Моя свекруха завжди намагалася мене повчати. Вона не жила з мною та моїм чоловіком, але коли навідувалася в гості завжди мене критикувала – то фіранки не так висять, то підлога не так вимита, то їжа не так приготовлена. Я вислуховувала за те, що працювала, що зробила манікюр чи нову зачіску, за куплену сукню чи взуття, що з чоловіком поїхали відпочивати на море в іншу країну, а не до неї на дачу.
До заміжжя я завжди сміялася з тих, хто скаржився на своїх свекрух. Мені здавалося, що то лише проблеми комунікації між людьми й завжди можна домовитися чи обговорити проблеми. А потім я зрозуміла, в якому пеклі можна опинитися. Чоловік знав свою матір досить добре, тому підтримував мене, а коли свекруха сильно допікала, то завжди намагався з нею поговорити.
На жаль, я залишилася вдовою. У чоловіка було важке захворювання, яке й забрало його життя. Я була зайнята справами – поїхати, домовитися про поховання, про обід й купа всього. Свекруха дзвонила ледь не кожну секунду з мільйоном запитань, на які я просто не мала часу відповідати. Вона мене так допекла, що я на неї накричала й запропонувала все робити самій або не лізти. Більше вона не дзвонила в той день. Я розумію, що вона втратила єдиного сина, але ж і мені не легко втратити чоловіка. Коли всі питання були вирішенні, я подзвонила свекрусі, перепросила й розповіла все, що її цікавило.
До поховання вона навіть не з’являлася та й після мене не турбувала. Десь через місяць почала обережно дзвонити й питати про мої справи, про мій стан. Якось попросилася в гості. Я не дуже хотіла її бачити, але погодилася. На моє здивування вона поводилася зовсім не так, як раніше. Була дуже ввічлива, не дорікала нічим, питала, чи потрібна мені допомога. Тоді ми вперше провели вдвох гарний вечір. З того часу мою свекруху наче підмінили.
