– Ти мусиш. Знаєш таке слово «мусиш»? Потім поплачемо разом, після перемоги. А зараз зберися і роби вигляд ніби все добре. Малі відчувають все.
Голос сестри в телефоні казав все вірно. Я чула і мала робити, як вона каже. Але раптом подумала – може більше не побачимось. Звалилася сльозами.
Малі дивилися на мене, тулилися. Не знали чим допомогти. Мої діти хотіли допомогти мені, а не я їм. Так не можна.
Мій чоловік у ЗСУ. 24 лютого він прилетів до нас ненадовго, сказав, що маємо евакуйовуватись у більш безпечне місце. Виїзд був на ранок, ми майже не спали. А потім я вирішила лишися. З дітьми без чоловіка поряд у невеликому місті на Київщині. Хіба ж я знала..
Сестра виїхала наступного ранку, не думала, що я не поїду. Вони тепер біженці. Їхали на Західну, а виїхали за кордон. Складно, не вдома, але волонтери дійсно дуже багато роблять.
Зараз моє рішення коштує нам забагато. Бої в місті і вдень, і вночі. Ми постійно знаходимося у підвалі, вже обжилися там. Майже немає сусідів, вже нікого поруч. Я іноді думаю, що вже і не виїдемо. Сестра дзвонить, просить бути сильною заради малюків, та вже немає сил..