Дочка пізно повернулася з клініки, де працювала медсестрою у травматологічному відділенні. Довго милася, а потім у халаті зайшла на кухню.
— На сковорідці котлети й макарони, — запропонувала мама, дивлячись їй в обличчя й намагаючись зрозуміти, що з нею.
— Втомилася, Люся? А як настрій?
— Не буду їсти, я й так жахлива, а якщо наїмся, то взагалі ніхто й не погляне, — похмуро відповіла Люся, наливаючи собі чай.
— Та звідки ти це взяла? — злякалася мама, — У тебе все на місці: і очі розумні, і ніс, і губи нормальні, не наговорюй на себе, Люся!
— З того, що всі подруги вже давно заміжні, а я ні! Я подобаюся тільки якимось нікчемним хлопцям. А ті, хто мені подобаються, навіть не дивляться в мій бік. Що зі мною не так, мамо? — похмуро дивилася дочка, чекаючи відповіді.
— Просто ти ще не зустріла свою долю, ось і все, час ще не настав, — спробувала її заспокоїти мама, але Люся ще більше розхвилювалася.
— Ось саме, що «очі» у мене, бо вони маленькі. Губи тонкі, а ніс подивися який! Якби були гроші, я б зробила пластику, але ж ми бідні! Тому я вирішила, що вийду заміж за якогось інваліда, у клініці є такі хлопці, яких після аварії чи травми покинули їхні дівчата. А що мені ще залишається, мені вже тридцять три, чекати вже немає часу!
— Та що ти, Люся, що ти кажеш, у батька ж проблеми з ногами. Я думала, хоч зять на городі допомагатиме на дачі, це ж велика підмога, а то як жити? — проговорилася в розпачі мама і одразу ж поспішила виправдовуватися.
— Ти не подумай, Люся, але не всі живуть у достатку, тобі самій навіщо каліка? Ось сусідський Сашко — хороший хлопець, давно на тебе поглядає. Міцний такий, діти будуть здорові, і взагалі…
— Мамо, ну ти хоч перестань, твій Сашко ні на одній роботі не затримується, любить прикластися до чарки, та й про що з ним говорити? — обурилася Люся.
— А навіщо тобі з ним розмовляти, я йому скажу: «Іди культиватором землю перекопай, потім будемо обідати». Або в магазин відправлю, ти ж знаєш, він хороший хлопець, старанний, може, у вас і вийде? — улесливо запропонувала мама, але Люся лише відсунула недопитий чай і встала.
— Я йду спати, мамо, ну ти взагалі, а я думала, що хоч ти мене за людину вважаєш, а ти, як і всі, думаєш, що я потвора…
— Люся, донечко, та що ти? — мама кинулася за нею, але Люся лише махнула рукою.
— Все, мамо!
І зачинила перед її носом двері до своєї кімнати.
Потім вона довго лежала без сну, згадувала хлопця, якого нещодавно привезли, йому відірвало ногу до щиколотки.
Ногу йому придавило плитою в напівзруйнованому будинку. Будинок під знесення, а він туди заліз чомусь, витягли його не відразу, ногу врятувати не вдалося.
До нього ніхто не приходив, хлопець молодий, ще немає тридцяти.
Спочатку він так дивився на Люсю, тримав її за руку й жалісно заглядав їй в очі, одразу після операції.
Потім він нарешті прийшов до тями, усвідомив усе, що сталося, і похмуро мовчки дивився в стелю. Чомусь їй було його шкода більше, ніж інших, може, тому, що до нього ніхто не приходив.
— Як думаєш, я зможу ходити? — не дивлячись убік, запитав він її нещодавно, і Люся твердо й упевнено відповіла:
— Звичайно, зможеш, усе заживе, ти ж молодий!
— Усі так кажуть, спробуй сама без ноги, що це за життя, — несподівано хлопець розлютився й відвернувся до стіни, ніби це вона винна.
— А ти навіщо туди заліз? — у відповідь розсердилася Люся, — Сам винен!
— Мені щось здалося, — неохоче буркнув хлопець, і тепер, коли вона заходила до палати, він відвертався до стіни.
Люся ж придивилася до нього: очі в нього світлі й холодні, наче крижинки. А обличчя в нього дуже приємне, шкода, що з ним таке сталося…
— Жалієш? — одного разу він зловив її погляд. — Бачу, що жалієш, та й не дивно, мене такого тепер можна тільки й жаліти, таких, як я став, не люблять!
— Таких, як я, теж не люблять, хоча в мене є руки й ноги, бо я якась не така, мене навіть ніхто не жаліє, краще б я була без ніг, хоч за це б мене жаліли, — огризнулася Люся, і їй стало так шкода себе, що аж до сліз.
Зате Михайло раптом вперше посміхнувся, дивлячись на неї.
— Ну ти й дурна, це ти некрасива? З глузду з’їхала чи що? Та я дивлюся на тебе і мовчки заздрю тому, кого ти обереш, віриш?
Люся дивилася на нього з широко розплющеними очима, і дивна річ, вона справді йому вірила. І вона раптом сказала йому те, що так і крутилося у неї на язику.
— А якщо я тебе виберу, ти на мені одружишся? Мовчиш, значить брешеш, я все зрозуміла!
Люся встала й пішла до дверей із ображеним обличчям.
Михайло ж, як міг, піднявся на ліктях і сів на ліжку, ніби збирався бігти за нею. Потім згадав, що не може, і крикнув їй услід:
— Виходь за мене, Люся, клянуся тобі, що скоро ніхто й не зрозуміє, що у мене з ногою. Я швидко одужаю, не йди, Люся. ..
Вона зупинилася в коридорі, ледь не плачучи, але водночас раптом відчула, що це ВІН.
І неважливо, що в неї не такий ніс чи очі, а в нього щось із ногою, просто вони зустрілися, і все.
Час настав, як казала мама…
Михайло взявся за реабілітацію з величезним ентузіазмом. Тепер у нього була мета: він хоче одружитися з чудовою дівчиною, і він повинен стати на ноги заради їхнього майбутнього.
Він хоче, щоб Люся більше не сумувала і не думала, що вона нікому не потрібна. Вона йому потрібна, дуже потрібна, тільки з нею він хоче жити і завжди бути поруч…
— Ти що, нарешті закохалася, донечко? — незабаром обережно запитала мама. — Поглянь, як ти розквітла, а ще казала, що некрасива.
Люся навіть не стала заперечувати, вона літала, наче на крилах, тепер її найбільшим бажанням було, щоб Михайло нарешті почав нормально ходити й звик до протеза.
І вони гуляли дедалі довше й довше, спочатку у дворі клініки, а потім і по занесених снігом передноворічних вулицях, що мерехтіли різнокольоровими вогнями…
— А будинок уже знесли, ось це місце, де мене завалило, — одного разу показав їй Михайло.
— А навіщо ти сюди заліз, що тобі там здалося? Ти мені так і не розповів, — згадала Люся.
— Ти будеш сміятися, але я там побачив бездомне цуценя, худе, чорне з білими плямами, подумав, що воно замерзне, і хотів забрати його додому, щоб воно не було самотнє, — пояснив Михайло.
— А ось дивися, там якийсь худий пес, дивиться жалісно, а підійти боїться.
— Так це ж, мабуть, і є воно,— зрадів Михайло, а пес підбіг до них і йшов поруч аж до самого будинку…
— Оце так, як Люсі пощастило, такого симпатичного чоловіка собі знайшла, молодшого за себе, та ще й з квартирою й без свекрухи! — жартували подруги на її весіллі.
А мама Люсі навіть розплакалася, коли Михайло почав називати її «мамою».
Сам він з дитячого будинку, у нього зовсім немає родичів. Хлопець дуже хороший і душевний, а головне — вони кохають одне одного, нехай будуть щасливі.
А на дачні грядки плювати, без них можна обійтися, хоча Михайло береться за всі справи, і в нього все виходить!
Поки що Люся й Михайло живуть утрьох, пес Кузьма так і залишився з ними. Але незабаром їх стане четверо: у Люсі й Михайла ось-ось народиться донька…
Ніколи не треба впадати у відчай, інакше можна пропустити своє щастя й не впізнати його.
Адже життя таке прекрасне своєю непередбачуваністю…
