Я ніколи не була улюбленицею долі. Переїзд в столицю, проблеми з роботою, важке розлучення. Повертатися додому не хотіла, тому залишалася в місті. Тягнула все, аж поки криза не дісталася підприємства, на якому працювала, і я швидко втратила роботу.
Я настільки занепала духом, що вирішила повернутися до батьків. Їхати не хотілося, але розуміла, що не витримаю більше. Батьки виділили мені кімнату, а я пообіцяла, що доглядатиму їх та буду займатися господарством. Роботи постійної не було, самі лише підробітки, але всі гроші на батьків витрачала – продукти, ліки, одяг.
З батьками постійно по лікарнях ходила. В батька виявилися проблеми зі слухом та ногами, а в мами почалися проблеми з пам’яттю. Так я прожила дев’ять років і стомилася до неможливості.
Я наважилася сказати батькам, що хочу жити окремо, тому запропонувала розміняти наші три кімнати. Я б жила одна, приходила б до них кілька разів на тиждень. Та мої власні батьки просто зненавиділи мене, навіть дійшло фізичної сили. Зібрала речі й пішла від них.
Тепер живу у підвалі, з роботою все погано, щоб помитися купила найдешевший абонемент у спортзал. Заходила до батьків, але мене вигнали, мати кричала, що я в неї все забрала, та кинула пити пігулки. Мені шкода їх, намагалася навіть в соцслужбу звертатися, але поки що допомоги немає.
