Він не давав їй приводу для підозр, але, перервавши своє відрядження, Юля чомусь думала про те, що повернеться додому і застане Женю з якоюсь жінкою.
Вона притулилася чолом до прохолодного скла і нахмурилася: що за дурна звичка вигадувати якісь серіальні сюжети? Напевно, це через те, що життя у Юлі було нудним і передбачуваним, тож залишалося тільки вигадувати якесь цікавіше життя.
У салоні пахло чоловічим одеколоном з дев’яностих, Юля давно вже таких не зустрічала: на роботі чоловіки все більше пахли ганімедами і малиновою шкірою.
Водій був приблизно віку її батька: рідке сиве волосся, коричнева від засмаги шия. Він позіхав і весь час торкався правого вуха, прямо як її батько, коли втомлювався або не висипався. І манера водіння була така ж нервова. Але коли Юля їхала з татом, вона не хвилювалася, а тут з тривогою поглядала на дорогу.
-Дівчино, як вас звати?
-Юля, – здивувалася вона.
-А мене Сергій. Юля, у вас о котрій потяг, можна, я заїду на заправку?
Потяг був ще через три години. І Юля відповіла:
-Можна, ще нескоро, я люблю заздалегідь приїжджати.
Чоловік зареготав і сказав:
-Ось ви, жінки, завжди такі! Моя теж – поїхали на вокзал! Я їй – до поїзда ще чотири години! А вона – все одно поїхали, раптом затори?
Юля знизала плечима – ну, не любить вона спізнюватися, що поробиш.
-Я, між іншим, Юлія Сергіївна, – вирішила вона змінити тему.
-Та ви що? Не повірите, я дочку їду зустрічати, і її теж Юля звати. Так маму мою звали…
І він почав розповідати заплутану історію своєї родини, яка була набагато цікавішою, ніж у самої Юлі, тут і вигадувати нічого не треба.
Був цей водій з багатодітної сім’ї, з чотирнадцяти років працював, освіти не отримав, зі здоров’ям не дуже, іпотеку ледве тягне.
Сини від першого шлюбу з ним не спілкуються, пробачити не можуть, що маму їх кинув, так що дочка – світло у віконці, за навчання її платить, хоч хтось буде в родині освічений.
Юля, як зазвичай, почала прилаштовувати почуте до свого життя: цей чоловік був так схожий на її батька, що цілком можна було уявити, що це вона його дочка.
Якою б вона тоді була? Навряд чи зустрічалася з таким хлопцем, як Женя, він пафосний, з хорошої родини, перше, що він запитав у Юлі при знайомстві, це ким працюють її батьки і яку вона має освіту.
-Ну що, сподобалося вам у нас в місті? – запитав на прощання водій.
-Сподобалося. Гарне місто.
-А самі звідки?
-Зі Львова.
-Ух ти. Далеко. Бував там один раз, у бабусі на похоронах. По роботі чи як?
-По роботі.
-Приїжджайте ще! Ось, візитку мою беріть – якщо що, телефонуйте, таксист з досвідом. Ви не дивіться на вік, я ще ого-го!
Все ж він сильно був схожий на її батька – і зовні, і рухами. Як цікаво: живеш ось так і не знаєш, що десь живе твій двійник.
Всю дорогу додому Юля вигадувала різні історії. Вона завжди це любила і навіть мріяла стати письменницею. Але тато хотів, щоб вона колись очолила його фірму, і Юля пішла на менеджмент у підприємництві.
Чи шкодувала вона про це? Начебто ні. Це ж добре, коли твоє життя продумано заздалегідь до дрібниць.
Чоловіку вона так і не повідомила, що повернулася раніше часу, хотіла зробити сюрприз. Але сюрприз довелося перенести: як тільки вона увімкнула телефон, прийшло повідомлення від мами: «Тато в лікарні».
Юля не пам’ятала, коли тато хворів востаннє: до нього навіть застуда не чіплялася, не те, що щось серйозніше. Він здавався здоровішим за всіх здорових. А тут несподівано: серце.
Вона навіть не впізнала його на цьому білосніжному лікарняному ліжку. Мама вийшла поговорити з лікарем, і вони залишилися вдвох.
-Як ти? – запитала Юля, відчуваючи, як у неї тремтять губи.
-Нічого, донечко, все буде добре.
Плакати не можна було. І Юля вирішила перевести тему:
-Я в Житомир їздила! Таке гарне місто! Там водій один, твій тезка…
-А я ж народився там, в Житомирі.
Юля здивовано закліпала очима. Тато ніколи їй про таке не розповідав.
-І звати мене не Сергій, – вимовив він зовсім дивні слова.
Це було схоже на її вигадані історії. Це обіцяло їй таємницю. І інше, більш цікаве життя.
Юля мовчала, чекала, що він скаже. І батько розповів.
-Я стільки років мовчав, тільки Люба одна і знає. Навіть батькам правду не сказав. Так, я їх вважаю батьками, хоча не у них я народився. Стільки років минуло, я і не пам’ятаю вже нічого, ластівко моя.
Мені було три роки. І з колишнього життя я твердо пам’ятаю тільки два факти: що я з міста Житомира, і що мене звати Володя.
Сергієм звали мого брата, він один мене захищав. Сім’я була велика, батько вживав, мати, здається, теж. Пам’ятаю, що найсмачнішим для мене був хліб з олією, посипаний цукром.
Що вони робили на морі, уявити не можу: навряд чи відпочивати поїхали, не такі вони люди були.
Мати мене за щось покарала, штани я, чи що, обмочив, і залишила одного в будиночку. Старий такий будинок, гниллю пахло, вогкістю.
Сергій плакав, просив її не кидати мене. Але вона пішла, і всі пішли. Одному було страшно. Я і втік. Йшов по вулиці, дивлюся – діти йдуть. Ну і змішався з натовпом.
У автобус сів, поїхали ми в село. Тільки там мене знайшли. Запитали ім’я. Не знаю я, чому сказав Сергій. І не знаю, шукали мене чи ні. Мабуть, така доля у мене була.
І маму я там, у селі, зустрів – вона мене булочками годувала і пирогами, я так смачно ніколи в житті не їв!
Батько замовк, а Юля перетравлювала сказані ним слова. Хотілося навіть доторкнутися до його чола рукою – може, у нього жар, може, він вигадав все, як і вона любила робити?
Але жару у батька не було.
-Тепер і ти все знаєш.
-А ти не пробував їх знайти? Ну, родичів?
-А навіщо? Я їх і не пам’ятаю зовсім. Тільки брата. Його, може, і хотілося б зустріти, дізнатися, як склалося його життя.
Юлю кинуло в холод: вона згадала того таксиста. А що, якщо він і є брат її батька?
-А більше нікого не пам’ятаєш? Як звали батьків, інших братів чи сестер. ..
-Не пам’ятаю, Юлька. Може, когось Юлею звали – маму або сестру. Це ім’я завжди на язику крутилося.
Але я не пам’ятаю. І взагалі, я до чого це все кажу: пам’ять у дитини слабка, швидко вона забуває. А онуків у мене поки немає.
І ось я думаю, добре б, щоб вони мене запам’ятали. Онуки. А їх поки що немає. І заміж тебе хочеться віддати.
Розумію, що зараз одружуватися немодно, але чого вам з Женькою варто?
Юля зітхнула. Вона і не проти була заміж вийти. Це Женя не кликав.
-Ти давай, одужуй, – сказала вона. – Буде тобі весілля.
Коли вона приїхала додому, ніякої бабусі у Жені не було. Він сидів за комп’ютером і грав у танки.
-Ось це сюрприз! – зрадів він. – А чому не попередила, я б зустрів? Чи тебе дядько Сергій привіз?
І тут Юля, несподівано для себе, розплакалася. Женя злякався, притиснув її до себе, а вона все ніяк не могла заспокоїтися.
Крізь сльози вона розповіла йому про тата, правда, не згадала дивну історію, яку він їй розповів. А в кінці запитала:
-Давай одружимося?
Женя, який весь цей час її обіймав, відсторонився і ходив по кімнаті.
-Юлю, ну ми що, погано живемо, чи що?
-Це потрібно не мені, це потрібно татові!
-Не кажи дурниць! Це він так, під впливом моменту. Злякався, зараз відійде і забуде про весілля.
-Тобто ти не хочеш на мені одружуватися?
Вона завжди це підозрювала. Але зізнатися собі в цьому було складно. А тим більше, почути це від людини, з якою живеш вже п’ять років.
-Юль, ну ми ж вже обговорювали це. Хочеш дитину, давай , для цього штамп не обов’язковий. Давай не будемо сваритися.
Не будемо, так не будемо. Юля не стала розвивати тему. Але в душі затаїла образу. І коли батько пішов на поправку, не попереджаючи Женю, зібралася і поїхала до Житомира. Йому залишила записку: «Мені потрібен час, щоб подумати про наші стосунки».
Звичайно, поїхала вона не для цього. Поїхала вона тому, що вирішила спробувати знайти того водія.
Візитку, яку він їй сунув, вона викинула, напевно, всі речі перерила, але не знайшла. І заразом дійсно подумає, чи хоче вона дитину від чоловіка, який не збирається на ній одружуватися.
Таксі їй викликала адміністратор з готелю, тому що у Юлі завис телефон. Так було б взагалі просто – подивитися в додатку дані водія і все. Довелося їхати в той готель, в якому вона минулого разу зупинялася.
Імені дівчини вона не пам’ятала, пам’ятала, що у неї була короткий темний чубчик. Попросила дівчат на рецепції їй допомогти.
-Та це Галя, – сказала одна з них. – Тільки вона в Туреччині, ви зараз не зможете з нею зв’язатися.
-Ну як так, у когось же є її номер, – занепокоїлася Юля.
Дівчата переглянулися.
-Мені дуже потрібно! – благала Юля.
Та, що старша, кивнула.
-Гаразд. Зараз пошукаю.
Вона написала номер телефону на аркуші паперу і простягнула його Юлі.
-Дякую! – зраділа вона.
Але раділа вона зарано. За номером ніхто не відповідав, в месенджерах номер не був зареєстрований. Вона повернулася до стійки реєстрації.
-А адреси у вас немає?
-Дівчино, це розголошення особистої інформації. Ми і так пішли вам назустріч, могли б і номер не давати.
-Але мені справді дуже потрібно!
-Галя повернеться через два тижні, приходьте в її зміну і розмовляйте самі.
Батько завжди лаяв Юлю за те, що вона не вміє наполягати на своєму. Якби він був зараз тут, то вмовив би дівчат, це він вміє.
Юлі його здібності не передалися. Зате передалися здібності мами: трохи що, відразу плакати. Сльози самі по собі побігли по щоках. Вона поспішила піти: номер, за звичкою, забронювала тут, на два дні, довше не виходило, на роботу потрібно повернутися.
У номері Юля дала волю сльозам. І що вона тут робить? Хіба можна знайти голку в стозі сіна? Ще й з Женею все так вийшло…
Женя, немов відчувши її думки на відстані, написав:
«Як це розцінювати? Як шантаж?».
«Як хочеш», – відповіла Юля.
«І де ти, дозволь дізнатися?».
«Не дозволю. Ти мені не чоловік».
«Ясно».
Більше він нічого не писав. І Юля вимкнула телефон.
У двері постукали. Юля пішла відкривати двері. На порозі стояла дівчина з рецепції, та, що молодша.
-Ось, – прошепотіла вона. – Це адреса Галі.
-Дякую!
-Тільки нікому не кажіть!
Юля вирішила, що потрібно обов’язково якось віддячити дівчині. Подивившись на карті адресу, вона вирішила, що поїде завтра – було вже пізно, а сил зовсім не було. Вона лягла спати, і цього разу перед сном навіть не вигадувала ніяких історій.
Вранці викликала таксі, двічі скасовуючи замовлення в надії, що приїде той самий водій. Але більше трьох разів скасовувати стало ніяково, хто знає, може, заблокує її додаток. Може, і не знадобиться більше нічого – ось зв’яжеться зараз з Галиною, і вона подивиться в додатку дані водія.
Дорога зайняла хвилин двадцять. Район виявився так собі, давно Юля в таких не бувала, навіть занепокоїлася – хтозна, хто їй там двері відчинить.
Двері відчинив хлопець у білій майці та розтягнутих сімейних штанях.
-Вибачте, леді, не чекав гостей.
Він зник і з’явився за хвилину в футболці
-Слухаю вас уважно.
-Я Галю шукаю, – невпевнено промовила Юля.
Хлопець примружився.
-Сашко, чи що, послав?
-Який Сашко?
-Передай йому, щоб не ліз! Або я своїх хлопців зберу!
Мабуть, на обличчі Юлі було написано таке здивування, що він уточнив:
-То що, не від Сашка, чи що?
І Юля розповіла все як на духу: про схожого на батька водія, про зізнання батька, про те, як вона кинула всі справи і поїхала сюди, в надії знайти його брата.
-Ходімо каву пити, – запропонував хлопець, відступаючи і запрошуючи її увійти. – Мене Стасом звати.
-Юля, – сказала вона невпевнено і уявила, що б сказав Женя, якби дізнався, що вона заходить в квартиру до незнайомця.
Кава була розчинна, чашки брудні. Але Стас посміхався так чарівно, виблискуючи несподівано рівними і білими зубами, що Юля розслабилася і вирішила, що нічого страшного не буде, якщо вона вип’є чашечку кави.
Історія про Галю вразила її до глибини душі. Виявилося, що Галя зустрічалася з якимось Сашком, який був багатий і дарував їй прикраси та телефони.
Натомість він вимагав, щоб вона нічого від нього не приховувала, і всі акаунти були зареєстровані на його номер.
-За ту поїздку на вокзал вона теж отримала, але ти не переживай, там вона змогла все пояснити. Але він все тиснув і тиснув, а Галя така м’яка, не могла дати йому відсіч.
Ну а потім вона познайомилася з Іваном. Він такий же м’який, як і вона, і грошей у нього немає. Я сказав їй – кидай обох, я тобі такого хлопця знайшов, є один пристойний, хочеш, до речі, познайомлю?
Коротше, Сашко про роги дізнався, прийшов влаштував тут, Івану руку зламав. Вони поїхали до бабусі в село, але всім кажуть, що Галя в Туреччині. Ти, коротше, вибач, але з цим Сашком тобі краще справ не мати, він і тобі щось зламає.
-Цікаве у вас тут життя, – вичавила Юля.
Вона й не підозрювала, наскільки цікаве. Бо через кілька хвилин у квартиру ввалилася дівчина з знебарвленим волоссям і накинулася на Юлю. Стас ледве відірвав її.
-Марино, та це подружка Галі, шукає її. Я ж найвірніший на світі чоловік, ти знаєш!
Марина, яка все ще намагалася вирватися, обзивала Юлю останніми словами.
-Я краще піду, – вона боком протиснулася в коридор і якнайшвидше покинула квартиру. Чомусь дуже захотілося додому. До Жені.
Повернення було схоже на поразку. А, втім, це і була поразка. Брата батька не знайшла, зрозуміла, що не зможе жити без Жені, а він, напевно, вже речі зібрав і виїхав. Хотіла цікавого і непередбачуваного життя – отримуй.
Жені вона навіть писати не стала, з їхнього останнього листування було зрозуміло, що він її не чекає.
Двері відчинила ключем, глянула на вішак: його куртки висять. І тут же почулися його кроки.
-Ти чому не попередила?
Він виглядав якимось пом’ятим і розгубленим. Юля раптом згадала про свою вигадку, як вона повернеться і застане його з кимось. Невже він справді вирішив наостанок влаштувати їй таке? До очей підступили сльози.
-Я нібито повертаюся до своєї квартири, навіщо попереджати? – з викликом відповіла вона. – Ти чому не на роботі?
-Так неділя ж, – відповів Женя цілком миролюбно. – Ти голодна, напевно, а я нічого не готував. Давай замовлю чогось?
Стало ясно, що нікого у нього немає і речі він не зібрав. Плакати перехотілося.
-Роли хочу, – сказала вона, скидаючи речі і проходячи в кімнату.
Від втоми і голоду і справді тремтіли ноги, Юля сіла на диван і прикрила очі.
-Не скажеш, куди їздила?
-Не скажу.
-Ну, добре. Піду замовлю суші. А ти поки перевір он у тій коробці, я генеральне прибирання робив, не наважився без твого дозволу викинути.
Юлі не хотілося зараз цим займатися, але Женя вручив їй коробку прямо в руки.
В очі відразу кинулася проста біла картка. Картонний прямокутник з рядом букв і цифр. Юля думала, що викинула її, перерила всі речі. Не викинула. Боярчук Сергій Михайлович, так його звали. І навіть телефон є.
-Ну, що там у тебе? – запитав Женя напруженим голосом.
-Ой, Женька, я так шукала цю візитку, ти не уявляєш!
-Візитку?
Вона помахала візитною карткою перед його носом. Женя закотив очі.
-Подивися, може, ще щось цікаве знайдеш.
-Цікавіше за цю візитну картку нічого не може бути, повір мені!
-А ти, все ж, подивися.
Юля кинула погляд у коробку, не розуміючи, що він від неї хоче. І побачила червону оксамитову коробочку, яка їй точно не належала. Вона відразу зрозуміла, що це означає, але взяти її в руки не наважувалася.
-Давай я, – запропонував Женя. – Або ти вже передумала?
Юля закрутила головою – ні, вона не передумала. І нехай її життя буде нудним і передбачуваним, досить їй несподіваних подій. Хіба що подзвонить Сергію Михайловичу, щоб запитати, чи не було у нього молодшого брата.
Женя дістав коробочку, відкрив її і вийняв каблучку. І Юля прийняла її.
Спеціально для сайту Stories
