З самого ранку за вікном вирував вітер. Дощ хльостав по шибках і барабанив по даху, а дерева у дворі гнулися від сильних поривів.
Їхати на роботу в таку погоду зовсім не хотілося.
— Може, сьогодні попрацюємо з дому? — запропонував Матвій.
— Давай, я тільки за, — з полегшенням погодилася Віка.
Подружжя розійшлося по різних кімнатах, наділо навушники й взялося до роботи.
В обід вони зустрілися на кухні. Віка поставила чайник і виглянула у вікно.
— Як же набридла ця негода…
— Я з тобою повністю згоден, — посміхнувся Матвій, сідаючи за стіл.
Якийсь час вони мовчали. За вікном так само лив дощ. І раптом Віка посміхнулася.
— А давай поїдемо на море?
Матвій підвів очі.
— Прямо зараз?
— Ні, звичайно. Влітку. Зараз путівки не такі дорогі. Може, подивимося?
Матвій трохи подумав.
— А коли хочеш?
Віка взяла телефон і відкрила календар.
— У серпні. Хоча ні, краще в червні. Людей ще не буде так багато, та й ціни нижчі.
— Добре. Давай подивимося.
Через кілька хвилин подружжя вже й не згадувало про погоду за вікном. Вони обговорювали море, пляжі, готелі та екскурсії. До кінця робочого дня настрій у Віки та Матвія помітно покращився.
Увечері Вікторія лягла спати раніше. А Матвій знову сів за комп’ютер. Він довго порівнював ціни, читав відгуки та переглядав фотографії номерів. Йому хотілося знайти гарний готель, але при цьому не витратити всі заощадження.
Наступного дня під час обіду він поклав перед дружиною документи.
— Тримай.
— Що це?
Віка подивилася на папери й ахнула. Це були медичні страховки та два роздруковані квитки.
— Ти вже все оплатив?
— Звичайно. А навіщо зволікати?
Вікторія кинулася чоловікові на шию.
— Дякую!
Тепер її не дратувала ані робота, ані дощ за вікном. Вона вже уявляла собі тепле море, гарячий пісок і ранок без будильника.
Але радість тривала недовго. Після обіду Матвій ніби між іншим сказав:
— До речі, на вихідних приїде мама. Приготуєш щось смачне?
Віка не хотіла псувати собі настрій.
— Гаразд, приготую.
Мати Матвія, Людмила Ігорівна, була непростою жінкою. У сімейне життя сина вона безпосередньо не втручалася.
Але їй постійно щось було потрібно від Матвія: то меблі зібрати, то кран полагодити, то терміново відвезти її за сто кілометрів до родичів.
А іноді вона приїжджала в гості просто так, бо вдома їй було нудно.
Віку це дратувало, але вона намагалася не вступати в конфлікти. До певного моменту.
У суботу Людмила Ігорівна приїхала до них на обід. Спочатку все було спокійно. Вони розмовляли про погоду та роботу, але потім свекруха раптом запитала:
— Віко, ви з Матвієм уже два роки одружені. Чому він досі живе тут як квартирант?
Віка не відразу зрозуміла, до чого веде свекруха.
— У якому сенсі «квартирант»?
— Ну… квартира досі записана на тебе. Його частки тут немає.
— А звідки їй взятися? Цю нерухомість мені подарували батьки ще до весілля.
Людмила Ігорівна стиснула губи.
— Ну і що? Тепер же ви сім’я.
— Сім’я. Але квартира моя. Якщо колись купимо спільне житло, тоді й вирішуватимемо, кому яка частка належить.
Свекруха похмуро подивилася на сина. Матвій мовчав. Він розумів, що дружина має рацію, і втручатися не хотів.
Не бажаючи розвивати тему далі, Віка перевела розмову на інше:
— До речі, ми купили путівки на море. У червні летимо на тиждень.
— Ось як… — протягнула Людмила Ігорівна.
У голосі свекрухи було щось дивне, але невістка не надала цьому значення. А даремно.
Час відпустки настав непомітно. Валізи подружжя зібрало заздалегідь, а напередодні вильоту обоє майже не спали — так сильно нервували.
Рано вранці Матвій викликав таксі. До аеропорту вони приїхали за дві години до вильоту й спокійно пройшли реєстрацію.
Віка знайшла вільні місця біля вікна й сіла поруч із чоловіком. Вона дивилася на літаки й посміхалася.
— Ще трохи — і море…
— Ага, — кивнув Матвій.
У цей момент за спиною пролунав знайомий голос:
— А ось і я! Не чекали?
Віка різко обернулася. Перед нею стояла Людмила Ігорівна з величезною сумкою в руках.
— Що ви тут робите? — лише це змогла вичавити невістка.
— Як це? Лечу з вами відпочивати.
Віка повільно повернула голову до чоловіка. Матвій встав, взяв у матері сумку й поставив поруч із собою.
— Коханий…
— Що?
— Чому твоя мама тут?
Він знизав плечима.
— Я взяв три путівки. Мама теж хотіла відпочити.
Вікторія ошелешилася.
— А мене ти не міг запитати?
— Віко, давай без скандалу. Я знав, що ти будеш проти, тому не сказав. Але ми вже тут. Назад дороги немає.
Віка відчула, як до очей підступають сльози.
— Я хотіла поїхати у відпустку з тобою, а не з твоєю мамою.
Матвій важко зітхнув.
— Тоді обирай: або мама летить з нами, або ми взагалі нікуди не летимо.
Дружина замовкла. Ось цього вона від чоловіка точно не очікувала. Але сперечатися далі було пізно. По гучномовцю оголосили про посадку.
Весь політ Віка мовчала. А коли в готелі їм вручили ключі від різних номерів, вона іронічно сказала:
— Ну що ж, хоч окрему кімнату для мами орендував…
Матвій похмуро подивився на дружину.
— Ти ще довго будеш сердитися?
— А ти ще довго будеш тягати за собою маму?
Чоловік нічого не відповів. Так вони й лягли спати, не промовивши ні слова.
Вранці Матвій запропонував дружині прогулятися по пляжу. Віка вже зраділа, але тут побачила Людмилу Ігорівну, яка теж виходила з готелю.
— Мама з нами, — спокійно сказав Матвій.
Віка лише закотила очі.
Перші три дні подружжя та мама всюди ходили разом. Людмилу Ігорівну та Матвія все влаштовувало, а Віка частіше мовчала.
— Чому ти така похмура? — кілька разів запитував чоловік.
— А ти не здогадуєшся?
— Ну, досить уже.
Але Вікторія не могла просто так взяти й забути, як він вчинив.
Нарешті Матвій зрозумів, що далі так тривати не може. Він поговорив із матір’ю.
— Мамо, ми з Вікою хочемо кілька днів побути удвох.
— Так, будь ласка! — легко погодилася Людмила Ігорівна. — Я сама чудово знайду, чим зайнятися.
І справді, наступні три дні подружжя було наодинці. І Віка поступово відтанула.
Вони ходили на пляж, гуляли по набережній і вечеряли удвох. А одного вечора Матвій обійняв дружину й сказав:
— Ну ось бачиш, все не так уже й погано.
— А могло бути набагато краще, — посміхнулася Віка.
— Та годі вже. Ми ж добре відпочили.
В останній день Вікторія вирішила прогулятися по магазинах.
— Хочу купити собі пару суконь і туфель. І ще в аптеку треба зайти. Кажуть, тут хороші вітаміни.
— Іди. А ми з мамою на пляжі посидимо.
— Добре. Тільки мені потрібні гроші.
Матвій замовк.
— А у тебе хіба немає?
— Звідки? Я все віддала тобі, щоб ти обміняв валюту.
— Ем…
Чоловік відвів погляд.
— Що?
— Кохана, з покупками, мабуть, доведеться почекати.
— Чому?
— Я віддав гроші мамі.
— Що значить — віддав?
— Вона ці три дні ходила по магазинах і на екскурсії. Я віддав їй гроші, щоб вона не нудьгувала без нас.
У Віки перехопило подих.
— Ти зараз серйозно? Ти віддав мамі мої гроші?!
Матвій нахмурився.
— Наші. Не забувай: ми — сім’я.
Віка гірко посміхнулася.
— Якщо наші, то чому ти розпорядився ними, навіть не запитавши мене?
Чоловік роздратовано зітхнув.
— Віко, ну не починай.
— Не починай?! Ти привіз сюди маму без моєї згоди. Потім три дні не міг від неї відірватися. А тепер ще й віддав їй наші гроші!
— Я хотів, щоб мама теж нормально відпочила.
— А про мене ти подумав?
Матвій промовчав. І тоді Віка сказала те, що давно крутилося у неї на язику:
— Тобі тридцять років, Матвію. Але ти досі не вмієш приймати рішення без мами.
Чоловік кинув різкий погляд на дружину.
— Ти хочеш сказати, що я мамин синочок?
— А хіба ні?!
Матвій почервонів, ображено стиснув губи, а потім розвернувся й пішов.
Того вечора він не прийшов у номер. Віка чекала на нього до пізньої ночі, а потім лягла спати сама. Їй було дуже прикро й боляче.
Вранці Вікторія прокинулася від стуку в двері. На порозі стояв Матвій.
— Готова? Скоро виїжджаємо в аеропорт, — сухо запитав він.
— Так. Зараз тільки валізу зберу.
До аеропорту вся родина їхала мовчки. Навіть Людмила Ігорівна не розмовляла.
Додому подружжя повернулося лише ввечері. Віка вирішила не затягувати конфлікт, тому першою підійшла до чоловіка.
— У нас ще кілька днів відпустки залишилося. Може, завтра сходимо кудись? У кіно, наприклад. Або в ресторан?
Матвій нічого не відповів. Він відвернувся й вийшов із кімнати.
Так минув день, другий, третій… Чоловік продовжував мовчати, і через тиждень Віка не витримала.
— Ти ще довго будеш мене ігнорувати?
Матвій посміхнувся.
— Ти сама мене образила.
— Як?
— Сказала, що я мамин синочок.
— А хіба я неправду сказала? Ти сам довів мене до цього. Ти зіпсував нашу відпустку, віддав мамі гроші, які ми відкладали, і навіть не вважав за потрібне запитати мене!
Матвій знову промовчав. Тоді Віка зрозуміла, що далі розмовляти з чоловіком немає ніякого сенсу. Вона пішла до спальні, а через кілька хвилин повернулася з валізою.
Матвій здивовано подивився на неї.
— Ти куди зібралася?
— Нікуди. Це ти виїжджаєш з моєї квартири.
— Ти серйозно? — здивувався чоловік. — Віко, що взагалі відбувається?
Вікторія важко зітхнула.
— Знаєш, це питання я задавала собі в готелі. Тієї ночі, коли ти не прийшов. Я довго думала і зрозуміла, що більше не хочу щоразу відчувати себе третьою зайвою у власному шлюбі.
— І що ти пропонуєш?
— Вибрати: або ми, або твоя мама.
Матвій нахмурився.
— Ти ставиш мені ультиматум?
— Ні. Я проводжу межу.
Кілька секунд подружжя мовчки дивилося одне на одного, а потім Матвій взяв валізу й вийшов з квартири…
Звук зачинених дверей луною відбився у порожньому передпокої. Віка стояла нерухомо, вдивляючись у темне дерево дверей, і чекала, що всередині ось-ось закипить біль або викотяться сльози. Але замість цього вона відчула дивну, майже забуту легкість — ніби з її грудей нарешті зняли важкі, вологі від морської солі й дощу кайдани.
Телефон на столі вібрував кілька разів поспіль — мабуть, Матвій уже встиг поскаржитися матері, і Людмила Ігорівна готувала довгу промову про невдячність та «знищене сімейне щастя».
Віка навіть не стала дивитися на екран. Вона спокійно провела пальцем по дисплею, відправила номер свекрухи в чорний список, а за ним — і номер чоловіка. Натиснувши кнопку блокування, вона поклала екран донизу.
У понеділок зранку вона зайшла до кабінету юриста.
— Ви впевнені, що не хочете дати час на примирення? — запитав сивий адвокат, гортаючи папери.
— Я чекала два роки, — спокійно відповіла Віка. — Повірте, цього більш ніж достатньо.
Спроби Матвія повернутися почалися через тиждень. Очевидно, проживання з матір’ю, де його знову чекали контролюючі розмови, вказівки та докори, швидко нагадало йому, чому він колись вирішив одружитися.
Він чекав на Віку біля під’їзду з букетом її улюблених гортензій, намагався вибачатися, переконував, що «все зрозумів» і що мама «більше ніколи не втручатиметься».
Але Віка дивилася на нього й дивувалася: людина, яка ще місяць тому здавалася їй центром всесвіту, зараз виглядала чужою і безпорадною.
— Матвію, ти так нічого й не зрозумів, — тихо мовила вона, не беручи квітів. — Річ не в твоїй матері. Річ у тому, що ти так і не став дорослим чоловіком, здатним поважати свою дружину. Іди до мами. Наша історія закінчилася.
