Вночі Варя чула, як плакала мама. Це все бабуся Зіна! Приїхала зі свого села й одразу почала псувати їм з мамою настрій!
Ні, якщо чесно, то Варя бабусю любила і навіть встигла за нею скучити, поки та гостювала у своєї сестри. Варя не розуміла у свої чотири роки, що таке – тягне до рідних країв, і чому мама не дозволила бабусі взяти її в ці краї, тому питань до бабусі накопичилося багато, поки вона на неї чекала.
Але тепер злилася і нічого питати вже не хотіла. Ось мама запитала –” Мамо, а Валерку бачила?” І все. Та на маму розкричалася. Мовляв, давно пора забути, викинути з голови і будувати своє життя. А вона все сльози ллє.
Що йому станеться – ходять по селу зі своєю, під руку, живуть своїм життям. І впізнав же, а відвернувся вбік.
І давай бурчати, підлоги перемивати, хоча вони з мамою вчора всюди мили.
А мама дуже хотіла заплакати, Варя бачила, як у неї губи тремтять. Але вирішила, мабуть, вночі поплакати.
У Варі так само буває. Коли хочеться плакати, то губи тремтять, але якщо прикусити губу, то сльози можна зупинити. Вона так часто робить, коли її Сашко дратує.
Він не вірить, що у Варі є тато, що він просто геолог і тому не приходить за нею в садок. Ось зовсім недавно тато надіслав їй нову сукню, як у принцеси, і Варя в ній прийшла до садочка.
Так Сашко першим почав стрибати навколо і кричати, що у Варьки немає ніякого тата, і що вона ходила до парку з мамою, а всім розповіла, що з батьком. Ну, так — збрехала про парк, а сукня-то від тата все одно! А багато дітей повірили Сашку, а не їй, і теж почали стрибати.
А ввечері мама плакала і казала — не слухай нікого, є, є у тебе тато!
Згодом Варя дізналася, що Сашко — непоганий хлопець. Але це було потім, коли вони подружилися в школі.
Одна парта на двох протягом трьох років — вона зблизить будь-яких ворогів. Але на той час вона вже знала, що тато у неї аж ніяк не геолог. Коли мама вийшла заміж за дядька Олега, то розповіла правду.
Що тато з мамою навіть не були одружені, тому у Варі й прізвище по мамі та бабусі. Кохання було, так, ціле літо, поки мама молоденькою дівчиною гостювала у тітки в селі.
А коли захотіла повідомити коханому, що їх скоро буде троє, всупереч усім наполяганням матері й тітки, то коханий уже був з іншою і навіть до весілля готувався.
— Мамо, а він знає, що я в нього є?
— Звичайно, знає, ось і подарунки тобі надсилає через мою тітку. Є, є в тебе тато.
Марина не стала розповідати дочці, як її тітка Валері ледь не зірвала весілля, з’явившись незваною гостею.
Обійшлося зіпсованим костюмом нареченого та сукнею нареченої. Тітка чи то торт все ж таки запустила, чи то запеченого гуся. Цього не пам’ятає — була в запалі. Після того як висловила все, що думає про тих, хто обманює молодих і недосвідчених дівчат, а потім одружується з розрахунку, так і кинула страву зі столу в нареченого та наречену.
— Він до тебе приїжджав, коли ти була маленькою, ти просто не пам’ятаєш. А чому зараз не приїжджає? Ти ж знаєш нашу бабусю? Та й Олег тепер у нас.
Вітчим так і залишився для Варі дядьком Олегом, хоча щиро прив’язався до дочки дружини і не робив різниці між своїми та чужими дітьми. У Варі є свій тато, і її подарунки від батька не гірші, ніж у братів від дядька Олега!
Під ялинкою серед купи пакетів і пакунків завжди був і подарунок від батька. Особисто для неї.
Тож вона завжди вигравала — на один подарунок більше! Але злилася, що через вітчима батько не може до неї приїхати.
Вона навідріз відмовилася від усиновлення та його прізвища. Марина з чоловіком відступили, натрапивши на стіну опору. Олегу було дуже прикро, звісно. Теща синочком кличе, а Варю, яку він і в перший клас на лінійку водив, і ночей не спав, коли та хворіла – ніяк не визнає!
Дядько і все тут. Немов з усім світом, як раніше з Сашком в садочку, сперечається — тато у неї є свій.
І вічно мріє про зустріч з батьком. Марина крутиться, як змійка, щоб дочка не втекла в село. Благо, тітку діти забрали до себе звідти, а сама вона ще боїться їхати наосліп.
Коли на 16-річчя Олег подарував Варі новенький смартфон від Samsung, вона навіть не стала відкривати коробку.
Запропонувала подарувати комусь іншому. У неї всі телефони від тата. Від першого простенького до шкільного. Нехай так і буде. Тато відчував свою доньку навіть у вимушеній розлуці. І цього разу вгадає її бажання.
Варя весь день народження чекала кур’єра з подарунком від тата. Заснула в сльозах, так і не дочекавшись. Було прикро, що батько не надіслав подарунка, було прикро, що відмовилася від подарунка вітчима. Адже «Самсунг» теж класний, і модель найновіша… Ех.
Крізь сон чула, як на кухні тихо сварилося все сімейство. Баба Зіна наполягала, що пора припиняти ці ігри — «дівчина вже виросла, а ви всі з нею поводитеся, наче з нерозумною дитиною»…, вітчим, мабуть, стояв на своєму, а мама, як завжди, — між усіма вогнями миротворцем.
Напевно, бабуся лається, що не дозволяють батькові приїжджати. Нехай послухають.
Вранці бабуся Зіна ходила з уперто стиснутими губами, ні з ким не розмовляла. Зате на тумбочці біля ліжка Варі стояв гарний пакетик. Як завжди з вкладеною листівкою — «Любій донечці від тата». І, звісно, там був телефон. Та ще й крутіший за той, що віддала.
На новому телефоні їй і спало на думку пошукати сайт того села, де жила тітка. Сайту не було, але група спливла. Новини всякі та привітання.
— Мамо! Іди сюди, дивися — бабусине село.
Почала гортати їй сторінки, уважно стежачи за реакцією. Коли погляд Марини став перелякано-здивованим, зрозуміла — влучила в яблучко! Ось він — Валерій Єфименко, якому рідні та близькі з любов’ю та повагою написали привітання до дня народження.
Ну й конспіратори — мати й бабуся! Адже спеціально спотворили прізвище, щоб Варя сама не знайшла батька. Ось, мовляв, — все життя їм з батьком заважали спілкуватися, ніби батько винен, що розлюбив маму?
Ну, нічого, тепер Варя сама доросла, щоб вирішувати — з ким їй зустрічатися, з ким жити. З вітчимом чи з рідним батьком!
Повну рішучість Варі не зупинив навіть незрозумілий розклад автобуса. Виїхати з села можна було лише парними ранками тижня. А приїхати в село на автобусі можна було непарними вечорами.
Оптимізація — це не порожній звук і для приватного перевізника. Ну, йому нерентабельно ганяти напівпорожній автобус.
І ось, топчучи скрипучий білий сніг (уявіть собі, а в місті вже весняна сльота), Варя йде до будинку батька, який вказали балакучі попутники. Вулиця доглянута, рівненька, будинки добротні, паркани красиві. Ніяких тобі сірих хатин і похилого паркану.
І так солодко змішався запах чистого снігу, ранньої весни і легкого димку від десь розпаленої печі!
Вдома вона залишила записку — «Поїхала до тата». Так краще, коли без пояснень і суперечок. Вирішила і поїхала!
Собака не пустив її у двір. Варя стояла біля хвіртки, топчучи сніг своїми демісезонними чобітками, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу в очікуванні, коли господарі гостинно відчинять двері будинку.
Нарешті вийшов батько, у накинутому на плечі старенькому пуховику. Впізнала з першої секунди, хоча чекала іншого. Все ж і в селі навчилися дружити з фотошопом. Схожість із фото є, звичайно, але цей живіт і три підборіддя…
— До кого ти, дівчино? — і голос якийсь непристойно високий для чоловіка.
— До тебе. Я Варя, твоя дочка. Ось приїхала.
— Що за жарти?
Придивився і відсахнувся.
— Маринкина чи, що? Навіщо приїхала? Я бабусі твоїй скільки разів казав, щоб не тягалася до нас у село? Я тітку Маринкину прогнав, щоб життя нам не псувала, а тут ще й ти приїхала. Іди, іди з миром, поки дружина не вийшла.
— Але тату, ти ж…, ти ж, ти ж….
Слів не було, а губу вона забула прикусити, ось і полилися сльози.
— Забери свій телефон, мені від тебе більше не потрібні подарунки!
— Які ще подарунки? Що ти говориш? Іди звідси! Знайшла тата…
А сам коситься на ґанок. Там уже вийшла жінка, яку жоден фотошоп не прикрасить. Різким голосом вона прокричала:
— Дівчино, ми нічого не купуємо! Валера, заходь, продує. Не гай часу, вечеря холоне.
Варя бігла назад вулицею, нічого не бачачи перед собою. Не відразу помітила, що телефон вібрує в кишені. А звуку взагалі не почула.
Дядько Олег — засвітився екран.
— Тату, милий, забери мене звідси…
— Доню, ти де? Ми на зупинці, на виїзді, біля траси тебе вже пів години чекаємо. Так-так, у селі, де ж іще бути після твоєї записки…
Варя зупинилася посеред вулиці, наче врізалася в невидиму стіну. Сніг під ногами вже не скрипів — він просто провалювався, як і все всередині неї.
— Я… я йду… — прошепотіла вона в телефон, але голос не слухався.
— Доню, не біжи, спокійно. Ми поруч. Я тебе бачу, — тихо сказав Олег.
Вона підняла очі. Біля зупинки стояла машина. Знайома. Рідна. І біля неї — він. Не “дядько”. Просто… той, хто завжди був.
Варя зробила кілька кроків, потім ще… і раптом зірвалася на біг.
— Тату!…
Вона сама не зрозуміла, як це слово вирвалося. Просто вирвалося — як подих, як сльози, як правда, яка нарешті знайшла вихід.
Олег навіть не встиг нічого сказати — вона врізалася в нього, обхопила руками і розплакалася .
— Тихо, тихо… я тут… я з тобою… — він гладив її по волоссю, як колись, коли вона хворіла. — Нікуди я тебе не відпущу.
— Він… він сказав… щоб я йшла… — схлипувала Варя. — Він навіть не… не…
— Я знаю, — тихо відповів Олег. І в його голосі не було злості. Лише щось глибоке… і трохи болю.
Вони сіли в машину. Мама обернулася з переднього сидіння — очі червоні, губи тремтять.
— Доню…
І цього разу Варя не відвернулася. Не образилася. Просто потягнулася до неї.
— Мамо… чому ти не сказала?
Марина заплющила очі.
— Бо хотіла, щоб у тебе був тато…
— Але ж він у мене є… — тихо сказала Варя і знову стиснула руку Олега.
У машині стало дуже тихо.
— Ті подарунки… — раптом сказала вона. — Це ж не він, правда?
Мама мовчала. Олег зітхнув.
— Я просив… не зараз…
— Це ти…? — Варя подивилася на нього широко відкритими очима.
Він не дивився у відповідь. Просто кивнув.
— Я не хотів забирати в тебе мрію, — сказав тихо. — Думав… колись сама зрозумієш. Без болю.
Варя довго мовчала.
Потім повільно дістала телефон з кишені. Той самий. “Від тата”.
Подивилася на нього… і раптом усміхнулася крізь сльози.
— Ну, значить… ти завжди знав, що мені потрібно.
Олег нарешті глянув на неї. Обережно. Наче боявся щось зруйнувати.
— Я просто був поруч, доню.
І тут вона знову обійняла його. Але вже інакше. Не як за порятунок. А як за вибір.
— Тату…
Цього разу — впевнено.
Машина рушила з місця. Село залишалося позаду. Разом із чужими людьми, чужими ілюзіями і тим болем, який більше не мав влади.
Попереду було життя. І в ньому, нарешті, все стало на свої місця.
