– Ти навіщо прийшов? – Наталя з подивом дивилася на дванадцятирічного Володю, який стояв на сходовому майданчику перед дверима їхньої квартири й ховав за спиною обидві руки.
– Ось… – Підліток висунув з-за спини одну руку, і жінка побачила букет із трьох трояндочок. – Це вам…
– Мені? – Мама Тані завмерла. – Ти не помилився?
– Ні, не помилився. Це вам від мене. На пам’ять.
– На яку ще пам’ять?
– На довгу.
– Ти, що, знущаєшся, хлопчику? – Наталя не розуміла, що відбувається. – З чого це ти вирішив подарувати мені ці квіточки?
– Мені мама веліла. – У Володі в очах була не прихована печаль. – Вона мені й гроші на ці квіти дала.
– Мама? Твоя? Тобі дала гроші на квіти?
– Ага. Вона сказала, що я, як чоловік, повинен залишити після себе тільки хороші спогади.
– Володю, я не зрозуміла… – Наталя остаточно розгубилася. – Може, ти ці квіти приніс, все-таки, Тані? Хочеш з нею помиритися, так? Вибач, але вона мені сказала, щоб я тебе не пускала. Вона не хоче тебе бачити. Розумієш, що це означає?
– Розумію. – Підліток приречено кивнув головою. – Вона й на мої дзвінки не відповідає. Тому просто передайте їй від мене ось ці квіти. – Володя дістав з-за спини другий букетик із трьох троянд. – Теж на пам’ять. Адже, можливо, ми з нею більше ніколи не побачимося.
– Ах, так, тебе ж, здається, хочуть перевести в іншу школу, – невдоволено зітхнула жінка. – Таня мені так казала. За б.йку, яку ти влаштував у класі. Недобре так робити, Володю. Дуже недобре.
– Угу. – Хлопчик винувато кивнув. – Недобре. Але ж я не винен.
– Знову – не винен?
– Я не винен, що Таня мені відразу не сказала, що це її вчителька змусила. Ось я й розлютився.
– Що ваша вчителька змусила Таню? – напружилася Наталя.
– Та так… – Володя важко зітхнув. – Загалом, передайте Тані, що я на неї більше нітрохи не ображаюся. І, хоч ми більше з нею не побачимося, я все одно її любитиму.
– Володю, будь ласка, не влаштовуй тут знову комедію! – Наталя ледь не розсміялася. – Що значить – передайте? На жаль, ми з тобою живемо в одному дворі. Та ви з Танею щодня на вулиці перетинатиметеся. Не дай Боже, ще й помиритеся.
– Ні, ми не будемо зустрічатися. – Підліток заперечно похитав головою. – Через два дні я їду. Назавжди. Мама відправляє мене жити в інше місто. Туди, де море.
– Море? І тебе відправляють назавжди?
– Ага. До маминої рідної сестри, моєї тітки. І я вступлю там до училища. Стану капітаном далекого плавання. Ось так, тітко Наталю. Тож, може, й добре, що мене з школи вигнали. Тепер моя мрія стати моряком точно здійсниться.
Шкода тільки, що Тані не буде поруч… – Він зробив трагічне обличчя. – Ну добре… Прощавайте… Я пішов…
Володя розвернувся, і його кеди застукали по бетонних сходах.
Наталя поспішила до доньки. Увійшла в її кімнату, з букетами в обох руках, і вкрадливо сказала:
– Тетяно. А зараз до нас Володя заходив.
Дочка навіть від мобільного телефону не відірвалася. Лише пробурмотіла:
– І що йому було треба?
– Та так… Квіти подарував. Мені й тобі.
– Навіщо?
– Каже, щоб залишити про себе гарне враження. Таня, ти мені так і не розповіла, чому Володя влаштував ту б.йку. У вашому класі.
– Мамо, давай не будемо про це. – Дочка незадоволено скривилася.
– Чому не будемо? Володя каже, що він не винен.
– Мамо, він завжди так каже.
– Але він сказав, що почав би.ися тільки тому, що ти його не попередила. Вчителька щось там змусила тебе зробити, а він не знав, що ти не винна. Що вчителька змусила тебе зробити?
– Мамо, ми мали писати контрольну, і вона веліла мені пересісти на іншу парту. Прямо — наказала.
– І все?
– Так.
– А чому тоді Володя влаштував бі.ку?
– Тому що вчителька пересадила мене за парту до Дімки Ямпольского. А Володька його ненавидить. До того ж, Володька, як завжди, запізнився на урок. І коли він увійшов і побачив, що я сиджу з Дімкою, він подумав, що я сама до нього пересіла. До того ж, цей Дімка давно хотів зі мною дружити.
– Що? – Наталя розуміла, що вона нічого не розуміє. – Я не розумію, а навіщо було бит.ся?
– Та Володька колись попередив Дімку, що якщо той підійде до мене ближче, ніж на метр, він йому дасть прочухана. Ось він і кинувся відразу з кулаками. Вчителька почала їх рознімати, але стало ще гірше. Потім прибіг директор і сказав, що більше не буде терпіти витівки Володі…
– Значить, він, справді, не винен? – розгубилася Наталя.
– Ще й як винен, мамо! – холодно сказала Таня. – Він, коли з Дімкою б.вся, і на мене накричав. Такими гидкими словами… Добре, що зараз канікули. Я його більше бачити не можу. Навіть на вулицю гуляти виходити не хочу через це.
– Не переживай, донечко. Скоро ти його зовсім не побачиш.
– Ага… Як же – не побачу… Він, мамочко, живе у нашому дворі…
– Поки живе. Але післязавтра він їде. До своєї тітки. І, здається, назавжди.
– Як – назавжди? – Таня злякано завмерла.
– Дуже просто. Тепер він буде там жити. Каже, що піде вчитися на капітана. Ось так… Може, й добре, що все так сталося… До речі, ось. – Мама поклала на ліжко доньки один букет.
– Він просив передати. Тобі на пам’ять. Безглуздо, звичайно… Квіти на згадку… Вони ж зів’януть, і їх все одно доведеться викинути.
– Мамо! – Таня була натягнута, як струна. – Ти мене зараз не обманюєш? Володя, справді, їде?
– Ну, так. Я ж тобі кажу, він приходив попрощатися. Знаєш, хто дав йому грошей на квіти? Його мама. Ніколи б не подумала.
– Мамо, але цього не може бути!
– Я теж так думаю. Хіба його мати може дати грошей на квіти для нас з тобою.
– Я не про це, мамо! Він не може поїхати!
– Чому?
– Тому що я відразу пом.у! – Таня підхопилася і кинулася до дверей. – Мамочко, не можна, щоб він їхав! Не можна!..
Коли донька грюкнула дверима, Наталя втомлено сіла на ліжко доньки й зітхнула.
– Ех, діти, діти… – пробурмотіла вона. – Ще трохи, і ви станете зовсім дорослими… Не вистачало ще, щоб Танька стала дружиною капітана… Хоча…
Я ж і сама в юності мріяла, щоб мій чоловік був капітаном… Красива у них форма, у цих моряків, що вже там говорити… Дуже красива…
Наталя ще довго сиділа на краю ліжка, стискаючи в руках маленький букетик троянд. За вікном уже сутеніло.
Минуло хвилин десять, коли двері квартири різко відчинилися.
На порозі стояла Таня. Розпатлана, захекана, зі сльозами на очах.
— Не знайшла! — вигукнула вона. — Його ніде немає!
— Кого?
— Володі! Я весь двір оббігла. На майданчику його немає, біля гаражів немає, навіть на футбольному полі немає!
Наталя ледь стримала усмішку.
— Ну, значить, додому пішов.
— Мамо, що мені тепер робити?
— А що ти хочеш зробити?
Таня опустила очі.
— Сказати, що я на нього теж більше не ображаюся.
— І тільки?
Дівчинка почервоніла.
— Не тільки…
Наталя нічого не відповіла.
Того вечора Таня не вечеряла. Сиділа біля вікна і весь час дивилася у двір.
А наступного ранку сталося диво.
Коли вона вийшла з під’їзду, Володя сидів на лавці.
— Ти ще тут?! — вигукнула Таня.
— А де мені бути? — здивувався хлопець.
— Ти ж їдеш назавжди!
— Хто тобі таке сказав?
— Ти сам!
Володя почухав потилицю.
— Ну… Мама справді хотіла відправити мене до тітки на літо.
— На літо?!
— Так.
— А училище?
— Яке училище?
— Морське!
— Та я просто мрію стати капітаном.
Таня кілька секунд дивилася на нього, а потім несподівано стукнула кулачком у плече.
— Дурень!
— За що?
— За все!
— А ти чого плачеш?
— Не твоя справа!
І раптом обидва засміялися. Так щиро, ніби й не було ніякої сварки. Таня простягнула йому букетик троянд.
— Тримай.
— Навіщо?
— Бо квіти на пам’ять дарують тоді, коли прощаються. А ми не прощаємося.
Володя обережно взяв троянди.
— То ти мене пробачила?
— Можливо.
— А дружити будемо?
— Можливо.
— А коли виростемо?
— Володю!
— Що?
— Не поспішай.
Він усміхнувся. А з вікна за ними спостерігала Наталя.
І раптом зрозуміла, що іноді перше кохання приходить зовсім не тоді, коли його чекаєш.
Приходить із трьома трояндами, розбитими колінами, дурними сварками й дитячими сльозами.
І залишається в серці на все життя.
Навіть якщо про це поки що ніхто не здогадується.
