Так вийшло, що при наявності живої і здорової матері, найближчою людиною для Юлі стала тітка.
Олена, молодша сестра мами. Різниця у віці між мамою і Оленою була десять років, а між Оленою і Юлею – також десять.
Тетяна привела на світ Юлю в двадцять. Сестрі на той момент було десять. Ось так і вийшло. Чоловіка у Тетяни не було – хлопець відмовився бути батьком, а бабуся Юлі, мати Олени і Тані, сказала, що позбавлятися дитини гріх.
Коли народилася Юля, діда вже не було в живих, і росла вона в справжньому жіночому царстві – з мамою, тіткою і бабусею.
Потім бабуся захворіла і не змогла працювати. Щоб їм було на що жити, на роботу пішла Тетяна. Вона і так вже майже закинула інститут через появу дитину, а з роботою поєднувати зовсім не змогла.
Бабуся була зайнята спробами вилікуватися, і з маленькою Юлею сиділа Олена. З ранку, поки Олена в школі, бабуся Євгенія доглядала за Юлею, а потім бігала по лікарнях.
Олена відразу після школи була зайнята побутом і племінницею, при цьому примудрялася ще уроки робити.
Потім бабусі Юлії стало гірше і вона все частіше лежала в стаціонарі. Таня тоді випросила в магазині нічні зміни – вранці сиділа з Юлею, потім, коли Олена приходила зі школи, бігла до матері в лікарню, а ввечері – на роботу. І знову Юля постійно була зі своєю одинадцятирічною тіткою.
Бабуся Женя пішла засвіти, коли Юлі було два рочки. Залишилися вони втрьох – Таня, якій треба було заробити грошей на всіх, Олена, яка поєднувала навчання і виховання племінниці, і Юля, яка тоді ще нічого не розуміла.
-Треба було зробити переривання! – в серцях сказала Таня після похорону.
Олена затиснула Юльці вуха і зло відповіла сестрі:
-Ти що? Зовсім вже? Вона ж тут!
-Що вона розуміє?
-Не кажи! Я читала, все вони розуміють! Ну чого ти бісишся? Мене, слава Богу, в дитбудинок не забрали – Дар’я Сергіївна допомогла документи зібрати для опіки. Я тобі допомагаю.
-А грошей мені на всіх нас як заробити, скажи на милість!
-Потерпи, сестро! Все владнається!
Дар’я Сергіївна була їх класною керівницею. Свого часу у Тетяни була, тепер ось у Олени. Вона допомогла вирішити питання з опікою, щоб Олену, не дай Бог, не забрали в дитячий будинок.
Інших дорослих родичів, крім Тані, у Олени не було. Олені тоді здавалося це найголовнішим – їх не розлучили, вони впораються!
Їй було дванадцять. Вона повною мірою не могла зрозуміти, який тягар ліг на плечі сестри. Але дуже намагалася полегшити їй життя, вдома і з Юлькою. Це все, що вона могла.
Так і вийшло, що головною людиною для Юлі стала тітка. Коли Юля пішла в перший клас, Олені було вже сімнадцять. У неї був хлопець, Микита. А Тетяна так і залишилася одна.
-Ти, мабуть, чекаєш-не дочекаєшся, поки вісімнадцять стукне? – зітхнула вона. – Вийдеш заміж і кинеш нас, так?
-Як ти скажеш! – заявила Олена. – Ти мене не кинула.
-Ти серйозно?
-Ні, ну якщо Микита хоче, нехай він до нас переїжджає. А я особисто нікуди не піду. Або… тобі легше стане, якщо я піду?
-Ти про фінанси, чи що? Олено, я звикла викручуватися. А ось твоя допомога ніколи мені зайвою не була. Ти, вважай, Юльці матір замінила!
-Ну прямо вже матір! Скажеш теж. Старшу сестру – так.
Від усього дитинства у Юлі залишилося відчуття крайньої бідності, але воно її не дратувало. Було звичним. На одну зарплату Тетяни вони ледве зводили кінці з кінцями. Потім стало трохи легше – Олена вийшла заміж за Микиту, він переїхав до них.
Обидва вчилися і підробляли. Тані стало трохи легше, коли сестра з зятем стали купувати продукти додому.
Коли Юлі було тринадцять років, все змінилося. Таня зустріла Володю, водія таксі, і зібралася за нього заміж. Він жив з батьками у своєму будинку, великому і гарному, Тетяна зібралася переїжджати до нього. Разом з Юлею. Дівчинка жахнулася.
Вона викликала Олену на розмову у ванну:
-Не віддавайте мене! – благала Юля.
Олена здивувалася:
-Ти що? Як це я тебе не віддам? Вона ж твоя мати!
-А як на мене, то ти моя мати!
-Не перегинай. У десять років не народжують.
-Олено, ну правда! Можна я з вами залишуся? Чого я поїду до якогось чужого чоловіка, та в інший район! Тут у мене школа, тут подружки всі! Оленко, я все, що хочеш робити, буду! Підлоги мити, посуд, в магазин ходити! Тільки не віддавайте мене.
З Тетяною Олена домовилася без особливих проблем. Вирішили, що Таня буде відвідувати Юлю, а повідомляти вчителів, знайомих, сусідів або ще когось не обов’язково.
Всі вже звикли, що Тетяно вічно на роботі, а за Юлю відповідає її молодша сестра. Тані, що цікаво, навіть прикро не було, що її дочка вирішила залишитися з тіткою. Але Микита був незадоволений.
-Я думав, ми нарешті заживемо, як люди!
-І чим тобі Юлька заважає?
-А ти думаєш, Таня буде її утримувати?
-Буде допомагати, звичайно! Ми домовилися!
-Та не буде!
-Слухай, я Юльку не кину! Ось ти як хочеш, а вона нехай зі мною залишається!
Микита розлютився і пішов. Не було його три дні, потім з’явився з букетом квітів, зірваних явно з якоїсь клумби. Олена суворо подивилася на квіти і сказала:
-Я тобі посилки тягати не буду! У мене на це ні грошей, ні часу немає.
-Так і я нарвав, бо грошей
немає! Останні ж на шпалери в кімнату витратили.
-Чого ти взагалі прийшов? Пішов же!
-Гаразд, будемо ростити Юльку далі. Буде нам з нашими дітьми допомагати, якщо що.
-Ой, ні! Я пам’ятаю, як це важко. Самі впораємося. До речі, Юльці теж потрібні в кімнату нові шпалери.
Микита тільки очі закотив.
Життя і далі не було простим. Стан обмеженості в коштах був звичним супутником цієї родини.
Тетяна на Юлю гроші привозила. Потім стала надсилати, а сама заїжджала все рідше. Потім і гроші стала надсилати через раз. Зрештою зовсім перестала – у них з Володею народився син.
-Я б вас запросила, – вибачливо бурмотіла в трубку Тетяна, – але у нас карантин. Сказали, поки ніяких гостей.
-Та не переймайся ти, сестро! – сказала Олена. – Все нормально. Вітаю. Живіть щасливо!
Але Тетяна вже повісила трубку.
Юля виросла з сестрою матері, своєю тіткою, яка була старша за неї всього на десять років. До того часу, коли Юлі виповнилося вісімнадцять, вони з Оленою були подружками.
Олена з Микитою чекали на свого первістка. Юля думала, чи йти їй до інституту, чи відразу на роботу.
-У тебе ж пристойний бал. Чому не подати документи до інституту? – дивувалася Олена.
– Даремно, чи що, все це було? Ти могла вирости якоюсь невдахою, а ти молодець. Ну і вчися далі!
-Олено… у нас ніколи немає грошей! Потрібно заробляти, який інститут?
-Це факт. Грошей не вистачає, як не працюй. Так це не ми винні! Це життя зараз таке дороге. Ми ось придане Стасу закупили, і все. Без грошей знову.
-Стасом вирішили назвати? Стас Микитович?
-Станіслав Микитович, темна ти! Юлька, йди в інститут! Або я собі цього не пробачу. Підеш підробляти, ми з Микитою так робили.
Підробляти Юлі не довелося. Вона вийшла з інституту в радісному хвилюванні – вступила! У цьому стані вона ледь не потрапила під машину – водій на великій швидкості заїжджав у двори, а Юля переходила дорогу.
Завищали гальма, з машини вискочив хлопець і вилаяв дівчину. Вона ошелешилася. На неї ніколи ніхто не кричав. Правда, швидко взяла себе в руки.
-Ви нормальний? Ледь не задавили мене, а тепер кричите? Я зараз викличу поліцію! На таких ділянках потрібно уважно і обережно їздити!
Ніби на інших ділянках не треба їздити обережно. Хлопець уважно подивився на неї. На її чистий, але недорогий одяг. На її дешевий смартфон. Цікава дівчина. Інша б злякалася і втекла, а ця стоїть, погрожує поліцією.
-Дівчино, вибачте!
-За що? За те, що мало не задавили мене? Або за те, що накричали?
-Вибачте мене за все. Я такий… емоційний.
-Гаразд. Я вас пробачаю. Дивіться під колеса.
-Не треба мене вичитувати.
-Що? – обурилася Юля. – Ви ж щойно вибачилися! Дурень якийсь.
Хлопець увімкнув в машині аварійку і підійшов до Юлі. Вона напружилася.
-Як вас звати?
-У вас здається машина зламалася.
-Так вона зламалася! Мене Сашком звати. А тебе як?
-Юля. Ми на «ти»?
-Звичайно! А ти проти?
-Ти вибач ще раз, що накричав. Підемо кави пити?
Юля жодного разу ще нікуди не ходила. Не довелося. Випускний відгуляли прямо в школі. А сім’я її нікуди не водила через вічну нестачу грошей.
Хлопець одягнений добре, машина дорога. Запросить її в якесь кафе пристойне, а Юля одягнена так скромно. Будуть там всі на неї витріщатися. Їй не хотілося.
-Слухай, Сашко, запроси когось, хто тобі більше підходить! – сказала вона не без жалю.
-Ходімо! Одна кава тебе ні до чого не зобов’язує!
Він привів її в ресторан, про який Юля навіть і не чула, але судячи з оформлення входу, ціни тут були рівні вартості авіадеталей. Юля навіть позадкувала.
-Слухай, плювати, хто що подумає! Я б тебе, звичайно, спочатку відвіз до магазину одягу, але ти ж образишся, напевно.
-Та мене тітка вдома …! Якщо я в новому прийду!
Юля махнула рукою і пішла з Сашком в цей ресторан.
-Каву? – запитав він. – Або пообідаємо?
Юля відчула, яка вона голодна. Вони замовили смачні салати і стейк. Юлі було нелегко це визнати, але так смачно вона ніколи не їла.
Ні, Олена добре готувала і навчила її, але у них ніколи не було вдома салатів з креветками або стейка з гілочкою чебрецю і грибним соусом.
-Сашко, ти хто? Олігарх? – простогнала вона, жуючи м’ясо.
Він тільки посміхався, дивлячись на те, з яким задоволенням Юля їсть.
-Мій батько олігарх. Ну, за місцевими мірками. У нього меблевий бізнес і завод. А я працюю у тата. Тому, так, гроші є. А ти?
-А що – я? Грошей немає. Або ти скажеш: рахунок навпіл?
-Боже борони! За кого ти мене приймаєш? Я його тобі весь віддам.
Юля розсміялася. Хлопець був уважним, веселим, нежадібним. Те, як він кричав на неї, забулося. Хоча Сашко і сказав їй, що кричить на емоціях. Юля пропустила це повз вуха – хлопець-то симпатичний.
Ну мало не задавив, але ж не задавив. Вона жива. Ціла.
Вони почали зустрічатися. Олені з Микитою Сашко теж сподобався – він заїжджав до них всього один раз. Оцінивши обстановку, Сашко вирішив, що робити йому вдома у Юлі нічого. Він якось відразу визначився, що Юля йому підходить. Поговорив з батьком:
-Вона славна, але з бідної сім’ї. Мені вже двадцять п’ять. Ти постійно говориш, що пора про одруження подумати.
-Неблагополучна сім’я? – першим ділом запитав Борис Андрійович.
– Матір я не бачив – вона живе з новим чоловіком окремо. Тітка не вживає, і чоловік тітки теж.
-Чоловік тітки не кровний родич, Сашко. Мене хвилює генетика моїх майбутніх онуків!
-Про батька Юлі нічого невідомо. Дід не вживав. На свято, може, але судячи з фотографій проблем таких не було. Тітка мені її дуже сподобалася, вона старша за Юльку всього на десять років. Виростила її.
Борис присвиснув. Нічого собі! Одна дитина виростила іншу дитину. Як живуть всі ці люди? Як справляються? З боку подивитися цікаво, але стикатися… про те, що він колись сам починав з нуля, і його дитинство теж було важким, Борис вважав за краще не згадувати.
-Гаразд, ти запроси її в гості. Я на цю Юлю погляну, і вже висновки зроблю.
-Тату, я все одно одружуся з нею! – вперто сказав Сашко.
-Ну-ну, – примирливо сказав батько. – Запрошуй. А якщо все складеться, цій її тітці допоможемо грошима. Раз вона така молодець.
Юля сподобалася Борису. Він сказав Сашку, що допоможе з весіллям. Юля на той момент вже жила з Сашком в його квартирі. І ось за кілька днів до весілля вона з’явилася вдома і оголосила Олені, що передумала виходити заміж.
З тих пір, як вони з Сашком познайомилися, Юля дуже змінилася. Зараз вона стояла в коридорі їхньої квартири в нових брендових речах і з дорогим рюкзаком. Кинувши на взуттєву полицю новенький телефон, Юля стягнула з себе чоботи і пройшла в кімнату.
-Ти що, здуріла? – запитала Олена. – Як це, весілля не буде?
– Ось так,не буде і все! Я буду божевільною, якщо вийду за нього. Він псих!
-Він що, образив тебе? – вискочив Микита з кухні.
-Ні. Ти що, дурень?
-Не груби моєму чоловікові! – гримнула Олена. – Не образив, а що тоді?
-Та кажу тобі, псих він! Якщо щось не так – кричить!
-Так ти не звертай уваги! Подумаєш, кричить! Ти що ж думала? Будеш жити красивим життям, і це все безкоштовно? У кожної людини свої недоліки!
-Він тобі грошей дав, і ти все? Продалася? – пирхнула Юля.
-Замовкни негайно! – крикнула Олена. – Якщо ти так розмовляєш з Сашком, я не дивуюся, що він зривається. Через що весь цей галас?
-Через медовий місяць. Я хочу на Мальдіви, а він каже, що там нудно. І треба летіти кудись до Східної Азії. Я намагалася наполягти на своєму, а він розлютився, почав кричати, що я дурна, і якщо сама не розумію, то хоч слухала б розумних людей. Ну і різні там гидоти ще.
-Які?
-Ну… що я солодшого за моркву нічого не їла, а дорвалася, так мені Мальдіви подавай! Не піду я за нього! Кричати ще на мене всілякі будуть.
-Поговори з ним, коли подзвонить. Запропонуй до психолога піти.
-Не подзвонить! Я його заблокувала.
-Він тобі телефон купив, а ти його заблокувала? – знову втрутився Микита.
Сказано це було з осудом
Ні, ну а що вони думають? Що вона за гроші повинна терпіти?!
Зранку Олена повезла Стаса гуляти на колясці. На виїзді з двору стояла машина Сашка. Він відкрив пасажирські двері і сказав:
-Поговоримо?
-Бачиш, я з дитиною. Виходь, і поговоримо.
Він вийшов і пішов поруч з ними. Олена мовчала, Сашко теж мовчав. Розмова не клеїлася. Потім Олена все-таки сказала:
-Дякую за допомогу!
-Та дурниця.
-Але на Юлю кричати не смій! Вона мені як дочка. Я не дозволю.
-Слухай, я ж все розумію! Ну ось така у мене особливість. Психую і кричу. На всіх причому. Наговорити можу бозна-що. Потім соромно. Ну що мені тепер, в ліс йти жити?
-Сашко, ти людина небідна! Тобі треба не в ліс, тобі треба до психолога йти! Пропрацювати цей гнів свій, перенаправити якось. У мирне русло.
У мене подруга психолог. Я так злилася на свою сестру! Жахливо просто. Я люблю Юлю. Але я її не народжувала, і не вибирала її виховувати. Довелося. Якби не Наталка, я б теж зірвалася. Грошей на психологів у мене не було, а Наталка на мені практикувалася, поки в інституті вчилася.
-Даси її контакти?
-Нізащо! Вона не заміжня. Відразу на тебе око покладе.
-Та це марно! Я Юльку люблю. Вона мене заблокувала…
-Психолога знайти не проблема. Знайдемо! Без ризику для ваших стосунків. А з Юлькою поговориш, коли вона з інституту прийде. Ходімо до нас!
-Так, не думав я, що доведеться до вас повертатися… – сказав Сашко, оглядаючись у квартирі.
-Сноб! – пирхнула Олена, витягуючи Стаса з коляски. – Роздягнеш? Я каву зварю.
-Ой! У мене немає досвіду! – злякався Сашко.
-Ось і набирайся! І це… не кричи на нього, будь ласка!
Вони засміялися.
Коли Юля прийшла, Сашко пообіцяв їй, що піде до психолога працювати з гнівом.
-Оленка напоумила? – зітхнула Юля.
Вона сама дуже скучила за Сашком за одну ніч.
-Так, вона. У тебе приголомшлива тітка!
-Я знаю.
Сашко обійняв Юлю і притиснув до себе.
-Пробач мене, кохана!
Весілля відбулося. Сашко відвідує психолога. А Олена радіє, що Юлі не доведеться жити так складно і сумно, як їй свого часу. Пощастило дурепі! Мальдіви їй подавай на медовий місяць. Щоб усі так жили!
Спеціально для сайту Stories
