— Я не зрозумів, у чому справа? У Ілони новосілля. Я що, з порожніми руками мав приїхати?
Семен стояв посеред кухні, засунувши руки в кишені спортивних штанів. Він дивився на дружину з тим поблажливим виразом, який завжди з’являвся у нього в незручні моменти.
— Де моя кухонна машина? — вимовила Марта, розтягуючи слова.
Вона дивилася на порожній кут стільниці. Ще в четвер там стояв масивний прилад із чашею з нержавіючої сталі, на доставку якого вона чекала майже місяць.
— У Ілони, — Семен перевів погляд на стелю. — Ну навіщо вона тобі потрібна щодня? Стоїть, місце займає. А сестрі готувати на велику родину. Їй вона потрібніша. У неї двоє хлопців ростуть.
— А гриль?
— І гриль теж.
Марта притулилася до дверного косяка. Вона лише пів години тому повернулася із Житомира, де запускала новий логістичний центр для своєї компанії. Планувала розпакувати речі, кинути одяг у прання, приготувати вечерю.
— Тобто, поки я була у відрядженні, ти виніс з дому мою техніку?
— Та чому одразу «виніс»! — обурився чоловік, розмахуючи руками. — Подарував! Від нас обох, до речі. Ілонка так зраділа, ти б бачила. Мама теж сказала, що подарунок — просто царський. Ми ж сім’я, Марто. Брат повинен допомагати молодшій сестрі.
— Допомагати — це чудово, — погодилася Марта. — Тільки чому ти проявляєш щедрість за мій рахунок?
Семен скривився.
— Ти знову починаєш свої бухгалтерські підрахунки. Твої гроші, мої гроші. У нас спільний бюджет! Ми — чоловік і дружина.
— Спільний?
Марта схрестила руки на грудях.
— Рік тому, коли я хотіла купити цей набір, ти сказав, що це марна трата. Що в тебе немає зайвих тридцяти тисяч на іграшки для кухні.
Семен махнув рукою.
— Хто знає, що я тоді говорив. Ціни змінюються, пріоритети теж.
— Цифри не брешуть, Семене. Я купила це на свою квартальну премію. Сама. Вибирала, порівнювала моделі. А ти взяв мої речі й подарував їх своїй сестрі, щоб виглядати хорошим родичем.
— Яка ж ти дріб’язкова, — промовив чоловік, відвертаючись до раковини. — Просто неймовірно. Сестрі шматок заліза пошкодувала. Я тобі нову куплю, раз така трагедія. Знайдемо дешевше. Китайську якусь, вони всі однаково працюють. Справишся.
Він відкрив кран, сполоснув чашку і додав через плече:
— Завтра мама прийде на обід, не забудь приготувати стейки. Вона з ранку дзвонила, сказала, що скучила.
Марта нічого не відповіла. Вона пройшла до кабінету, який вони ділили вдвох. У нижній шухляді столу лежали папки з документами на побутову техніку. Вона дістала потрібну папку. Інструкції, товарні чеки, гарантійні талони.
Ця розмова назрівала вже давно. Марта й Семен жили разом п’ятий рік. Спочатку розмови про «спільний бюджет» звучали правильно й логічно. Семен працював в автосалоні, отримував нестабільний відсоток від продажів.
Марта працювала координатором у великій мережі поставок. Її зарплата була вищою, премії — регулярнішими.
Спочатку Марта не звертала уваги на те, хто за що платить. Але поступово схема закріпилася. Продукти, комунальні платежі, бензин для обох машин і відпустки непомітно перейшли на картку Марти.
А доходи Семена йшли на «великі цілі», такі як тюнінг його автомобіля або фінансова допомога Ілоні, яка вічно сиділа у декреті й скаржилася на брак грошей.
Наступного ранку Семен поводився так, ніби нічого не сталося. Він прокинувся пізно, довго приймав душ, голосно наспівуючи собі під ніс. Вийшов на кухню у свіжій футболці, потер руки.
— Ну що, чим нагодуємо Трохимівну? — бадьоро поцікавився він, заглядаючи в порожню раковину. — Ти дістала м’ясо?
Марта сиділа за обіднім столом із ноутбуком. Вона зводила графіки поставок для звіту.
— М’ясо в холодильнику, — рівно відповіла вона, не відриваючись від екрана.
— Чудово. Тільки з гарніром не вигадуй, зроби пюре. Мама любить звичайну їжу. І пиріг ти, здається, збиралася спекти? З яблуками, як минулого разу.
— Я замішувала тісто для пирога в кухонному комбайні, — Марта нарешті підняла погляд на чоловіка. — Який ти позавчора так вдало презентував Ілоні. Руками я дріжджове тісто місити не буду. У мене алергія на борошняний пил, якщо ти забув.
Семен роздратовано видихнув.
— Ти знову за своє? Марто, ну досить дутися через дурниці. Купи готовий корж у пекарні внизу, хто там помітить різницю. Головне — увага.
Рівно о першій годині дня з боку майданчика пролунали голоси. Трохимівна завжди приходила на п’ятнадцять хвилин раніше домовленого часу, щоб встигнути перевірити, наскільки невістка готова до прийому гостей.
Свекруха увірвалася до квартири, знімаючи на ходу легкий шарф.
— А чому у вас зовсім нічим не пахне? — мелодійно поцікавилася родичка, окидаючи передпокій оцінювальним поглядом.
Вона пройшла на кухню, поправляючи масивне дерев’яне намисто поверх в’язаного жилета. Семен зайшов слідом за матір’ю. Він кинув погляд на абсолютно чисту, холодну плиту й здивовано завмер.
— Марто? Чого ти сидиш? Вже перша година. Де обід?
Марта неквапливо зберегла файл, закрила кришку ноутбука й відсунула його на край столу.
— М’ясо в холодильнику, — повторила вона ранкову фразу. — Замариноване. У скляній формі на нижній полиці.
— А чому воно сире? — голос Семена почав набирати обертів. — Мама щойно з дороги, ми ж домовлялися нормально пообідати! Я ж просив!
— Тому що мармурові стейки такої товщини смажаться на електрогрилі. Якого в мене більше немає.
Трохимівна стиснула губи й важко присіла на край диванчика.
— Ой, ну ось і починається, — зітхнула свекруха, звертаючись до сина. — Семен мені розповідав, що ти залишилася незадоволеною. Марто, ну не можна ж бути такою меркантильною. Ілоночка взяла іпотеку, робить ремонт у новобудові. Для неї кожна копійка на рахунку. А у вас цілий будинок усілякої техніки.
— Моєї техніки, — уточнила Марта.
— У родині все спільне! — відрізала Трохимівна. — Жіноча мудрість полягає саме в тому, щоб вміти поступатися. Ну, посмаж м’ясо на сковорідці, що тут такого. Раніше якось без грилів обходилися, на чавуні готували, і нічого.
Семен підбадьорливо кивнув матері.
— Саме так. Встань і посмаж на сковороді. У нас є велика пательня. Досить влаштовувати спектакль з нічого.
Марта дістала з-під ноутбука прозору папку з документами.
— Я не влаштовую спектакль. Я відновлюю хронологію подій.
Вона поклала папку прямо перед свекрухою.
— Подивіться. Це товарний чек. Зверніть увагу на суму та на картку платника в самому низу.
Свекруха неохоче опустила погляд на папір.
— Ну, бачу. І що з того? У вас спільний бюджет, Семен мені казав. Він усю зарплату додому приносить.
— А те, що ваш син не витратив на цей царський подарунок жодної гривні, — Марта вимовляла кожне слово. — Він просто взяв чужі речі, поки мене не було вдома. Щоб похизуватися перед вами та сестрою.
— Слідкуй за словами! — гримнув Семен, спираючись обома руками на стіл. — Ніхто нічого чужого не брав! Це наша спільна власність, придбана під час шлюбу!
— Спільна? — Марта злегка нахилила голову. — Гаразд. Давай порахуємо це твоє «спільне». Цифри не брешуть.
Вона відкрила банківський додаток на телефоні й поклала апарат поруч із чеком.
— За останні пів року, Семене, ти переказав на наш спільний рахунок рівно двадцять дві тисячі . Усі витрати — їжа, побутова хімія, бензин, зимові шини для твоєї ж машини, наша відпустка — все це оплачувала я.
— Я плачу за ремонт у сервісі! — спробував захиститися чоловік, але його голос затремтів. — У мене непередбачені витрати!
— Ремонт машини, на якій їздиш тільки ти, — парирувала Марта. — А тепер ти береш техніку, куплену на мою премію, і даруєш її Ілоні. Ти хочеш бути щедрим братом? Будь ним. Але за свій рахунок.
У цей момент на столі завібрував телефон Семена. На екрані з’явилося ім’я сестри. Семен механічно відхилив дзвінок, але Ілона одразу ж передзвонила.
Трохимівна потягнулася до телефону сина й натиснула кнопку прийому.
— Семене, привіт! — пролунав із динаміка бадьорий голос Ілони. — Слухай, ми тут м’ясо купили, вирішили ваш гриль випробувати. А як там температуру налаштовувати? Інструкції в коробці не було. Марта, напевно, затиснула її, так?
Семен почервонів, намагаючись дотягнутися до телефону, але Марта встигла заговорити першою.
— Інструкція лежить у мене на столі, Ілоно. Разом із гарантійним талоном на моє ім’я. Гриль ти можеш залишити собі. Вважай це моїм прощальним подарунком вашій родині.
На тому кінці запала довга пауза, після чого Ілона поспішно поклала слухавку.
Трохимівна обурено ахнула, хапаючись за своє дерев’яне намисто.
— Яка неповага… Та як так можна поводитися… Вона ж просто знущається над нами! При рідній матері чоловіка такі речі говорити!
Марта підвелася з-за столу.
— Ви хотіли стейки? М’ясо в холодильнику. Пательня в нижній шухляді кухонного гарнітура. Олія на полиці. Щасти. А я поїду у справах.
— Ти куди зібралася?! — Семен перегородив їй шлях у коридор. — Мама нарешті завітала в гості! Ти зобов’язана накрити стіл! Ми ж сім’я!
— Я нікому нічого не зобов’язана, — сухо кинула Марта, обходячи чоловіка. — А в цьому домі я більше не обслуговуватиму ані ваші сімейні свята, ані твої великі жести. Хочеш годувати рідню — навчися готувати сам.
Марта накинула плащ, взяла сумку й вийшла на сходову площадку, не озираючись.
Минув місяць.
Традиційні недільні обіди за участю Трохимівни припинилися самі собою. Свекруха затаїла сильну образу й категорично відмовлялася приходити туди, де її не зустрічають накритим столом та вибаченнями.
Семен спочатку намагався влаштовувати скандали. Він вимагав розмови, погрожував, що переїде жити до сестри. Скаржився Ілоні по телефону на черствість та меркантильність дружини.
Марта не реагувала на провокації. Вона не стала одразу подавати на розлучення, вирішивши спершу навести лад у побуті.
Вона просто перестала купувати продукти на двох. У її раціоні залишилися легкі салати, сир, риба та доставка готової їжі з хороших закладів. Полиці в холодильнику виявилися чітко розділеними.
Семену довелося поспіхом освоювати приготування дешевих пельменів і смаження яєчні. Кілька разів він намагався посмажити ті самі мармурові стейки на сковороді, щоб довести свою незалежність.
Але лише зіпсував дороге м’ясо і забризкав жиром всю плиту, яку потім довелося мити самому.
Кухонну машину для дружини він так і не купив. Заявив, що на зло її принципам не витратить на це ні копійки.
Марта сперечатися не стала. Вона замовила собі нову, більш сучасну й дорогу модель. А заразом й новий гриль.
Тільки тепер техніка стояла не на загальній стільниці в кухні. Марта звільнила окрему шафку на утепленій лоджії, поставила туди прилади й повісила акуратний кодовий замок.
Семен щодня проходив повз цю шафку. Він похмурнів, стискав щелепи, але нічого не говорив. Йому було простіше вдавати, що нічого не відбувається, і давитися перевареними пельменями, ніж визнати свою неправоту й почати вкладатися в сім’ю на рівних.
