— Чому ти так розлютилася через горошок? Зроби салат без нього! Що тут такого! — Толя вже не міг стримувати емоції.
Йому настільки набридли причіпки дружини, що сьогодні він вирішив не мовчати.
— Що такого?! — спалахнула у відповідь Юля. — А ти сам не хочеш зробити цей клятий салат?Ні, звичайно! Ти ж у нас вічно зайнятий і втомлений! А я для тебе як робоча конячка!
Справа зовсім не в горошку, Толя, а в тобі! Ти — моя найбільша проблема!
Почувши ці слова від колись палко коханої дружини, Анатолій промовчав.
Він пішов і блукав містом, поки не помітив бар через дорогу. Зайшовши туди, чоловік і уявити собі не міг, що зустріне там жінку, яка повністю змінить його життя…
Колись Толя і Юля були парою, на яку всі дивилися з легкою заздрістю.
Вони не просто кохали одне одного, а були по-справжньому емоційно прив’язані.
Подружжя не могло надихатися одне одним.
Варто було Юлі з’явитися, як весь світ для Толі стискався до однієї її постаті.
Спостерігаючи за їхньою ідилією, родичі та друзі нерідко жартували:
— Ви взагалі коли-небудь відірветеся одне від одного?
— Не дочекаєтеся! — сміявся у відповідь Толя.
Через пару років після весілля в Анатолія та Юлі народилася донька, а ще через три роки — син.
Тоді багато знайомих думали, що після появи дітей ідеальні стосунки подружжя дадуть тріщину.
— Більша частина сімейних криз припадає саме на період декрету, — любили повторювати вони.
— Чому? — не розуміла Юля.
— Як це «чому»? Маленькі діти, безсонні ночі, робота, гроші, хвороби, садочок…Все це часом так дратує й розлючує, що пари нерідко сваряться, а потім і розлучаються.
Чуючи це, Юля й Толя лише знизували плечима. У них усе було інакше. Після народження дітей вони, навпаки, стали ще міцніше триматися одне за одного.
Якщо вночі плакав син, батько вставав першим. Якщо хворіла донька, мати сама лягала з нею в лікарню.
Коли Толя приходив додому з роботи, дружина завжди казала:
— Іди відпочинь. Я сама посуд помию.
А він відповідав:
— Ні, ні. Ти з дітьми весь день сама. Я зараз і посуд помию, і вечерю приготую.
Подружжя справді втомлювалося і навіть іноді сварилося, але швидко мирилося.
Коли діти трохи підросли, їм здавалося, що найскладніше вже позаду. Однак вони помилялися…
У той рік, коли старшій дочці виповнилося дванадцять, а синові — дев’ять, Юля раптом почала змінюватися.
Це сталося не за один день.
Спочатку Толя навіть не надавав значення тому, що дружина почала частіше дратуватися й замовчувати проблеми.
Потім з її боку посипалися постійні претензії:
— Ти знову запізнився. Де був?
— На роботі. Звіти здавав.
— Ага, звичайно. У тебе завжди звіти.
— Юля, я ж не гуляв, а працював…
— Яка різниця? Вдома тебе все одно не було.
Толя нічого не розумів. Раніше Юля зустрічала його біля дверей, посміхалася, розпитувала, як минув день. А тепер він відмикав замок і вже заздалегідь відчував напругу в повітрі.
Іноді йому хотілося ще п’ять хвилин посидіти в машині у дворі, аби тільки не стикатися з дружиною.
І ось одного разу, напередодні Нового року, трапилася історія з горошком.
Юля зателефонувала чоловікові й попросила:
— Толю, купи, будь ласка, банку зеленого горошку. Я приготую салат.
— Добре.
Чоловік і справді збирався купити горошок, але після важкого дня зайшов у магазин, набрав продукти, а потім відволікся на дзвінок і поїхав, так і не взявши найголовніше.
Увечері, коли Юля вже нарізала овочі, вона заглянула в холодильник і не знайшла там горошку. Підійшовши до чоловіка, вона суворо запитала:
— Де?
Толя завмер.
— Що «де»?
— Горошок! Я ж просила тебе купити!
— Чорт…
— Що?
— Здається, забув.
Юля почервоніла від гніву:
— Звичайно, ти забув! Адже це так неважливо, особливо коли я тебе про щось прошу!
— Вибач…
— Все, більше ні слова! На тебе, Толю, взагалі не можна покластися!
Дружина була така розлючена, що підійшла до столу, схопила миску з нарізаними овочами й висипала їх у сміттєве відро.
— Ти що робиш?! — здивувався Толя.
— Якщо тобі не потрібен салат, то й мені теж! Завтра свято, а я все роблю сама! Від тебе ніякої допомоги!
— Та купимо завтра. Чого ти так розлютилася? Можна їсти салат і без горошку.
— Проблема не в горошку, Толя!
— А в чому тоді?
— У тобі! Ти — моя найбільша проблема!
Почувши ці слова від колись палко коханої жінки, Анатолій промовчав. Він вийшов з дому й довго блукав містом, аж поки не помітив через дорогу бар.
Зайшовши туди, він замовив собі напій й занурився у важкі думки. Йому було боляче усвідомлювати, що від їхньої з Юлею ідилії майже нічого не залишилося.
Вперше Анатолій серйозно замислився про розлучення. Від однієї лише цієї думки ставало страшно.
Але ще страшніше було продовжувати жити в такій обстановці.
Толя раптом зрозумів, що вже майже не пам’ятає, коли востаннє Юля обіймала його просто так, цілувала без приводу, сміялася, сидячи поруч.
Куди поділася його кохана Юленька? Та, що колись дивилася на нього величезними закоханими очима?
Чому тепер поруч із ним була зовсім інша жінка — вічно роздратована, яка вміла лише вимагати й лаятися?
«Я більше так не можу», — подумав Толя й уже хотів піти з бару, щоб поговорити з дружиною про розлучення.
Але несподівано до нього підсіла фатальна красуня…
— Привіт. Не хочеш мене пригостити? — запитала жінка в червоній сукні.
— Що ти волієш? — посміхнувся Толя.
— Не знаю, сам вирішуй.
Незнайомка була настільки вродливою й впевненою в собі, що Анатолій не втримався й завів з нею розмову.
Вони розмовляли кілька годин. Спочатку розмовляли про абстрактні речі, а потім фатальна красуня несподівано запитала:
— Ти одружений? У тебе обручка на пальці.
Толя посміхнувся:
— На мій великий жаль.
— Настільки все погано? — здивувалася жінка.
— Настільки, що хочу розлучитися…
Толя перекидав чарку і скаржився на своє важке життя. Він розповів про свій шлюб усе: якою раніше була Юля, як вони кохали одне одного, як у них народилися діти, і як усе це переросло у нескінченні претензії.
— А тепер вона справжня мегера. Вічно незадоволена. Постійно кричить і вимагає.
Я вже навіть не розбираюся, що знову зробив не так, — закінчив свою розповідь Анатолій.
Жінка в червоній сукні кілька секунд мовчала, а потім запитала:
— А що ти робиш, щоб змінити цю ситуацію?
Толя здивувався.
— У якому сенсі?
— Ну, ти кажеш, що вона змінилася. А ти сам залишився колишнім?
— Я? Ну, звичайно.
— І коли ти востаннє запрошував свою Юлю кудись?
— Не пам’ятаю, — знизав плечима Толя.
— А коли дарував квіти?
— Ну… Начебто на Восьме березня. Хоча ні, це було позаминулого року.
— Коли говорив дружині, що вона красива?
Толя замислився.
— Давно…
— Ось бачиш, — посміхнулася незнайомка.
— Що я мав побачити? — нахмурившись, запитав Анатолій.
— Ви всі, чоловіки, однакові. Чомусь любите говорити: мовляв, дружина стала мегерою. А потім з’ясовується, що роками ви розмовляли з нею лише про дітей, рахунки за комунальні послуги, роботу та побутові проблеми.
— Ну і що? Це ж життя, — відмахнувся Толя.
— Так, але вона не складається лише з цього.
— Що ти хочеш сказати?
— Хочу сказати, що справа не тільки в твоїй дружині. Іноді проблема криється в обох.
Як тільки незнайомка вимовила ці слова, Толя раптом згадав сьогоднішню сварку. І в цю мить йому стало ніяково.
Юля справді влаштувала скандал не через горошок. Вона вибухнула через те, що вкотре зрозуміла: її не чують.
Пристрасної ночі з фатальною красунею не сталося. Жінка в червоній сукні зникла так само несподівано, як і з’явилася.
Але Толя анітрохи не засмутився.
Навпаки, він був радий, що зміг комусь вилити душу й отримати слушні поради.
Наступного дня чоловік купив дружині шоколадку. Зовсім звичайну. Він поклав її на кухонний стіл, поки Юля снідала.
— Що це?
— Шоколад.
— Кому?
— Тобі.
— За що?
— За те, що ти у мене є.
Юля нічого не сказала, але посміхнулася.
Наступного дня Анатолій вирішив зробити ще один крок до примирення. Прийшовши з роботи, він замість звичного:
«Що буде на вечерю?» — сказав:
— Сьогодні нічого не готуй.
— Чому?
— Я замовив їжу. Навіщо стояти біля плити, коли можна полежати на дивані перед телевізором?
Юля здивовано подивилася на нього.
Вони без поспіху повечеряли. А потім дружина несподівано запитала:
— Як у тебе пройшов день? Що на роботі?
Толя зрозумів, що сумував за цими простими запитаннями. Він не намагався змінити дружину. Він почав змінювати себе.
Якщо Анатолій бачив, що Юля втомлювалася, то сам прибирав у квартирі й готував їжу. Якщо потрібно було сходити за продуктами, то одягався й ішов.
Іноді Толя приносив додому якусь дрібничку, куплену по дорозі.
— Що це? — майже завжди дивувалася Юля.
— Шпилька. Пам’ятаю, ти казала, що загубила. Побачив її на вітрині й згадав про тебе.
Спочатку Юля не знала, як реагувати на таку зміну в чоловікові. Потім стала частіше посміхатися й перестала вибухати через кожну дрібницю.
Одного разу Толя прийшов додому з роботи й побачив, як Юля фарбується перед дзеркалом.
— Ти кудись збираєшся?
— Ні.
— То навіщо фарбуєшся?
— Просто захотілося, — поглянувши на чоловіка крізь дзеркало, відповіла вона.
Чоловік посміхнувся:
— Ти у мене така красуня.
Юля почервоніла.
Через кілька місяців Толя повернув собі колишню Юленьку. Вони почали ходити на побачення, зустрічатися з друзями.
У такі моменти Анатолій чітко усвідомлював, що дивиться на дружину так само, як багато років тому. І вона розквітала від цього погляду.
Відтоді в їхній родині все змінилося. Більше не було ні криків, ні скандалів.
Юля знову відчувала себе жінкою, а Толя — коханим чоловіком.
Можливо, нічого цього не сталося б, якби тоді Анатолій не зустрів ту фатальну красуню.
Але чи була вона насправді? Чи це була лише ілюзія, а секрет сімейного щастя чоловік відкрив сам?
Про це він уже ніколи не дізнається. Та це й не було потрібно.
Головне, що Анатолій зрозумів: часто кохання згасає не через скандали та сварки, а через брак уваги.
