Зараз мені 19 років. За ці роки я встиг пережити дуже багато. Сім’ї як такої у мене ніколи не було: батько пішов від мене і мами, коли мені було всього сім місяців. Здоров’я в мене було дуже поганим. Мене треба було доглядати, але батько був або занадто молодий, або я був не “ідеальним немовлям”, не знаю.
Знаю тільки те, що він зраджував моїй мамі з її подругою. Потім і зовсім пішов до неї, залишивши нас із мамою без грошей і житла. Коли я підріс і пішов до школи, у мене було багато знайомих і друзів, але в класі 3 мені запропонували творчу роботу, і я замкнувся в собі.
У мене не було ні друзів, ні знайомих. Усі наді мною сміялися, іноді били. Я не міг їм відповісти, бо дуже соромився і боявся отримати ще більше, тому просто терпів. Терпів я роки три, поки на виховній роботі, спрямованій проти куріння, мені не підказали одну ідею. У класі шостому я закурив.
У мене одразу з’явилася невелика купка знайомих, з якою ми бігали викурити сигарету на перерві. Надалі мене привели в не найкращу компанію. Природно, я теж почав почуватися крутим і дорослим, чого і хочеться підлітку. Усе це тривало до кінця дев’ятого класу.
Потім я пішов до коледжу, поганої компанії позбувся і здобув нових знайомих. Та й сам змінився, став більш розкутим. На першому курсі вчився добре. Не відмінно, але все ж таки. Наприкінці навчального року в мене сталося горе – раптово померла мама.
У неї була ігроманія – вона буквально божеволіла від інтернет-іграшок, а того дня якраз закінчився розрахунковий період. Я сильно спізнювався на першу пару, на прохання мами оплатити інтернет я відповів відмовою. На цьому ґрунті ми посварилися і поїхав на навчання, грюкнувши дверима.
До слова, моя мама була дуже повною жінкою. Курила по пачці на день, починаючи з 19 років. На той момент їй було 54 роки. Того дня, коли все це сталося, після закінчення свого навчання мені зателефонувала моя тітка і сказала негайно їхати додому, мовляв, щось сталося.
Коли я приїхав, то побачив розкриті навстіж двері до квартири. У кімнаті сидів інспектор міліції, а двері на кухню, де завжди була мама, були щільно зачинені. У кімнаті сиділи родичі і з жалістю в очах підкликали до себе. На дивані, вся в сльозах, сиділа бабуся. Тоді я і зрозумів, що сталося…
Слова бабусі про те, що мами більше немає, лише підтвердили мої здогадки. Переживав я цю втрату довго. Стабільно раз на тиждень, а потім раз на місяць, моя подушка була мокрою наскрізь. Можна сказати, що я й досі до кінця не пережив усе те, що тоді сталося.
Залишився я з бабусею самі в орендованій однокімнатній квартирці. Пенсії бабусі не вистачало і мені довелося піти з коледжу і йти на роботу. Власне, яка може бути робота в 16 років? Звичайно ж, низькооплачувана і важка.
Мені тоді через кілька місяців виповнювалося 17, і можна було піти на більш-менш нормальну роботу. Моя бабуся років так 10 тому була доброю і милою жінкою, але в якийсь момент її ніби підмінили. Вона стала дуже нервовою, постійно мене в чомусь звинувачувала.
З дитинства я чув злісні образи, які виголошувалися з виразом огиди на обличчі. Мама її якось стримувала, але після маминої смерті моя бабуся буквально злетіла з котушок. Постійні закиди, невдоволення, звинувачення, обзивання і жодних позитивних слів на мою адресу.
Що б я не зробив – я завжди “ні на що не здатний” і винен. Кожен божий день ми з нею сварилися, кожен день вона дорікала мені буквально через будь-яку дрібницю. Не дай бог я б не прибрав зі столу через втому після роботи – скандал! Боровся я з нею, як тільки міг.
І криками, і мовчанням, і суперечками, і мирним обговоренням – усе без толку. Вона ніби спеціально виводила мене з себе, бажаючи насолодитися моїми зривами, оскільки терпіти її витівки було просто неможливо. Не так давно ми отримали квартиру в передмісті.
Квартира теж однокімнатна, навіть трохи менша за орендовану. Тут, у цій маленькій квартирці й почався апогей її тиранії. Кожен день почався з крику, який же я егоїст, що зробив щось по-своєму, а не по її. Варто було мені почати щось робити, як вона одразу ж прибігала дивитися, що я роблю.
Говорила мені під руку, що я нічого не можу нормально зробити і що нічого мені довірити не можна, тим самим виводячи мене з себе. Вже про слова подяки і похвали взагалі мова йти не може. Таке відчуття, ніби слово “дякую” призведе до інфаркту. У якийсь момент я просто здався.
У мене просто не залишилося сил терпіти постійні випади на мою адресу, постійні суперечки на рівному місці, докори тощо. Я просто замовк і погоджувався з нею в усьому, навіть якщо вона була не права. Іду поруч, дозволяючи їй триматися за мене – погано. Мовчу – погано. Говорю – погано.
Варто було мені випадково посковзнутися, як я тут же виявився дуже поганим онуком. Я став дуже підозрілою й агресивною у спілкуванні людиною. За собою раз у раз помічаю, що кажу якісь образливі шпильки на адресу інших людей.
Друзів у мене майже не залишилося, роботу поки що не знайти. Сил щось робити теж немає, тому що бабка постійно виводить мене з себе і буквально труїть мене своєю злістю. Зараз ми з нею не розмовляємо, і в будинку завжди висить напруга. Бабуся вважає, що вона біла й пухнаста…
