Я ніколи не думав, що до 33 років житиму з батьками, але так склалося, що я пройшов складний шлях. Швидко заробити на власне житло не вдалося – довелося жити з батьком і матір’ю.
Протягом 10 років я встиг назбирати грошей, щоб виплатити за придбану в кредит простору трикімнатну квартиру і зробити там гарний ремонт. Для цього багато працював, відкрив свій бізнес.
Уже планував, щойно завершиться ремонт, переїхати до себе. І несподівано помітив, що не бачу ключів від своєї квартири. Вони завжди лежали в столі в мене в кімнаті. Шукав усюди – ніде немає.
Тоді запитав у мами, може, вона кудись прибрала ключі від моєї квартири, а вона відповіла, що віддала моєму рідному старшому брату, який одружився зовсім молодим, щоб його сім’я пожила у моїй квартирі, бо їх виселили через борг.
Вони хотіли пожити тут, але батькам важко навіть подумати, що в їх двокімнатну квартиру поселяться ще п’ятеро людей, троє з яких – діти, а там їм усім вистачить місця… Мені ж усе одно, я ж не одружений.
Та й батьки звикли до мене, їм так зручніше… Тому, на їх думку, я мав ще пожити з ними, поки у мого брата справи не налагодяться… Звісно, я не проти, щоб усім рідним було добре і зручно. Але чому за мій рахунок?
Чужими руками легко жар загрібати, так?! Коли брат з його дружиною навчалися, їм постійно допомагали батьки. Після університету вони влаштувалися на роботу, зняли хорошу квартиру, з усім справлялися самі.
А потім дружина брата майже весь час була в декреті, він заробляв сам. Їм стало не вистачати його заробітку – ось і вийшов борг. Просити допомоги соромилися… Зате в’їхати в мою квартиру було нормально?
Ситуація мене обурила: хіба може мати розпоряджатися майном рідного сина? Як так можна? Усе це я й висловив мамі. Ми сильно посварилися тоді. Вона образилася і перестала зі мною розмовляти.
Потім я зателефонував братові, виклав йому все, що думаю з цього приводу, і вимагав, щоб протягом місяця вони знайшли собі житло… Тепер уся сім’я не спілкується зі мною. Відчуваю себе в глухому куті. Але хіба я не правий?