Славко вже п’ять місяців перебуває в дитячому будинку, але ніяк не може звикнути до того, що він живе й прокидається не сам у кімнаті, не голодний і що йому не треба йти вночі шукати маму.
… Він боявся виходити з квартири вночі, але іноді все ж вирушав шукати маму. Йому було страшно залишатися одному в темряві, прислухатися до звуків під’їзду й чекати, які кроки пролунають за дверима.
Мамині кроки він впізнавав одразу. Іноді вона піднімалася сходами швидко, іноді повільно й важко. Славка розумів: мамі важко, і вона знову потребує його допомоги.
Він чекав, коли вона дійде до дверей, довго вставлятиме ключ у замок. І він, який так довго чекав на неї, підбігав до дверей і відчиняв їх зсередини, аби вона швидше зайшла.
Йому було байдуже, скільки часу минуло. Головне — мама повернулася додому.
Мама заходила в квартиру і нарешті вмикала світло в передпокої. Славка не міг зробити цього, навіть якщо піднімався на стілець.
Тому сидів ночами в темряві й чекав, чекав на свою маму, бо любив її й сумував за нею. А вона не працювала, часто зникала на цілі дні, а поверталася пізно ввечері.
Славка чекав на неї й сподівався, що одного дня все зміниться і мама знову стане такою, як раніше.
Чекав, бо боявся спати один, а ще тому, що дуже хотів їсти. Невеликий батон він ділив на три частини, так само як і літр молока: на ранок, обід і вечір. Літр молока йому приносила тітка Света з третього поверху, а хліб давала бабуся Клава з першого. Вона й часто запрошувала Славку до себе.
Годувала смачним супом, манною кашею та солодкими м’якими, теплими ватрушками. Йому було так добре у бабусі Клави, що не хотілося йти.
Тільки поїсть у неї, як відразу ж чомусь засинав, ніби його по голові ласкавою рукою гладили й цілували в чоло, щоки. Йому здавалося, що це мама гладить його перед сном, він заспокоювався, думаючи, що вона поруч, і солодко засинав.
А бабуся Клава сиділа, зітхала й безперестанку нарікала:
– Та за що ж доля так скривдила Оленку, що вона почала так жити, що навіть про сина не думає: чи нагодований він, і як він, один, цілими днями вдома. Вона не пам’ятає себе, хто вона така. А дитині ще й п’яти років немає. Ох, горе!
Вона зітхає, жаліє Славка, накриває його ковдрою, щоб не було холодно, і сидить тихо, поки він не прокинеться. Потім веде його на четвертий поверх і допомагає відчинити двері, які не завжди хочуть відчинятися чи зачинятися.
Ключ він прикріпив до шнурка і тепер носить на шиї, щоб не загубився. Ще Славка вдячний бабусі Клаві за її стареньку настільну лампу, яку вона йому віддала. Тепер ночами він вже не так боїться.
Особливо страшно Славці було виходити вночі шукати маму. Він робив це лише тоді, коли в будинку вже наставала тиша, сусіди займалися своїми справами і вимикали телевізор.
Колись у них теж був телевізор. Славка любив дивитися мультфільми, слухати казки та музику, тому дуже засмутився, коли мама вирішила його продати.
Вона пояснила йому, що на той момент їй потрібні були гроші на найнеобхідніше. Славка був маленьким і не міг зрозуміти всіх дорослих проблем, йому просто хотілося, щоб вдома знову було тепло й спокійно.
Після продажу телевізора мама купила продукти: крупи, макарони, олії та трохи смаколиків для Славки — печиво й цукерки.
Він розділив їх на маленькі порції й акуратно сховав, щоб вистачило надовго. Славка вже тоді вмів берегти навіть найпростіші речі й радіти маленьким подарункам.
Поклав їх у шухляду столу так, щоб зручно було брати по одній порції на день. Він не дозволяв собі бути жадібним і з’їдати за день відразу дві, а то, не дай Боже, три порції.
Печиво їв вдома, щоб не розкришити. А цукерки брав із собою на вулицю, щоб усі побачили, що й йому мама купує цукерки, що й його вона любить так само, як їхніх дітей люблять їхні мами.
Правда, у дітей були ще й татусі, які гралися з ними, підкидали їх високо вгору, а ті від захвату кричали, розкинувши руки, наче птахи крила, під час польоту.
Нічому Славка так не заздрив, як тому моменту, коли бачив дітей, що йшли з мамою й татом, тримаючись їх за руки. Тоді в лівій стороні, ближче до плеча, у нього з’являвся біль, а в горлі — клубок, який він не міг довго «проковтнути».
Але сльозам він заборонив з’являтися. Нехай там, всередині, вони плачуть і течуть куди завгодно, але щоб діти у дворі й бабуся Клава не бачили, що він плаче. Славка не любить, коли його жаліють. Тоді стає зовсім погано, і навіть голова починає боліти.
А ще Славка не любить свята, коли всі вдягаються в гарний одяг і йдуть сім’ями до парку чи на головну святкову площу. Він був там з мамою лише один раз. І якийсь дядько, що був із ними, ніс його на руках, коли мама ще вміла сміятися.
Славко так і не знає, хто його ніс на руках. Може, тато? Тоді чому він більше не приходить? І чому мама тепер не посміхається, а ходить похмура, зла і весь час хитається?
Сусіди погано про неї говорять і про те, що у мами хоч розуму вистачає на те, щоб не приводити чоловіків до своєї квартири, і дитина не бачить нічого поганого. Про що говорили сусіди, Славка не розумів. Але йому було соромно за маму, коли вона проходила повз сусідів, що сиділи на лавочці, і замість «Вітаю» казала їм:
— Чого ви на мене витріщаєтеся, старі сови? Мої кісточки перебираєте?
Жінки лише зітхали, а іноді казали:
— Олена, схаменися! Що ти робиш із собою? Себе не шкодуєш, то хоч Славка пожалій! Дитина ж яка гарна росте.
Інша б плакала, вередувала, коли за день і крихти в роті не було. А він ні сльозинки з себе не вичавить і брати ні в кого нічого не хоче, якщо йому з їжі щось дають. Тільки Клаву та Светку поважає.
А Славко дійсно не міг брати нічого з продуктів, особливо у тих, у кого були такі ж маленькі діти, як він. Не міг — і все. І як би його не вмовляли, і як би сильно він не був голодний, нічого не брав і відразу ж йшов до себе додому.
Після цього міг не виходити по два-три дні. І тоді бабуся Клава піднімалася до нього, дзвонила у двері й казала, що вона дуже зайнята, часу чекати на нього у неї немає:
– Тож виходь і наздоганяй мене, поки я спускаюся вниз.
І Славка мчав вниз, наздоганяв бабусю Клаву, брав її шорстку руку, яка здавалася йому найм’якшою, найтеплішою, найкрасивішою.
Тримаючись за руки, вони спускалися на перший поверх, намагаючись йти в ногу! Бабуся Клава дуже добра, шкода, що вона не рідна, а сусідка. І тітка Света теж ласкава. Живе сама. Син поїхав кудись на заробітки й не дає про себе знати вже кілька років.
А вдома Славці було дуже нудно. Він уже кілька разів перечитав і дорослі, і дитячі книжки, полагодив дві маленькі машинки. Фарба на них облущилася, але Славка не викидав їх, бо вважав їх своїми друзями. А друзів не викидають. З ними завжди поруч.
Він мріяв про те, щоб мама завжди була поруч. Ну, хоча б один день і ніч, і щоб вона була при здоровому глузді. Славка намагався вмовити її вести нормальний спосіб життя. Але вона щось нерозбірливо відповідала, лягала на диван, не розкладаючи його й не роздягаючись.
Вранці мама часто не пам’ятала, про що вони розмовляли вночі. А Славка, якщо встигав прокинутися до її відходу, намагався ще раз поговорити з нею.
Він просив її змінити життя, знайти роботу, більше часу проводити вдома. Йому так хотілося, щоб мама була поруч, щоб увечері можна було просто сидіти разом і не боятися самотності.
Мама обіцяла, що все виправить, що все буде інакше. Славка вірив їй, бо дуже любив її й сподівався, що одного дня їхнє життя стане спокійним.
Найбільше він боявся втратити маму. Він бачив, як одного разу з одним із сусідів сталася біда, і тепер хвилювався, що таке може статися й з нею.
Іноді Славка виходив шукати її, коли вона довго не поверталася. Йому було страшно, але любов до мами виявлялася сильнішою за страх.
Кілька разів він знаходив її неподалік від дому й допомагав повернутися. Для маленького хлопчика це було занадто великою відповідальністю, але він тоді просто не уявляв, як міг би вчинити інакше.
Після цього випадку сусіди зрозуміли, що Славці потрібна допомога. Вони звернулися до відповідних служб, і незабаром хлопчик опинився в дитячому будинку.
І ось він уже п’ять місяців у дитячому будинку. Тут добре. Лідія Іванівна, вихователька, добре до нього ставиться, називає його Славочкою, гладить по голівці, перед сном читає казки й накриває ковдрою, щоб не було холодно.
Крім Славки, у кімнаті мешкають ще четверо хлопчиків. Хлопці виявилися добрими і не сміються над ним, як діти з їхнього та сусіднього дворів.
Всі вони тут не потрібні своїм татам і мамам. Виходить, що Лідії Іванівні, директору, тіткам, які працюють у їдальні, вони потрібні, а мамам і татам — ні.
Славці видали новий одяг, взуття, зубну щітку. Він так зрадів цій гарній щітці, бо вдома у нього такої не було, так само як і власного гребінця, мила та рушника. Неймовірно! Дали все й сказали:
— Це все твоє особисте. Тримай у чистоті.
Ніколи ще у Славки не було нічого особистого! А як же йому подобалося купатися під душем, дивитися телевізор, грати в усілякі ігри з дітьми. І таких гарних іграшок він ще ніколи в житті не бачив.
Йому тут дуже подобалося. Але він так сильно сумував за мамою, що не хотів розплющувати очі, коли бачив її уві сні, щоб продовжити це бачення.
П’ять місяців Славка щосуботи чекає на неї. Як і всі дівчатка та хлопчики, у яких є батьки. Він біжить разом з ними до воріт після сніданку, обіду та полуденку. І разом з ними вдивляється у перехожих, шукаючи свою маму.
Радіє за тих дітей, до яких щосуботи приїжджають батьки. У цей день їм навіть дозволяють не спати вдень.
По п’ятницях Славка не їсть печиво, пряники, пиріжки чи булочку, які дають на полуденок. Він береже все це для мами. А вона не приїжджає й не приїжджає. І тоді він віддає Барсу вже засохлу булочку. А сам чомусь не може з’їсти те, що береже для мами.
В останню суботу п’ятого місяця на полуденок дали по три великих, м’яких, ароматних пряники. Він бачив, з яким апетитом діти їли ці пряники.
Проковтнув слину, але переборов себе. Дістав із кишені чистий носовичок (тепер він у нього був) і загорнув у нього три пряники. Носовичок виявився замалим. Няня побачила його марні старання і дала пакет. І носовичок замінила.
Ось із цими трьома пряниками, чистим носовичком, у гарному новому одязі та сандалях Славка й вийшов до омріяного місця зустрічі — паркану!
Стояв разом з усіма, вдивляючись у далечінь, на людей, що йшли дорогою.
І раптом побачив свою маму. Найдорожчу, найулюбленішу, найкрасивішу маму!
І неважливо, що вона була в старій сукні, що волосся було немитим, що босоніжки з потертою підошвою. Але це йшла його мама!
У Славки перехопило подих від щастя. Він глибоко зітхнув і закричав щосили:
— Мамочко, моя рідна мамочко! Я тут! Я твій!
Славка біг назустріч своїй мамі, не відчуваючи під ногами землі. Підбіг, обхопив її ноги, плакав і говорив, говорив, як він її чекав і як сильно її любить!
А коли мама нахилилася і почала цілувати його в чоло, щоки, вуха, голову, окроплюючи все це сльозами, то Славці здалося, що він потрапив до раю і що все це відбувається не з ним.
Він був щасливий ще й тому, що вперше не відчув від мами ненависного запаху. Це був найщасливіший день у його житті!
Коли прощалися, Славка віддав мамі три пряники. Вона заплакала, почала, аж до болю, обіймати Славку і сказала:
— Дякую, мій дорогий синочку (і такі слова він вперше почув у цей щасливий день), наступного разу я тобі обов’язково привезу гостинці.
— Та мені нічого не треба. У мене тут є все: і особисте, і спільне. Головне, приїжджай щосуботи! Обіцяєш?
Коли мама йшла, Славка дивився їй услід і думав: «Треба б швидше вирости, щоб допомогти мамі. А то дивися, як у неї одяг і взуття зносилися. Та й їсти, мабуть, нічого, вона зовсім схудла. Їй треба добре харчуватися і бути красивою.
Вона ж молода — всього лише двадцять шість років. Нехай тільки приїжджає до мене. Я віддам їй усі свої сніданки, обіди, полуденки, вечері та особисті речі.
А коли мені через місяць виповниться п’ять років, я подарую їй торт, який мені подарують на день народження. І обов’язково знову приберу для неї три великі, м’які, ароматні пряники. Їх вона любить більше, ніж торт».
Мама повернулася наступної суботи. І через суботу — теж.
Спочатку Славка щоразу завмирав біля паркану з затиснутим у кулачку черговим смаколиком, боячись, що минулий раз йому просто наснився. Але мама приходила.
Щоразу її волосся було все охайнішим, хода — впевненішою, а в очах замість звичної каламутної туги з’являлося живе, тепле світло. Запаху, який хлопчик так ненавидів у минулому житті, більше не було жодного разу.
На свій п’ятий день народження Славка отримав від дитячого будинку великий красивий торт. Але він навіть не торкнувся свого шматочка, поки не прийшла мама.
Вони сиділи на лавочці в альтанці, і мама, проковтуючи сльози щастя, їла цей торт разом із трьома пряниками, які син знову дбайливо відклав для неї.
— Я знайшла роботу, синку, — шепнула вона того дня, міцно пригортаючи його до себе. — Поки що прибиральницею в пекарні. Але я стараюся. Я все зроблю, щоб забрати тебе додому. Справжнього дому, де буде тепло, спокійно і де ми більше ніколи не будемо розлучатися.
Славка притиснувся щокою до її плеча і вперше за багато місяців відчув, як зникає той важкий клубок у горлі, що так довго заважав йому дихати.
Він знав: його мама тримає обіцянку. І тепер він більше не чекав суботи — він чекав на день, коли вони разом зачинять за собою двері їхньої власної квартири, увімкнуть світло і більше ніколи не будуть боятися темряви.
