати гроші, просто розпишемося й усе, навіщо нам ці формальності.
Повечеряємо в ресторані з батьками Дмитра та його бабусею — і все, з друзями ми потім самі відсвяткуємо. Дмитро дуже любить бабусю, вона його виховала.
– Ох, Маріє, ну чого тільки не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, ми ж будемо сватами…
— Запроси їх у гості, мамо…
***
— Вітаю, проходьте! Я — мама Марії, Юлія. Сідайте за стіл…
Дивлячись на бабусю Діми, Юлі здалося, що вона її десь уже бачила. Мама Дмитра, Анна, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. Під час розмови з’ясувалося, що вона народила його в 17 років від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім був змушений одружитися з Анною, щоб не потрапити до в’я.ниці.
На папері вони були лише чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.
– Знаєш, Юля, соромно зізнатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дмитра… Анька ж була ще школяркою, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати пішла з життя ще молодою, а батько зник у в’я.ниці. Я її сама виховувала. І ось вона принесла дитину… Ну куди ж народжувати, кому?
Коли вже прийшли до лікарні, чекали чергу на цю процедуру, підійшла одна жінка. Теж на переривання. Каже, діти ні в чому не винні, і мене ніби по лобі вдарили — хіба ж можна вб..ати невинне дитя…
Це був знак згори, щоб зупинилися й зберегли Дімку.
Ту жінку, мабуть, сам Бог послав. Ми з Анною пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 10 класів, а більше нам і не треба було.
Народився Дмиро, я сиділа з ним, а Анна ходила до училища, вивчилася на кондитера. Петро, батько Дімки, ніяк не допомагав, як і його батьки.
Нічого, ми впоралися. Анна потім вийшла заміж за хорошу людину, народила ще й доньку. Тепер пече торти на замовлення й непогано заробляє. Не хвилюйтеся, якщо Діма й Марія одружаться — їм є де жити, я віддам їм свою квартиру, а сама переїду до Анни. Ось така в нас історія.
Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже саме завдяки їм вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Марію…
Після тієї розмови з бабусею їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першим коханням.
Життя розвело їх у різні боки, і коли вони знову зустрілися, він уже був одружений. У них була лише одна зустріч, після якої вона зрозуміла, що чекає на дитину.
Вона не хотіла руйнувати його сім’ю, тому нічого не сказала про дитину, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.
Зважившись на переривання, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її погляд на цю тему. Якщо вже вони впораються, то вона — тим більше. Вона вирішила, що це знак згори.
Юля пішла з лікарні слідом за ними. Ва.ітність і по.оги пройшли добре, народилася її єдина донечка — найулюбленіша людина на Землі.
І ось доля знову звела їх разом. Діти, яких могло й не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?
Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось — ні. Іноді вистачає 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, якої не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини і з жахом думають, що її могло й не бути…
У житті буває всяке, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин вирішують багато чого…
