Я вийшла заміж не з великого кохання, а, тому що мої батьки та батьки мого чоловіка вимагали цього. Ми давно були знайомі, стосунків не було. Ми вирішили, що побратися, аби нам дали спокій, було гарною ідеєю.
Тим більше і я, і чоловік були впевнені, що для щасливого сімейного життя потрібно не кохання, а взаєморозуміння та підтримка, адже почуття рано чи пізно минають. Не знаю, чи праві ми були, але нашому шлюбу вже понад 10 років.
Все було добре і звичайно, поки чоловік не почав капризувати через свою прописку. Його раптом почав хвилювати той факт, що він не прописаний у моїй квартирі. Причому квартира лише моя.
Раніше він ніколи про це говорив, а зараз йому чомусь це стало проблемою. Переконаний, що так не повинно бути. Звичайно, я йому відмовила, бо квартира моя. Чому він має бути в ній прописаний? Мені не зрозуміло.
Він звичайно мій чоловік, але й шлюби не вічні. Та й чому я маю ділитися тим, що було куплене мною за мої власні гроші ще до шлюбу. До того ж чому раніше його це зовсім не турбувало? Що змінилося?
Через мою відмову чоловік образився. Розумію, що це поведінка не дорослої, доброї людини, якщо він може так легко відмовитися від того, що ми будували весь цей час. При цьому я не розумію, навіщо йому бути прописаним у моїй квартирі.
Друзі вважають, що я просто не довіряю чоловікові. Кажуть, якщо дружина не готова прописати чоловіка у своїй квартирі, то це ознака недовіри. Чому він тоді сам не спробував заробити на власне житло? Спробував би пройти через це сам, перш ніж казати мені про недовіру. Я дуже сподіваюся, що чоловік повернеться додому, щоб ми могли спокійно обговорити все.
