Коли я була молода, то уявити не могла, що свою старість проведу так. Що гріха таїти, я була дуже гарна. У мене було багато шанувальників та залицяльників. Усі приходили до мене із дорогими подарунками, обсипали компліментами.
Тоді мені здавалося, що безглуздо виходити заміж і вибирати одного кавалера, коли вибір такий великий. Мені подобалася увага і зовсім не подобалася рутина.
З близьких у мене була лише бабуся. Вона мене виростила, повірила в мою мрію та зібрала грошей на навчання. Я використовувала її вкладення на максимум. Навчилася, отримала гарну роботу. І жила собі на втіху.
Із заміжжям не поспішала, все себе шукала. Коли все ж таки вийшла заміж, життя якось одразу потьмяніло. Додалася рутина, яка затягувала у своє болото.
Мій чоловік був чудовою людиною, любив мене неймовірно. Одного разу ми обидва непогано заробили, накопичили грошей і купили квартиру. Десь через рік після цього чоловік завів розмови про те, щоби завести дитину. Я майже погодилася, але розуміла, що це зовсім не те, чого хочу.
Ми поговорили, я чесно сказала. Він засмутився, сказав, що ми хочемо від життя різних речей. Так ми розійшлися. Але на знак свого кохання він залишив мені квартиру.
Мене знову забрав вихор вільного життя. Мені подобалося ні про що не переживати. Після цього я більше не вийшла заміж. Можливо, людини відповідної так і не знайшла або просто підсвідомо цього не хотіла.
Багато жінок дітей заводять під 40, але мені так і не захотілося. І одного дня я виявила себе не молодою і вільною жінкою, а самотньою бабусею.
Якщо бути відвертою, то такий результат мене не турбує. Мені подобається жити так. Однак я почала замислюватися про те, кому дістанеться моя квартира після того, як мене не стане. І нещодавно мені на думку прийшов один план. Ось тільки не знаю, наскільки він є раціональним.
Кілька місяців тому в сусідню квартиру в’їхала родина. Я не знала, хто вони. Але одного разу випав шанс познайомитися. Якось я поверталася з магазину з сумками, а вони саме підходили до під’їзду. Побачили мене, чоловік запропонував допомогти донести сумки.
Ліфт у будинку не працював, а чоловік люб’язно відніс мої покупки на 5-й поверх. Він тільки й повторював, що не треба дякувати. Однак я вирішила запросити їх із дружиною на чай.
Вони погодилися, то я й дізналася їхню історію. Виявляється, вони із Харківської області. Їхній будинок було знищено, тому вони й опинилися тут. Перед війною вони тільки-но закінчили ремонт у новій квартирі, а тепер знову починати все з нуля. Цю квартиру вони винаймають, поки не будують планів.
Так ми почали спілкуватися. Вони часто допомагають мені. То сумки донесуть, то двері притримають. Та й часто про здоров’я запитують.
Я почала до них придивлятися і зрозуміла, що вони хороші і роботящі люди. І така пара чудова. Люди вже більше 10 років у шлюбі, а все тримаються за ручки. Донька у них чарівна. То вони мені в душу запали.
І я подумала, чи може переписати цю квартиру на них? Я все життя прожила для себе, а так зроблю щось добре іншим. Тим більше, таким чудовим людям.
Не знаю, може, я вже з розуму вижила. Але мені все ще здається, що це чудова ідея. Може, ви щось підкажете? Чи варто так чинити?