Про те, що маму шантажують, Аліса дізналася випадково. Вона не знала, що робити з її речами, документами, телефоном: ані сама мама, ані Аліса не уявляли, що ці питання доведеться вирішувати так скоро, і ніколи раніше про це не говорили.
Аліса смутно пам’ятала, що коли пішов з життя тато, мама, здається, частину його речей роздала, а документи довго перебирала, боячись пропустити щось важливе.
Викинути його речі мама наважилася лише через п’ять років, і то тому, що вони продали квартиру, і потрібно було переїжджати.
— У мене таке відчуття, ніби я його зраджую, — плакала тоді мама.
— Хочеш, давай перевеземо все до нової квартири? — запропонувала Аліса.
Але мама не погодилася: квартира була меншою за попередню, і зберігати речі було абсолютно ніде, навіть з урахуванням того, що сама Аліса виїде. Та й часу вибирати, що залишити, а що викинути, не було: покупці попросили якнайшвидше звільнити квартиру.
Зараз поспішати не було куди: Аліса кілька років орендувала квартиру неподалік від центру і не збиралася переїжджати до маминої квартири на околиці міста. Тому речі мами вона просто не чіпала, навіть не заходила до її квартири після похорону.
Єдине, що вона забрала, — це телефон. Вона не збиралася його переглядати, навпаки: вона боялася, що якщо з нею щось трапиться, хтось отримає доступ до її телефону — неважливо, близька людина чи незнайомець.
Тому Аліса налаштувала розблокування не за обличчям, а за кодом, і змінювала його раз на місяць.
У мами не було жодного коду. Алісі довелося шукати в її телефонній книзі номери подруг, щоб повідомити їм про похорон.
Після цього вона вимкнула телефон і сховала його в сумку. Начебто він і не важкий, але вона весь час його відчувала, ніби це не шматок пластику та електроніки, а щось живе й небезпечне. Тому Аліса й вирішила увімкнути його, щоб стерти всю інформацію й потім здати на утилізацію.
На екрані з’явилося повідомлення: «Де гроші? Вже п’яте число. Ти хочеш, щоб я все розповіла Алісі?».
До горла підступила нудота. Це була вічна проблема Аліси: від будь-якого хвилювання її починало нудити, тож у школі їй довелося несолодко — ніхто з нею не дружив, і, як би це зараз назвали, постійно знущалися, придумуючи дедалі огидніші прізвиська.
Цього разу Аліса стримала порив і тремтячими пальцями натиснула на іконку WhatsApp.
Ні, вона б ніколи не стала читати мамину переписку, але, побачивши своє ім’я, не могла не з’ясувати, у чому тут справа.
Контакт, який надіслав їй повідомлення, мав ім’я «О.А». На аватарці була жінка маминого віку: добрі блакитні очі, волосся зібране у пучок, губи нафарбовані ліловою помадою.
Цю жінку Аліса ніколи не бачила.
Проглянувши листування, вона не знайшла практично нічого, за що можна було б зачепитися: здебільшого мама писала, що гроші переказала, іноді «О.А.» запитувала, де гроші, а мама виправдовувалася, що зарплату затримали, і завтра — післязавтра точно буде.
Така переписка тривала трохи більше двох років. І за що мама платила ці гроші, було незрозуміло. Якби не це останнє «Ти хочеш, щоб я все розповіла Алісі?», можна було б подумати, що це переписка, наприклад, між орендодавцем і орендарем, — абсолютно ні за що зачепитися.
Дізнатися правду можна було лише одним способом. Зателефонувати. Аліса прокашлялася й набрала номер.
— Ну, нарешті, — почула вона хрипкий жіночий голос. — Я думала, що ти від мене ховаєшся. Ще й телефон вимкнула. Вже думала Алісі зателефонувати.
— Доброго дня, — власний голос здався Алісі чужим. — Це Аліса. Мама більше немає. Я хотіла дізнатися, хто ви і чому шантажували маму.
Тут же у слухавці пролунали короткі гудки. Герман завжди казав їй, що треба бути хитрішою, не діяти необачно, але Аліса була щиро переконана, що саме так і треба робити. Вона й тоді, коли зробила переривання, прямо сказала про це Герману, після чого він зібрав речі й виїхав назад до своєї квартири.
— Коли будеш готова до справжньої сім’ї — дзвони, — сказав він.
На його думку, справжня сім’я неможлива без дітей. Аліса ж дітей не хотіла. Ні, не просто не хотіла: боялася. Вона надто яскраво пам’ятала своє дитинство, щоб бажати подібного своїй дитині.
І справа була не тільки в тому, що в школі її дражнили, і друзів по-справжньому ніколи не було, а ще й у тому, що діти — абсолютно не захищені від дій дорослих, Аліса знала це краще за всіх інших.
У дитячому садку вихователька змушувала її пити молоко, від якого Алісу нудило, і, мабуть, саме тому її все життя нудить, щойно вона починає нервувати: тоді в садку лише від одного очікування полуденка, коли треба було випити це злощасне молоко, Алісу починало нудити.
Коли Алісі було п’ять років, її викрала якась божевільна жінка. Аліса була на дні народження у свого двоюрідного брата, і мама залишила її там до вечора, бо їй потрібно було відвезти татові їжу до лікарні — він уже тоді почав хворіти.
Незнайомі діти лякали Алісу, і вона пішла у двір, де сіла на гойдалку й спокійно гойдалася, поки до неї не підійшла дивна жінка. У неї бракувало кількох зубів, волосся нагадувало вороняче гніздо, а все тіло було в виразках.
Вона була настільки жахливою, що Алісу охопив параліч. Жінка щось мукала, махала руками, і від цього ставало ще страшніше. А потім вона взагалі витягла Алісу з гойдалки й потягла її за собою до старого дерев’яного барака, темного й смердючого.
Аліса погано пам’ятала, що там сталося. Здається, жінка замкнула її в коморі, принесла засохлу булку й налила в кухоль води.
Мама часто лякала Алісу, що її можуть викрасти, і ось це й сталося. Здається, Аліса тоді думала, що ця жінка вимагатиме викуп у батьків. Але потім виявилося, що вона просто божевільна; мама намагалася домогтися, щоб її посадили за грати або до спеціальної лікарні, але дільничний сказав, що вона нічого Алісі не зробила, просто хотіла з нею погратися, як з лялькою.
Саме після цього вони переїхали з рідного міста, але навіть у новому місті мама ще довго не залишала її без нагляду ні на секунду.
У школі теж не бракувало жахів. Ну добре діти, як каже Герман, діти — найжорстокіші істоти на світі, йому в дитинстві теж дісталося, тому він і вирішив стати слідчим.
Але в школі були ще й вчителі, які теж робили все, що хотіли, абсолютно безкарно. Алісі пощастило: вона не була милою, до того ж її постійно нудило, але вона знала від інших дівчаток, що вчитель математики, коли залишав їх на додаткові заняття, сідав дуже близько і весь час клав руку то на коліно, то на груди, ніби обіймаючи. Ні, хіба можна в такий світ народжувати дітей?
Але мама ось її народила. І незважаючи ні на що, Аліса була їй вдячна. Маму вона любила, у них завжди були близькі стосунки, і було незрозуміло, що такого мама могла від неї приховувати.
Аліса не могла просто так це залишити. Довелося заглянути в мамин телефон, хоча було страшенно соромно: може, мама писала комусь про цю О.А.? Але ні про шантаж, ні взагалі про цю жінку ніде не було жодних згадок. Аліса спробувала зателефонувати їй ще раз, але, схоже, та занесла номер у чорний список.
Вона зателефонувала зі свого телефону — та сама ситуація. Нічого не залишалося, як звернутися до Германа.
— Звідки ти взагалі взяла, що твою матір шантажували? — роздратовано запитав він.
Аліса простягнула йому телефон. Вона сама приїхала до його холостяцької квартири, не хотіла кликати його до себе — надто свіжими були спогади про те, як він приходив з роботи додому, як вони разом готували піцу й їли її перед ноутбуком, затято дивлячись «Гру престолів». Їй хотілося, щоб він повернувся. Але Герман не зможе пробачити їй той вчинок.
Переписку з О.А. він прочитав уважно. Здається, навіть кілька разів.
— Перевірила банківський додаток?
— Навіщо?
— Щоб дізнатися, скільки і кому вона переказувала, — відповів він так, ніби Аліса не розуміє очевидного. Хоча тут він має рацію: Аліса чомусь про це не подумала.
У банківському додатку вони з’ясували, що щомісяця мама переказувала цій жінці десять тисяч. І звали її Олена Анатоліївна М.
— Ну ось, вже щось є, — сказав Герман. — Зачекай, візьму ноутбук, зараз я тобі її миттю знайду.
Аліса обожнювала дивитися, як він працює. Потім їй здавалося, що все було так очевидно, чому ж вона сама до цього не додумалася?
Він зберіг фото О.А., надіслав його на пошту, на ноутбуці спробував знайти її через пошук зображень. Пощастило відразу: Олена Масляк, саме ця фотографія була у неї в аватарці. Місто вказано те, в якому народилася Аліса.
— Зараз з’ясую її адресу, — пообіцяв Герман.
Коли адресу було знайдено, він запитав:
— Що будеш робити?
— Поїду до неї.
— І навіщо?
-Не знаю. Треба ж з’ясувати, у чому тут справа.
-Якщо твоя мама не хотіла, щоб ти щось знала, то, може, й не треба? Хіба це чесно, сама подумай.
Аліса вже подумала. Вона не зможе жити з цією таємницею. Їй треба було з’ясувати, у чому тут справа, навіть якщо правда виявиться не дуже приємною.
-Я все одно поїду.
-Зрозуміло. Хочеш, я поїду з тобою?
-Не треба. Я сама впораюся.
-Я бачу, як ти справляєшся.
-Гаразд, Германе, може, й не впораюся. Але нічого не змінилося, я не хочу народжувати дітей.
-Навіть мені?
-Навіть тобі.
Незважаючи на це, Герман простягнув руку й погладив її по щоці. Спокуса була великою: можна було пообіцяти йому зараз що завгодно, а потім забрати свою обіцянку назад. Але Аліса не хотіла розривати собі душу.
— Я піду. Дякую за допомогу.
Вона все ж дозволила поцілувати себе на прощання. І весь вечір потім торкалася губ пальцями, сподіваючись хоч так повернути крапельку щастя у своє життя.
Щастя тривало недовго. Спочатку переривання, потім інсульт у мами, тепер цей дивний шантаж. Хмари навколо Аліси згущувалися. Нічого хорошого від майбутнього вона чекати не могла.
Алісі зовсім не хотілося повертатися до рідного міста, дитячі спогади були забарвлені в сірий колір, ніби там завжди було похмуро. Квартира у них була великою, але темною, Аліса пам’ятала, як їздила в ній на маленькому триколісному велосипеді.
Взагалі в цьому місті жили її дядьки та двоюрідні брати. Батько був наймолодшим сином у родині, де всі, крім нього, були війс…и, хоча до високого звання дослужився лише дідусь, а дядьки, здається, не повторили його успіхів.
Дідуся вона пам’ятала погано, він не дуже її любив, більше уваги приділяв онукам. Бабуся, навпаки, обожнювала її й дуже засмутилася, коли батьки вирішили переїхати.
Ні бабусі, ні дідуся вже не було серед живих, а з іншими родичами вона не спілкувалася. Тому зупинилася в готелі.
На фотографії готель виглядав набагато краще, ніж у реальності. У душовій вода текла ледь теплою, постільна білизна була настільки випраною, що до неї було неприємно торкатися, стіни наче зроблені з картону, тож було чутно, як у сусідньому номері хропе сусід.
Алісі страшенно захотілося додому. А ще більше — додому, до мами. Вона пішла з життя так раптово, що спочатку Аліса просто не могла повірити, що мами насправді більше немає.
Останні два роки вони рідко бачилися: Аліса повністю поринула в роботу, до того ж з’явився Герман. Як же вона зараз про це шкодувала! Як хотілося повернутися назад, у той час, коли все було добре.
Всю ніч вона проплакала, тож зранку обличчя було опухлим, а очі червоними. Йти в такому стані до невідомої Олени Анатоліївни не хотілося, але вибору не було.
Аліса була готова до того, що та не відчинить двері, але вирішила діяти наполегливо. Так і сталося. Вона увійшла в під’їзд разом із чоловіком, який тримав на руках болонку, піднялася на третій поверх і натиснула на дзвінок. Через кілька секунд за дверима почулися кроки, і хрипкий жіночий голос запитав:
— Хто там?
— Це Аліса. Відчиніть.
Відповіді не було.
— Я сидітиму на сходовій площадці, доки ви не відчините, — прокричала Аліса.
Вона помахала газетою, яку дістала зі скриньки на першому поверсі, і демонстративно розстелила її на сходинках та сіла.
Чекати довелося довго. Олена Анатоліївна відчинила лише через годину.
— Ну чого ти хочеш? — втомлено запитала вона.
— Правди.
— Навіщо тобі правда? Правда ще нікого не зробила щасливим.
— Ви шантажували мою матір. І я хочу знати, чому в це вплутана я.
Олена Анатоліївна виглядала набагато старшою, ніж на своїй фотографії, одне око дивно косилося вбік, поверх домашньої сукні було накинуто драпове пальто — вона явно боялася протягів. Одна рука безсило звисала вздовж тіла.
— Заходь, замерзнеш тут, сидячи, — буркнула вона.
Вдруге запрошувати Алісу не довелося.
Квартира Олени Анатоліївни була обладнана найновішою технікою, і Аліса з гіркотою подумала про те, що все це на мамині гроші.
— Чаю? — запитала Олена Анатоліївна.
— Так, будь ласка.Лише зараз вона зрозуміла, що справді змерзла, сидячи в під’їзді.
— Що сталося з мамою?
— Інсульт.
— Шкода. Така молода.
Аліса мовчала. Чекала. Боялася налякати її.
Чай Олена Анатоліївна подала смачний, заварила його в синьому порцеляновому чайнику. До чаю поставила кружечки кураб’є в бляшаній коробці.
— Чому мама переказувала вам гроші? — запитала Аліса, коли чайні чашки спорожніли.
— Тобі цього знати не треба.
— У мене наречений — слідчий. Якщо ви не скажете, я подам на вас до суду за шантаж.
Щоб Олена Анатоліївна не подумала, що вона блефує, Аліса показала їхню спільну з Германом фотографію, на якій він був у формі. На обличчі жінки з’явився переляк.
— Тобі справді буде неприємно це чути. Ти ж пошкодуєш.
— Не пошкодую.
Олена Анатоліївна знизала плечима.
— Як хочеш. Я була завідувачкою пологового будинку, коли ти народилася, — почала вона, втупившись у чайну чашку. — Тієї ночі було дві породіллі: твоя мама і неблагополучна дівчина.
Я вела твою маму за окрему плату, вона дуже боялася: її чоловік дуже слухався батьків, а вони й так були налаштовані проти неї, а якщо вона ще й не зможе народити… Загалом, вона мені платила, і я робила все, щоб зберегти дитину.
Звична нудота підступила до горла. Аліса вже не була впевнена, що хоче це чути, але ні сказати щось, ні поворухнутися вона не могла.
— Дитина народилася неживою,— суворо промовила Олена Анатоліївна. — Вона так плакала, що дивитися було боляче. Це я запропонувала вас підмінити. Та дівчина все одно б тебе залишила в пологовому будинку, такі не забирають: у неї вже не було вен, вона була вся в шрамах, до того ж вона була глухонімою.
Взагалі, зазвичай такі не народжують здорових дітей. Але ти народилася гарненькою: дев’ять за шкалою Апгар, відразу було видно, що серйозних відхилень бути не може.
Довелося бігти до туалету, де Алісу знудило. Її все трясло, і не тільки від тієї правди, яку вона почула. У пам’яті спливло обличчя, яке вона ніяк не могла забути за ці роки: крива беззуба посмішка, худі руки, вкриті виразками.
Олена Анатоліївна подала їй серветки, поплескала по спині.
— Я ж попереджала.
Аліса віддихалася, витерла обличчя.
— Тобто ви підмінили дітей, я правильно розумію?
Олена Анатоліївна кивнула.
— Якщо що, я в суді відмовлюся. Скажу, що нічого не знала. Що дізналася лише зараз. За шантаж дадуть не так багато, як за підміну.
Аліса скривилася: у неї руйнується світ, а ця жінка знову думає лише про себе.
-Я вважаю, що всім зробила добро: твій батько точно б кинув матір, його батьки змусили б його. А ти б потрапила до дитячого будинку, і хто знає, в яку сім’ю б тебе забрали. Це в кращому випадку. А в гіршому тебе б забрала та дівчина. І ти б жила з нею в брудному бараці.
Аліса так сильно стиснула щелепу, що в неї заскрипіли зуби. Вона не хотіла цього чути, не хотіла згадувати про той барак.
— Я знайшла твою маму лише три роки тому, коли ця божевільна накинулася на мене. Не думай, що це просто компенсація за моральну шкоду. Їй же нічого не зробили, сказали, що вона хвора, за що її судити.
А те, що в мене рука не працює, а око не бачить — всім байдуже. Жива — то й живи. Ось я й вирішила, що раз я постраждала за вас, маю право на компенсацію.
Аліса ковтнула слину й вичавила з себе слова:
— Хто на вас напав? Та дівчина, у якої ви забрали дитину?
— А ти її, що, пожаліла? — обурилася Олена Анатоліївна. — Та вона й так жила як безхатько, нічого доброго в житті не зробила. Адже це ж вона тебе в дитинстві тоді викрала, пам’ятаєш? Мама тебе тому й вивезла, злякалася, що правда випливе назовні. Що, сподобалося тобі тоді в бараці? Хотіла б ти так жити?
Останні слова Аліса почула вже за спиною: вона схопила з вішалки куртку, взула кросівки й побігла геть із цієї квартири.
— І не лякай мене своїм слідчим, нічого не доведете! — крикнула їй услід Олена Анатоліївна.
Знайти той барак було нескладно, Аліса надто добре пам’ятала той день. Навіщо вона туди йде, відповісти вона не могла. Просто потрібно було повернутися на це місце.
На лавочці біля барака сидів старий. Він гриз жовте яблуко, міцно стискаючи його вузлуватими пальцями.
— Вітаю! — тонким голосом промовила Аліса. — Скажіть, будь ласка, тут раніше жила німа жінка, не знаю, як її звати, чи не знаєте, де вона?
— Зойка? — відгукнувся старий. — Пішла засвіти два роки тому.
Повітря повільно виходило з легенів.
— А де її поховали, не знаєте?
Старий хмикнув.
— Та звідки ж. Вона була юродивою, нікого у неї не було. Десь держава її поховала, звичайно, але я й гадки не маю.
Аліса кивнула.
— Дякую.
Вона чекала, що він запитає, навіщо їй ця жінка. Але старому було байдуже.
Аліса розвернулася й пішла. Біля будинку, де раніше мешкав її дядько, стояв невеличкий магазинчик. Вона купила там булочку, сіла на гойдалку — старих уже давно не було, тепер стояли нові, але на тому самому місці. Вона з’їла булочку, дістала з кишені телефон і набрала номер Германа.
— Поки не передумала — я згодна.
— Що? — не зрозумів він. — Алісо, ти де?
— Германе, я згодна народити тобі дитину.
Шкода, що вона не бачила його обличчя. Але Аліса була впевнена, що він посміхається.
