— Я не віддам ні копійки приватним клінікам, — Родіон відсунув тарілку на край столу. — Вони наживаються на дитячих примхах, а ти просто роззявила рота.
Олеся сперлася спиною на кухонний гарнітур. Пальці злегка тремтіли від образи, до горла підступив гіркий, гарячий комок. Шість років спільного життя, а чоловік говорить про власну дитину так, ніби йдеться про бездомне цуценя.
У кімнаті п’ятирічний Мишко старанно сопів на килимі. Хлопчик вирізав дитячими ножицями з круглими кінцями смужки кольорового паперу для аплікації.
— У висновку комісії чітко написано: дизартричний синдром, — Олеся ледве стримала тремтіння в голосі. — Лікар пояснив: м’язи язика постійно напружені. Звуки самі по собі не виходять. До школи залишилося півтора року! Далі почнуться проблеми з письмом і читанням.
Родіон поблажливо хмикнув. Він розправив комір синього светра.
— Ну і що з того! — промовив він. — Мій двоюрідний брат до семи років погано говорив. Наче рот повний каші. І нічого, виріс чоловіком! Працює дорожнім майстром на будівництві, командує бригадами.
Олеся подивилася чоловікові прямо в очі.
— Твоєму братові сорок років, і половину його слів досі неможливо розібрати.
— Зате при справі й із зарплатою! — відмахнувся Родіон. — Мовний апарат повинен дозрівати без стороннього втручання. Це чиста біологія, Леся. Природний цикл! Навіщо мучити хлопця залізними зондами та чужими масажами?
— Тому що без логопедичної гімнастики він не заговорить виразно. Курс розрахований на чотири місяці.
— Чотири місяці! — Родіон підвищив голос. — Ти бачила цінник у цій конторі? За сорок хвилин базікання перед дзеркалом здирають такі гроші! У мене зараз немає зайвих коштів на подібні експерименти.
Олеся дістала з кишені сірий бланк квитанції й поклала перед чоловіком.
— На спортивні диски для твого кросовера кошти знайшлися того ж дня.
Родіон насупився. На його щоках проступили червоні плями.
— Не плутай тепле з м’яким! — кинув він з напором. — Машина годує всю нашу сім’ю. Я на ній вожу провідних архітекторів міста та інвесторів прямо на будівельні майданчики!
Люди звертають увагу на статус провідного проектувальника. Це внесок в імідж нашого бюро! А твої логопеди — жіноча суєта. Мій вердикт: він сам виговориться, коли настане час. Природі допомагати не треба.
— Тож, природі допомагати не треба? — перепитала Олеся.
— Саме так! Тема закрита. Завтра вранці я маю презентувати інвесторам проект торгового центру. Батько підняв весь офіс на ноги, перевіряє технічні умови.
Родіон підвівся й попрямував до спальні.
Олеся присіла на край дивана. Образа палила зсередини, у грудях важко тиснуло. Найбільше ранило те, з якою легкістю рідний батько економить на здоров’ї хлопчика, захищаючи свої «залізяки».
Вона згадала, як два роки тому проектне бюро її свекра Леоніда Костянтиновича стояло на межі краху. Зарубіжні партнери тоді в один день відкликали ліцензії на розрахункові комплекси.
Креслення перестали відкриватися, об’ємні моделі перетворилися на пусті файли, а штрафи накопичувалися за кожну добу прострочення.
Свекор тоді сам примчав до неї, блідий, із тремтячими руками.
— Олеся, голубушко, виручай! Ти ж у мережевих технологіях собаку з’їла! Придумай щось, інакше замовники по всьому світу нас кинуть!
І Олеся придумала.
Вона працювала системним інженером у великій телекомунікаційній компанії. Кілька ночей поспіль вона налаштовувала віртуальний захищений шлюз. Підключила професійні надбудови через свої корпоративні профілі. Прив’язала особисту платіжну картку з міжнародним доступом, покриваючи оплату зі своєї квартальної премії.
Тоді бюро врятувалося. Леонід Костянтинович привіз невістці коробку пастили. А Родіон швидко звик, що найскладніші архітектурні модулі на його моніторі працюють самі. Немов сонячне світло. Немов сніг на вулиці.
Як справжній природний процес.
Олеся зайшла до дитячої кімнати. Михайло підвів голову від аркуша, простягаючи криво вирізану синю смужку.
— Мамо, подивися, яка вежа виходить!
— Гарна, синку, — вона погладила його по кучерявій голівці. — Давай приберемо папір, час спати.
— А ми завтра підемо до тітки з дзеркалом? — тихо запитав хлопчик. — У садочку Володя дражниться. Каже, що я розмовляю, як маленький.
Олеся притиснула сина до себе. Серце стиснулося від жалю, але розгубленість швидко змінилася твердою рішучістю.
— Обов’язково підемо. Дуже скоро підемо.
Вранці чоловік прокинувся на світанку. Поспіхом зібрав речі й вискочив із квартири, з нетерпінням чекаючи на важливу зустріч.
Олеся відвела сина до дитячого садка, повернулася додому й сіла за свій робочий стіл.
Вона увімкнула службовий ноутбук. У вікні віддаленого керування зеленими значками світилися п’ять робочих станцій архітектурного бюро «Контур». На кожній з них працював потужний пакет розрахункових модулів для об’ємного моделювання та формування кошторисів.
Рівно тиждень тому з банківського рахунку Олесі списали річну плату за продовження корпоративних ліцензій. Зникла майже вся сума, яку вона відкладала на осінній відпочинок.
— Ну що ж, — промовила Олеся, дивлячись на екран. — Нехай природа робить свою справу.
Вона відкрила консоль управління. Першим ділом від’єднала свої банківські реквізити від профілю майстерні. Другим — віддала команду на повне відкликання сертифікатів доступу. Система запросила пароль адміністратора. Олеся ввела код.
Зелені маркери на екрані миттєво змінилися на сірі значки помилок.Доступ до обчислювальних ядер було заблоковано. Бази елементів стали недоступними. Комп’ютери в майстерні свекра в одну мить перетворилися на примітивні електронні калькулятори.
Олеся закрила ноутбук, одягнулася й пішла по справах — до канцелярського магазину за новими альбомами та пластиліном для Михайла.
Ближче до полудня телефон затремтів у кишені пальто.
Олеся не поспішаючи дістала трубку. На екрані світилося ім’я чоловіка.
Вона натиснула кнопку відповіді.
— Олеся! — у динаміку пролунав пронизливий крик Родіона. На задньому плані шуміли вентилятори серверів, і хтось стукав кулаком по столу. — Ти де ти ходиш?! У тебе є доступ до мережі?!
— Привіт, — відповіла вона. — Що у вас сталося?
— У нас все накрилося! — задихався чоловік. — Ми презентуємо інвестору остаточну модель торгового центру, а програма видає помилку ліцензії! Розрахунки по перекриттях заблоковані! Креслення порожні, замість вузлів — сірі плями! Наш інвестор із делегацією вже заходить у переговорну! Зроби щось негайно!
— Не можу, Родіоне, — спокійно відповіла Олеся.
— Як це не можеш?! Ти наш системний адміністратор! Натисни свої кнопки!
— Я нічого натискати не буду.
У трубці запала пауза. Було чутно, як чоловік важко дихає у мікрофон.
— Ти з глузду з’їхала? У батька тиск підскочив, він валідол ковтає! Ти розумієш, що якщо ми зірвемо показ, з нас стягнуть величезну неустойку? Ми залишимося без штанів!
— Прекрасно розумію, — чітко промовила Олеся. — Але втручатися не буду. Адже це природний процес, коханий.
— Який ще процес?! Про що ти говориш?!
— Найзвичайнісінький. Навіщо порушувати природний хід програмних файлів? Комп’ютерний код має розвиватися самостійно, без чужої опіки. Якщо програма захоче видати розрахунок навантажень — видасть сама. Не захоче — значить, час ще не настав. Беріть лінійки, діставайте рулони паперу й рахуйте балки олівцем вручну. Розвивайте моторику, це корисно для мозку.
— Олеся, перестань знущатися! У нас контракт горить!
— Ніяких знущань. Повна гармонія буття. Мені ніколи, я в магазині вибираю картон для сина.
Вона завершила дзвінок.
Через сорок хвилин у передпокої пролунав тупіт.
До квартири ввірвалися двоє. Родіон у розстебнутому пальті з перекошеною краваткою та сам Леонід. Літній архітектор був блідий, сиве волосся скуйовджене, сірий вовняний кардиган незграбно застебнутий не по петлях.
Олеся вийшла в коридор, тримаючи в руках стос дитячих книжок.
— Зніміть взуття біля порога, — попередила вона гостей. — Не розносьте пил.
— Та плювати на підлогу! — обурився Родіон, але під її поглядом знітився й все-таки зняв туфлі.
— Олеся, — заговорив свекор. Його голос, зазвичай владний і гучний, звучав хрипло. — Донечко, припини жартувати. Ми дорослі, ділові люди. Мені син по дорозі все переказав. Ну, дурень вчора за столом випалив дурницю, ну, поскупився!
Але навіщо ж студію під сокиру пускати? У мене інвестор у приймальні сидить, чай п’є! Поверни ключі до сервера! Нам тільки фасади вивантажити й кошториси роздрукувати!
— Навіщо повертати, Леоніде Костянтиновичу? — Олеся ледь примружилася. — Ваш син учора авторитетно заявив: чужа допомога шкідлива, усе має відбуватися само собою. Ось серверна стійка й працює сама по собі. За законами світобудови.
— Донечко, та до чого тут природа?! — свекор притиснув долоні до грудей. — Там бізнес! Великі контракти! Репутація фірми, яку я чверть століття цеглинка за цеглинкою збирав!
— А при тому, — відрізала Олеся. — Ви дуже зручно влаштувалися, панове. Моя дитина для вас обох — ніщо. Ну й що, що вона ще не вимовляє звуків, само собою розсмокчеться. А як у вас креслення зникли — так ви підняли галас на все місто.
Ви взагалі хоч раз поцікавилися, скільки коштує пакет надбудов, на якому ваша контора два роки сидить?
Свекор розгублено моргнув і перевів погляд на сина:
— Ну… ти ж тоді казала, що там корпоративні знижки… якісь копійки…
— Копійки? — Олеся дістала телефон, відкрила банківський додаток і простягнула екран чоловікам. — Ось звіт за минулий тиждень. За річне продовження п’яти робочих місць з мого рахунку пішла сума, якої з лишком вистачило б на повний курс занять Михайла у найкращих логопедів міста.
З індивідуальним масажем і тренажерами. Я платила за ваші програми два роки поспіль зі своїх особистих коштів. Тому що наївно вважала нас однією родиною.
Чоловіки мовчки втупилися в екран. Леонід гучно вдихнув, вдивляючись у рядки списань.
— Ти… ти стільки віддавала за наші модулі? — пробурмотів Родіон, стрімко червоніючи аж до вух.
— Віддавала. А вчора батько моєї дитини оголосив, що на здоров’я сина грошей немає. Що мова хлопчика — це розвага й материнська примха. Зате на спортивні диски для машини кошти знайшлися миттєво.
Отож, мої дорогі архітектори. Ліцензії в мережі теж самі по собі не виростають. Їх купують за живі гроші. Я більше не маю наміру оплачувати чуже благополуччя зі своєї кишені, поки ви економите на моєму синові.
Леонід Костянтинович різко повернувся до сина. Обличчя літнього архітектора потемніло від люті, масивне підборіддя злегка затремтіло:
— Ти… ти що ж, паразите, вирішив обдурити рідного хлопця?! — гримнув він так, що задзвеніли скляні полиці.
— Тату, ну я думав, це мине… — промурмотів Родіон, ховаючи голову в плечі. — Навіщо переплачувати, якщо… .
— Мовчи! — свекор з розмаху прилаштував дорослому синові потужний потиличник. Той ойкнув і відсахнувся до стіни. — Ось тобі й проектувальник! Естет на колесах! Ти усвідомлюєш, що підставив контору під штрафи?!
Свекор знову повернувся до Олесі. У його очах відбивалися пекучий сором і загартована ділова хватка.
— Олесю…. донечко. Не тримай зла на цього дурня. Я все оплачу прямо зараз з розрахункового рахунку контори! Скільки там потрібно на повний курс логопеда? На рік вперед переведу з мобільного банку! Тільки увімкни ці кляті бази! Чесне слово даю, сам за Михайлом в садок ходитиму і в центр на заняття возитиму!
Олеся прибрала телефон.
Вона дивилася на цих двох — літнього чоловіка, звиклого притискати людей своїм авторитетом, і молодого, що боягузливо ховався за батьковою спиною. Жоден із них не змінився за пів години. Свекор рятував свою справу, чоловік рятував свою шкуру від батьківського гніву. Люди взагалі не змінюються від одного скандалу.
Але колишніх порядків у цьому домі більше не буде.
— Гроші за логопеда перекаже Родіон, — чітко вимовила Олеся. — Прямо зараз. З тієї самої заначки, яку він відклав на тюнінг. Повну вартість усіх чотирьох місяців занять. І квитанцію про оплату покаже мені через п’ять хвилин.
Родіон поспішно витягнув із кишені телефон, ледь не впустивши його на полицю для взуття.
— А що стосується програмних комплексів, Леоніде Костянтиновичу, — продовжила Олеся, дивлячись свекру в очі, — то щодо них ви зараз укладете окремий корпоративний договір з рахунку бюро. Без моїх знижок і без моїх паролів. Я надішлю вам реквізити офіційного постачальника. Сплатіть за повним тарифом для організацій.
— Олеся, так там же вийде втридорога! — жалібно промовив свекор.
— Вийде, — підтвердила вона. — Зате все буде строго в рамках природного процесу. Або ви самі платите за свої робочі інструменти, або берете ватман і креслите фасади від руки. Вибирайте. До вашої зустрічі з замовником залишилося п’ятнадцять хвилин.
Леонід Костянтинович важко ковтнув слину, кинув погляд на сина, який гарячково тикав пальцем у екран смартфона, і махнув рукою:
— Надішли свої реквізити. Оплачу з рахунку фірми. Що ж поробиш…
Олеся сіла за ноутбук. Кількома натисканнями клавіш вона повернула серверні сертифікати в робочий режим на один сеанс. На екранах у конторі знову спалахнули зелені індикатори.
Через чотири місяці у кімнаті було тепло й гамірно.
Михайло сидів на килимі, оточений обрізками картону та кольорового паперу. У руках хлопчика вправно мелькали дитячі ножиці.
Він акуратно прикріпив паперову трубу до картонної коробки й дзвінко вигукнув:
— Мамо, подивися! Я збудував трактор! Справжній трактор із причепом!
Олеся підійшла до дверного отвору й тепло посміхнулася синові:
— Молодець, Михасик. Звук «р» вийшов зовсім чітким. Завтра покажеш дефектологу, вона обов’язково похвалить.
У передпокій зайшов Родіон.
Він мав змарнілий вигляд. Синій светр замінила потерта робоча куртка. Нові спортивні диски на його кросовері так і не з’явилися — машина всю весну їздила на старих заводських штампованих дисках.
Родіон роззувся, зайшов у кімнату й ніяково простягнув дружині роздруковану банківську квитанцію:
— Ось. Переказав гроші за наступний блок занять у логопеда. І за масаж шийної зони теж.
— Добре, — Олеся взяла аркуш.
— Батько сьогодні сам підписав платіжку за програмне забезпечення, — буркнув Родіон, відводячи погляд. — Лаявся на бухгалтерію, але сплатив повну суму. Боїться, що креслення знову заблокують.
— Ось і добре, — Олеся подивилася на дитячу саморобку. — Значить, дорослий природний процес нарешті пішов своїм чередом.
