Моя донька розлучилася з чоловіком і переїхала жити до нас. Звичайно ж. забрала всіх дітей до нас, а це троє бешкетників. Перші пару тижнів ми ще якось уживалися, а потім почалося суцільне пекло.
Я дуже люблю онуків, але постійно жити з ними явно не була готова. Дочка так розбалувала малих, що їх тепер практично неможливо втихомирити. Дочка ще й забороняє їх лаяти, коли ті нашкодять.
Каже, що ми з батьком своїми криками та нотаціями травмуємо тендітну дитячу психіку… А хто б нашу психіку пошкодував? Загалом, як тільки на вулиці остаточно стало тепло, ми з чоловіком вирішили взяти відпустку від цих сімейних перипетій.
Зібрали речі та поїхали на дачу. Добре, що попереду ще ціле літо, щоб встигнути відпочити від галасливих витівок онуків і сварок із дочкою. Я зайнялася садом, а чоловік городом. Ідея виїхати з міста явно була вдалою.
Але мені не дає спокою думка про те, що ж буде далі. Залишатися на зиму на дачі – не варіант, тут для цього немає жодних умов. А повертатися додому до цих маленьких шибеників не маю ніякого бажання…
В цій ситуації я лише одне не можу зрозуміти, чому ми з батьком повинні страждати через те, що донька не вміє постояти за себе? До розлучення вона з зятем понад 10 років прожили разом та купили квартиру у шлюбі.
Я з самого початку говорила дочці, щоб ділила майно, забрала свою частку і жила собі спокійно, але вона відмахується від мене. Каже, що не має права претендувати на ту квартиру.
Гроші на неї давали батьки колишнього чоловіка, а отже, вона належить їхній родині. Я ж вважаю, що дочка неправа. Адже є ще діти, інтереси яких теж треба враховувати. А якби у нас з батьком не було можливості забрати їх о себе, щоб вона тоді робила?
