Наталя з несхваленням спостерігала за своєю матір’ю: Ольга Петрівна крутилася перед дзеркалом, то поправляючи зачіску, то підфарбовуючи губи. Вона посміхалася своєму відображенню, щось весело наспівувала під ніс і виглядала щасливою та задоволеною.
— О котрій ти повернешся додому? — запитала Наталя, намагаючись, щоб голос звучав якомога спокійніше й привітніше.
— Не знаю, донечко. Не чекай на мене, лягай спати.
Мати ласкаво посміхнулася Наталі, а потім знову відвернулася до дзеркала. Наталя стиснула зуби, відчуваючи, як всередині наростає злість.
— Мамо, що це означає — лягай спати? Я не засну, поки ти не повернешся додому. Ти ж знаєш, що я не зможу так. І чому ти маєш повертатися пізно? Або ти взагалі не збираєшся сьогодні повертатися?
Ольга Петрівна обернулася до доньки й злегка нахилила голову:
— Дівчинко моя, я вже достатньо доросла, щоб не звітувати перед тобою. Вечеря на плиті, завтра вихідний, тому я можу затримуватися стільки, скільки забажаю.
— Мамо! — обурено вигукнула Наталя. — Але що про тебе будуть говорити? Я не хочу, щоб про нас поширювалися чутки, щоб нашу сім’ю обговорювали.
Ольга Петрівна розсміялася:
— Наталю, ти що? Хто нас буде обговорювати? Ми живемо тут усього четвертий місяць, тому нікому до нас немає ніякого діла. До того ж, Космач — велике село, тут у кожного своє життя і свої справи.
— Все одно! Ти — заміжня жінка, у тебе є чоловік, а ти їдеш на ніч, хтозна-куди і з ким.
Наталя була вкрай обурена. Раніше Ольга Петрівна не дозволяла собі такого; взагалі, в очах своєї дочки мати була ідеальною дружиною та господинею, а тут, після переїзду до Космача, її ніби підмінили. З’явився якийсь Микола, який активно залицявся до неї, а Ольга Петрівна й не думала відмовляти йому.
Наталя сердилася на матір за це і вважала її зрадницею: поки батько працював на вахті, його дружина гуляла з якимось чоловіком і не вважала це чимось надзвичайним.
— Я просто хочу відпочити після робочого тижня, — відповіла Ольга Петрівна, — і ти, моя дорога, вже давно б знайшла собі тут подруг і веселилася б з ними, замість того, щоб контролювати кожен мій крок.
Наталя ображено надула губи. З того моменту, як вони переїхали до Космача, минуло трохи більше трьох місяців. Виїхати довелося тому, що матері запропонували в цьому селі роботу, і вже нічого в рідному місті їх не тримало.
Поки була жива бабуся Ніна, мати батька Наталі, це можна було вважати ще однією причиною для проживання в місті, але після її сме.ті, Ольга Петрівна з легкістю погодилася на пропозицію про нову роботу, і вони разом із дванадцятирічною Наталею переїхали за триста п’ятдесят кілометрів від дому в село Космач.
— Я сподіваюся, що нам тут буде комфортно, — сказала в перший день їхнього приїзду Ольга Петрівна. Їй виділили будинок з усіма зручностями, а Наталя вже через тиждень пішла до нової школи.
Робота Ользі Петрівні подобалася, ось тільки в її житті з’явився Микола, який, наче п’явка, вчепився в неї, не даючи спокою. Наталя, яка довго спостерігала за спробами чоловіка залицятися до Ольги Петрівни, з невдоволенням розуміла, що мати не збиралася відмовлятися від його залицянь і приймала від Миколи квіти та подарунки.
І ось знову — він запросив її до ресторану в місті, розташованому за тридцять кілометрів від Космача, а Ольга Петрівна не стала відмовлятися.
Вона сказала Наталі, що, нібито, з нею поїде ще її колега, але Наталя розуміла, що це все були лише відмовки. Навіть якби ця подруга справді існувала, навряд чи вона завадила б романтичній атмосфері вечора.
Після від’їзду матері Наталя довго не могла знайти собі місця й заспокоїтися. Найбільше її ображало за батька, який пів року тому поїхав на вахту, мав повернутися не скоро, але періодично дзвонив, дуже хвилювався й сумував за своєю родиною.
Наталю так і тягнуло розповісти Павлу Олеговичу про те, що в їхньому житті з’явився цей неприємний тип на ім’я Микола, але засмучувати батька вона не хотіла. Павло Олегович не заслуговував на таку гірку правду. Нехай мати сама несе відповідальність за свої вчинки.
Ольга Петрівна повернулася додому близько другої години ночі. Наталя, яка до цього часу вже задрімала, різко підскочила на ліжку й втупилася в годинник. Поступово на зміну сну прийшли злість і ревнощі, хотілося вийти до матері й влаштувати скандал.
Переповнена гнівом, Наталя й справді вибігла на кухню, але Ольга Петрівна дивилася у вікно й махала комусь рукою. Звісно ж, своєму Миколі.
— Чому так пізно? — незадоволено запитала Наталя, передумавши кричати.
— Пізно? Мені здається, що це цілком нормально, — відповіла мати, — від міста їхати півгодини, ми витратили на дорогу більше часу. А ти чому не спиш?
— Я спала, а ти мене розбудила, — буркнула Наталя, — лягай спати.
— Я дочекаюся, коли Микола напише мені, що він дістався додому цілим і неушкодженим, а потім ляжу.
Наталя стиснула зуби.
— Ти хвилюєшся за нього більше, ніж за тата! Це несправедливо!
— Я хвилююся за кожну людину рівно стільки, скільки вона заслуговує, — холодно відповіла Ольга Петрівна, — йди й лягай спати. Я зараз вмиюся й теж ляжу.
Наталя ще довго крутилася в ліжку, розмірковуючи над тим, як відігнати від дому цього Миколу. Можливо, він взагалі не в курсі того, що Ольга Петрівна заміжня? Можливо, відкрити йому очі на те, що він втручається в чужу сім’ю, намагаючись її розбити? Або взагалі влаштувати матері істерику, пригрозити їй, що піде з дому, якщо та не схаменеться і не вижене зі свого життя настирливого залицяльника?
Наступного ранку Наталю розбудив дзвінок у двері. Мати була у ванній, і Наталі довелося зустрічати несподіваного гостя. Це був кур’єр з величезним букетом квітів. До букета була прикріплена листівка, яку Наталя, наплювавши на правила пристойності, прочитала:
«Моя люба, дякую тобі за те, що ти є в моєму житті! З тобою світ здається світлішим. Я кохаю тебе. Твій Микола».
Наталя в люті кинула букет на комод у передпокої, а листівку зім’яла й кинула поруч. Мати, вийшовши з ванної, застала свою дочку з перекошеним від гніву обличчям.
— І як це розуміти? Твій Микола взагалі совість втратив?
— Ой, квіти! — радісно вигукнула Ольга Петрівна й обережно взяла в руки розкішний букет. — Як давно мені ніхто не дарував такого розкішного букета!
— Вибирай: або я, або Микола, — процідила Наталя.
— Що? — Ольга Петрівна здивовано подивилася на дочку. — Що за ультиматум? Чому я маю вибирати?
— Тому що я — твоя родина, а цей чоловік — ніхто. Ось і вибирай: або родина, або твій коханець!
— По-перше, Микола мені не коханець, — відповіла Ольга Петрівна, — по-друге, я не збираюся обирати. Це нерозумно, Наталю. Я не зробила нічого поганого, а з тобою вже давно треба було поговорити й усе прояснити.
— Що саме? — Наталя відчувала, що ось-ось розплачеться. — Те, що ти хочеш розлучитися з татом? Що ти закохалася в іншого, поки батько працює ?
Ольга Петрівна втомлено подивилася на дочку, а потім присіла на край комода, обережно поклавши поруч букет:
— Твій батько не працює. Давно треба було розповісти тобі всю правду.
— Правду? Про що?
— Про те, що Павло сидить. Сидить уже пів року, а я, рятуючи тебе від гіркої правди, погодилася на переїзд до Космача. Павло програв у казино, потім скоїв крадіжку, щоб розрахуватися з боргом, а за це поплатився свободою. Мені довелося продати квартиру, щоб виплатити його борг, а потім погодитися на переїзд. Але й це ще не все…
Наталя , немов оглушена ударом блискавки, дивилася на матір і не вірила своїм вухам.
— Не все? Що ж ще?
— Мати Павла поме.ла від серцевого нападу. А напад стався у неї після того, як вона дізналася правду про сина. Ось така гірка правда, донечко. Напевно, треба було відразу тобі про все розповісти, але мені так не хотілося, щоб ти погано думала про свого батька. Ми з ним уже розлучилися, тому я нічим йому не зобов’язана.
Ти можеш його любити, пробачити, чекати, а я умиваю руки. Цей чоловік не думав ні про мене, ні про тебе, коли сідав за ігровий стіл, а потім брав чужі гроші. І я не хочу зараз думати про нього.
Наталя заплакала. Вона згадала бабусю, яка в останні тижні перед сме.тю була не в собі. Ніхто з них — ні мати, ні бабуся Ніна, ні батько — не сказав їй правди. Усі хотіли, щоб Наталя добре думала про батька.
Наталя так і робила, а свою матір вважала зрадницею.
Тепер, коли правда вийшла, треба було якось навчитися жити з цією правдою далі.
Весь день Наталя лежала в ліжку, відвернувшись обличчям до стіни. Вона вже не плакала, а просто думала про те, як тепер їй ставитися до матері та її особистого життя. Напевно, варто було переглянути своє ставлення до того, як жила Ольга Петрівна.
Наступних вихідних вони втрьох — Ольга Петрівна, Микола та Наталя — разом поїхали до міського парку. Виявилося, що Микола не був таким вже й неприємним типом, яким його уявляла собі Наталя. А мати поруч із ним була такою щасливою, такою радісною, якою Наталя не пам’ятала її ще з тих часів, коли у них із батьком усе було добре.
Потім вони разом сиділи в кафе, обговорювали можливу спільну поїздку наступного літа до моря. Ольга Петрівна радісно планувала купівлю квитків, нових нарядів, нової валізи й уголос розмірковувала про те, що ніколи не була на морі: ні вона сама, ні її донька.
Микола посміхався їй, і в його погляді було стільки ніжності, стільки любові, що не помітити цього було неможливо.
Наталя мовчала, але про себе вже вирішила, що не відмовлятиметься ні від цієї поїздки, ні від спілкування з Миколою. Головне, щоб мама була щаслива. Зрештою, вона по-справжньому заслужила це щастя.
