Тетяна та Павло одружилися ще тоді, коли обоє навчалися в інституті. Вони раділи кожному новому дню, були молоді й безтурботні, тому, коли Тетяна заваг..ніла, вирішили поки що відмовитися від дитини.
– У нас немає ні власного житла, ні часу, ні грошей на її виховання, – говорив Павло. – І тобі, і мені залишилося всього півтора року до диплома, ти що, збираєшся кинути все? Я ні, мені треба доучитися. А з дитиною як буде з навчанням?
– Та я все розумію, – зітхала Таня, – я теж не готова, просто шкода.
– Таня, дитина – це не кошеня, їй не можна просто дати молока і нехай сама росте. Але якщо ти хочеш, будь ласка, народжуй. Тільки не скаржся, що я тобі не допомагаю, кажу відразу, часу на це у мене не буде.
– Я все розумію…
Через 3 дні Тетяна повернулася з лікарні і майже тиждень нікуди не виходила, лежала, відвернувшись обличчям до стіни.
Павло з співчуттям дивився на неї, але про те, що вона зробила, не шкодував. Він доглядав за дружиною, доводив їй свою любов, і вона поступово відтанула. Життя повернулося на звичні рейки.
Подружжя закінчило навчання, влаштувалося кожен за своєю спеціальністю, і взялося облаштовувати власне життя. Спочатку працювали, щоб купити власне житло, потім потрібно було пожити для себе, поїхати на відпочинок, придбати машину, та ще скільки всього хотілося молодим.
Минали роки. Тетяна і Павло звикли до комфорту і вважали, що їм дуже пощастило в житті. Вони багато разів бували за кордоном, дозволяли собі обіди та вечері в ресторанах, вихідні намагалися проводити в цікавих поїздках.
Тридцятип’ятиріччя Тетяни вирішили відсвяткувати на природі, тому запросили гостей на дачу, де все було облаштовано для відпочинку. Свято пройшло весело, але Таня помітила, з яким задоволенням Павло ганяв м’яч із маленькими синами друзів, як сміявся з розповідей про витівки малюків і взагалі приділяв більше часу чужим дітям, ніж їй, своїй дружині.
Образа охопила жінку: він сам не дозволяв їй народжувати, після першого оплатив ще два переривання, а тепер розважається з дітлахами. Анна, мати наймолодшого з хлопчиків, посміхаючись, витерла спітніле обличчя синочка:
– Кирило, може, ти хочеш пити? Налити води?
– Ага! – хлопчик напився і знову кинувся грати, старанно відбираючи м’яч у Павла.
– Скільки років Кирилу?
– Нещодавно виповнилося 3, – чомусь збентежено відповіла Анна і перевела розмову на іншу тему.
Наступного дня Тетяна заговорила з чоловіком про власну дитину.
– Тобі не здається, що нам уже давно час подумати про малюка?
– Ой, якось несподівано. А, втім, я не проти, давай спробуємо, – без особливого ентузіазму відповів Павло.
Два довгих роки Тетяна намагалася зава…ніти. Вона стала нервовою, виснаженою, постійно зривалася на чоловіка, він теж не мовчав, і невдоволення одне одним наростало, як сніжний ком.
Таня тепер часто лежала в лікарнях, відновлюючи жіноче здоров’я, витрачала купу грошей на всілякі процедури і, врешті-решт, досягла успіху.
Коли настала довгоочікувана ва..тність, вона була просто на сьомому небі від щастя. Павло підтримував дружину, купував усе необхідне, терпів її примхи, відвідував у лікарні, коли вона лягала на збереження, але одного разу не витримав:
– Послухай, Таню, я втомився так жити. Загалом, я йду від тебе.
– Як це? – витерла сльози Тетяна.
– Все просто. Я подаю на розлучення. Не хочу більше жити з тобою.
– Павле, що ти таке говориш? Ми з тобою прожили стільки років! Ти що, розлюбив мене? А син?Адже ти так хотів сина! У нас же буде хлопчик! Павле!
– Таня, у мене вже є діти. І я йду до них. Ти пам’ятаєш Анну, вона була на твоєму дні народженні, і маленького Кирила? Це мій старший. А рік тому Анна народила Ілюшу. І я хочу жити з ними. Та й ще, на розлучення я вже давно подав, скоро прийдуть папери.
– Що? Що ти сказав? – у Тані почалася справжня істерика. – Ти мені брехав, все брехав, поки я робила переривання, ти заводив дітей на стороні? Мерзотник, негідник! Забирайся, йди геть! Геть!
Але ледь Павло рушив до виходу, вона кинулася за ним і почала благати залишитися, а потім, різко скрикнувши, схопилася за живіт.
– Допоможи! Допоможи…
– Припини грати комедію, не можу терпіти твої витівки! – Павло відвернувся від дружини, але ледь зачинив за собою двері, як почув глухе падіння тіла. Він повернувся і швидко набрав номер швидкої. Тетяна народила недоношеного, кволого хлопчика.
Павло подивився на жалюгідну зморшкувату істоту, згадав своїх красивих рум’яних синів, взяв папір і написав відмову від сина, який, на його думку, був настільки слабким, що навряд чи вижив би. А потім пішов, навіть не заглянувши до своєї дружини.
Тетяна плакала всі дні, що перебувала в лікарні. Молоко у неї зникло практично відразу, малюка їй не приносили, йому потрібне було постійне спостереження лікарів, тому й виписали її одну.
Кілька днів вона відвідувала безіменного сина, а потім теж підписала відмову.
– Як ви назвете сина?
– Мені все одно, я його забирати не буду. Він зруйнував мені все життя.
– Ти дурна! Як дитина може зруйнувати тобі життя? Ти ж поглянь на нього, який він маленький, нещасний. Спочатку батько від нього відмовився, потім мати, як вам не соромно? – лаялася літня медсестра.
– Ну якби підлітки були, у тих розуму немає, а ви ж дорослі люди!!!
– Мене чоловік покинув…
– Ну то й плюнь на нього, не залишай хлопчика, пожалій!
– Не хочу…
Тетяна пішла. Чужі люди назвали дитину Іваном і піклувалися про малюка, даруючи йому свою турботу та увагу.
Як виявилося, Іван дуже хотів жити. У його худенькому тільці були приховані неймовірні природні сили, і він, поборовши с..ть у перший місяць свого життя, витримав цю боротьбу і швидко почав набирати вагу.
Гарненький хлопчик легко впізнавав Андрія Андрійовича, лікаря, який спостерігав за ним, і коли настав час передавати його в дитячий будинок, просто не міг знайти собі місця.
Сам Андрій усиновити малюка не міг. Він був п’ятдесятирічним бездітним вдівцем, а тому шансів на те, що Івана віддадуть йому, було дуже мало. І все-таки він не залишав дитину і постійно відвідував її. А потім дитячий будинок, де виховувався Іван, перевели в інше місто, і їхні сліди зовсім загубилися.
Важке життя випало на долю хлопчика: його двічі усиновлювали, але вперше, коли йому було всього 3 роки, його повернули назад — рідні діти усиновителів не захотіли прийняти малюка і наполягли на тому, щоб тато й мама позбулися його.
У другій родині п’ятирічний хлопчик прожив рік, а потім втік сам. У цій родині було вже п’ятеро дітей, і вона мало чим відрізнялася від дитячого будинку. Родина жила в селі і просто користувалася дитячою працею та отримувала за всіх прийомних дітей гроші.
Дітей часто карали, і одного вечора Іван вийшов на вулицю, щоб більше ніколи до них не повертатися.
Йому вдалося дістатися до міського звалища, де він і оселився у старому іржавому вагончику, подружившись із зграєю собак, що мешкала там. Сюди часто привозили прострочені продукти, і Іван харчувався, вибираючи те, що ще було придатним.
Одного разу на звалище прийшли жебраки і, побачивши дитину, почали проганяти її, кричати та лаятися.
– Ти що тут робиш? А ну йди звідси, це наша територія!
– Дядечку, але я ж нічого не зробив, мені просто ніде жити.
– Ах ти, щеня! Я тобі зараз вуха надеру! Тут все куплено, зрозумів?
Але коли один особливо агресивний безхатько замахнувся на дитину, на нього накинулася розлючена зграя собак, і вся компанія жебраків розбіглася хто куди, рятуючись від оскалених іклів.
Те, що сталося, побачив водій «Камаза», який привіз на звалище якісь відходи, і, під’їхавши до хлопчика, свиснув:
– Ти що тут робиш?
– Живу.
– Як це живеш? А твої батьки де?
– Не знаю, – махнув рукою Іван, – я нічийний.
– А як тебе звати?
– Іван.
– Ясно. Ну ось що, Іван, залазь до мене в кабіну, поїдеш зі мною, поживеш у мене, поки ми подумаємо, що з тобою робити.
Доброго водія «Камаза» звали Василем, він жив зі старенькою матір’ю, і коли вона побачила хлопчика, вона сплеснула в долоні:
– Хто це, Василь?
Василь розповів і попросив її гарненько вимити хлопчика:
– Дуже вже від нього тхне…
Цілий тиждень Іван жив у Василя та його матері. Вони спалили його старий одяг і поголили голову, бо він був просто розсадником для комах, але Іван не шкодував про волосся і щовечора, засинаючи, просив Бога, щоб йому не довелося покидати цю чудову родину.
Якось у неділю Василь посадив хлопчика у свої старенькі «Жигулі» і кудись відвіз. Бабуся сунула йому в руки пакетик з пиріжками і витерла сльози хусткою.
Іван жваво крутився, дивився по сторонах, із задоволенням розглядаючи незнайомі краєвиди, а потім, втомлений довгою дорогою, заснув.
Він розплющив очі лише тоді, коли машина зупинилася і біля неї почулися голоси. Іван озирнувся і побачив, що Василь привіз його до дитячого будинку.
– Пробач, брате, але я не міг вчинити інакше!
– Ти, ти… зрадник, – закричав хлопчик, – вириваючись з рук вихователів, які його тримали, – я ж просив… просив…
Василій, проковтнувши важкий ком у горлі, дивився, як Івана силоміць відводили, і на очі навернулися сльози, а на доріжці залишився лежати пакет із пиріжками, які хлопчикові дала бабуся…
Ніч Іван провів у маренні, а наступного дня до нього прийшли і сказали, що його знову хочуть усиновити.
– Ні, ні! – кричав Іван, – не треба! Я прошу вас, не треба! Я не піду!
– Навіть до мене? – здивована дитина обернулася на знайомий голос і побачила найрідніше обличчя сивочолого чоловіка:
– Дядько Андрій! Дядько Андрій! – кинувся до нього Іван і залився сльозами.
Чоловік теж плакав, обіймаючи худеньке тільце і притискаючи до себе його маленьку колючу від відростаючого волосся голову.
– І давай, звикай називати мене татом, якщо ти не заперечуєш, звичайно!
– Тату! Рідний!
Минуло 20 років. Іван виріс і пішов по стопах батька, ставши хорошим лікарем. Він ніколи не забував, що Андрій усиновив його, і просто обожнював Андрія за це.
Маючи доступ до документів, Іван з’ясував, хто його батьки, бачив підписані ними відмови від батьківських прав, але зустрічатися ні з Тетяною, ні з Павлом не хотів, викинувши їх зі своєї пам’яті.
Одного разу під час чергування до Івана привезли літнього чоловіка з серцевим нападом, поруч з ним метушилася і плакала його дружина – бідно одягнена жінка з сухим, виснаженим хворобами обличчям.
Іван зробив усе, щоб врятувати чоловіка, і це йому вдалося. Втомлений, він вийшов у коридор і заспокоїв жінку, яка чекала:
– З вашим чоловіком усе буде гаразд. Не хвилюйтеся, його життю нічого не загрожує.
Тетяна, а це була саме вона, мигцем поглянула на молодого лікаря, а потім подивилася на нього довгим пильним поглядом. Він їй нагадав когось, ні, точно, вона його вже десь бачила.
І тільки коли Іван повернувся і пішов геть, вона завмерла: вся постать, хода і, звичайно, обличчя – перед нею щойно стояла копія її молодого Павла.
Тетяна прикрила рукою рот, стримуючи крик, що рвався назовні: невже це був її син?
Так, здається, все збігається… Тетяна розплакалася, стоячи біля вікна й дивлячись на листя, яке падало, зірване поривами осіннього вітру.
Після того як Павло її покинув, Таня жила сама. У неї залишилося все: квартира, дача, все майно, і вона жила там як сторож, не отримуючи жодного задоволення від розкоші, що її оточувала. І кожен день був схожий на інший.
Три роки тому Павло прийшов до неї і попросив прийняти його назад. Коли він захворів, став непотрібним своїм дітям і дружині.
Таня пробачила його. Вона більше не хотіла жити одна. Але старший син Павла, Кирило, вирішив не давати батькові спокійно жити. Він постійно вимагав грошей і довів батька до серцевого нападу.
Тетяна зітхнула. І невже цей молодий лікар — їхній син? Але як це дізнатися? А Іван пішов до ординаторської і, стоячи біля вікна, теж подумав, що щойно врятував свого біологічного батька, але в його душі нічого не ворухнулося. І мати… вона так дивилася на нього… Іван сумно посміхнувся. Де ж ви були раніше?
Коли Павла виписали, і Тетяна забрала його, у дворі лікарні вони побачили Івана. Він стояв із красунею-дружиною і тримав на руках сина.
Опустивши голову, Тетяна пройшла повз, а потім раптом запитала Павла, не бажаючи носити в собі страшну таємницю:
– Знаєш, хто лікував тебе? Твій син. Той самий, від якого ми з тобою відмовилися. А це його сім’я. Невже ти його не впізнав? Він же просто твоя копія…
– Що? Що ти сказала? – вигукнув Павло, обернувся і швидко пішов до Івана. Він зупинився за крок від нього і зустрівся з ним поглядом.
Цілу хвилину вони дивилися один на одного, і Павло зрозумів: цей хлопець усе знає, знає, і Тетяна права, це він!
– Синку… Іван зітхнув:
– Ви помилилися, вибачте. У мене інший батько. – І додав: – Одужуйте!
Він обійняв дружину і пішов геть. А Павло стояв і дивився їм услід, чуючи за спиною приглушене ридання Тетяни…
