До цього будинку лелека не прилітав так довго, що його вже перестали чекати.
Немолоде вже подружжя, чудова пара лікарів, зрештою змирилися й усиновили п’ятирічну дівчинку на ім’я Софія — вона лежала з запаленням легенів у тій самій лікарні, де вони обоє працювали, і дівчинка їм сподобалася.
Софія в дитячому будинку була зовсім недавно – її мати пішла з життя, а інших родичів у неї й не було. Це було не так вже й погано – дівчинка була хоч і безпритульною, але домашньою, привченою до якоїсь любові.
Спочатку їм було важко, але через рік усе налагодилося – Софія з худенької дитини з синюватою шкірою перетворилася на рум’яну лялечку, слухняну й ласкаву, тільки от читати вона ніяк не хотіла вчитися.
– Кирило, та залиш її, у школі навчать, – заспокоювала чоловіка Лариса, яку їхні заняття неабияк дратували: у неї й так постійно боліла голова, а тут ще й це.
Чоловікові вона не говорила, але щось зі здоров’ям у Лариси було не так – варто було їй встати, як у очах темніло, скільки не пий знеболюючих, у скронях вічно тріщить, ще й апетит зовсім зник. Вона запідозрила недобре і потайки від чоловіка пішла здавати аналізи.
– Та з тобою все гаразд, – казала їй подруга, досвідчений терапевт. – Ну, гемоглобін трохи знижений, але не критично, ти сама кажеш, що майже нічого не їси. Зачекай… А ти часом не вагі.на?
Ларисі й на думку не спадало, що в сорок чотири роки вона заваг.тніє – що за дурниці, якщо стільки років намагалися і нічого…
Але до гінеколога пішла, вирішивши, що проблема якраз тут може ховатися – ранній клімакс у неї, не інакше.
– Ей, подруго, у тебе четвертий місяць, вітаю! – заявила їй знайома, у якої Лариса багато років лікувалася. – Там, де медицина безсила, допомагає тільки диво, правда ж?
Ця новина трохи приголомшила Ларису – як же так, у неї й вік вже який, і Софія ревнуватиме. А раптом вона розлюбить Софію, коли народить свою дитину? Хоч би це був хлопчик!
Кирило ж був просто на сьомому небі від щастя і кожному зустрічному розповідав, що сталося диво, і в п’ятдесят один рік він, нарешті, стане батьком.
Народилася дівчинка – здорова, з карими оченятами, як у тата, з тугими кучерями, як у мами, голосиста – не зрозумій, у кого!
Ось тут вони й отримали повний набір усіх проблем, порівняно з якими небажання вчитися читати здавалося милою примхою: дівчинка весь час кричала, прокидалася щогодини, вимагала, щоб її носили на руках.
З віком з нею не ставало легше: трирічний криз розтягнувся на рік, у садочку вона була головною задирою, у школі вчилася погано, не те що старанна Софія, а про підлітковий вік взагалі страшно згадувати.
Поліна, щоправда, пам’ятала це зовсім інакше. Її дитинство було забарвлене нескінченною тривогою немолодих батьків: туди не ходи, це не куштуй, тут продує, нас покусають.
За своєю природою вона була допитливою й сміливою, і жити за цими правилами та обмеженнями було непросто, звідси й підліткові витівки.
А ще вона страшенно ревнувала батьків до старшої сестри — тій завжди віддавали найсмачніший шматок, подарунків їй діставалося вдвічі більше, а сварили її вдвічі менше, навіть коли вона на це заслуговувала.
Цього ставлення Поліна не розуміла — зазвичай молодших балують, а тут усе старшій. Вона тільки й чула:
– А Софія у твоєму віці…
– Подивися, як Софія…
І так далі.
Поліна не знала, що Софія — прийомна дочка. Сама Софія, звісно, знала про це, але ніколи не говорила про це, як і батьки, а хто б їй ще про це розповів?
Поліна дізналася про все випадково, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай – розболілася голова, а останні пари все одно були нудними предметами (на той час Софія вже закінчила медичний інститут, пішла по стопах батьків і вступила в ординатуру, а Поліну ледве влаштували в коледж на дизайнера).
День був спекотний, ніби ще літній, і двері були привідкриті, щоб створити хоч якусь подобу протягу. Батьки були у відпустці, щойно повернулися з лісу, набравши два відра грибів, і тепер сиділи на кухні та чистили їх.
— Ось усі кажуть, що це гени, — почула Поліна голос батька. – А насправді – незрозуміло, що впливає. Ми виховали їх однаково, а ти подивися, що вийшло! Софія хоч і не наша кр.в, але схожа на нас! А Полька – рідна, тільки де там наша кр.в загубилася – незрозуміло. Так що це все нісенітниця, і гени, і виховання. Я так вважаю, що справа в душі.
– Кирило, ти чого це, на старості років вирішив податися в релігію?
– А чому б і ні? Хтось же нас усіх створив? І які дива творяться – он, наша донька хіба не диво? Ні, Ларочка, як не крути, а Бог – він є.
Поліна стояла оніміла, не в силах поворухнутися. Вона зовсім не думала підслуховувати, але викрити себе зараз було вже пізно.
– Якщо він є, то нехай якось напоумить нашу дівчинку, я втомилася з нею. Хоч би в коледжі вчилася, правда, що за професію вона собі вибрала… Ну хіба це професія? Добре, що хоч Софія все робить правильно. Не дарма ми її удочерили.
Обережно, крок за кроком, Поліна відступила до виходу і вислизнула за двері. Її душу переповнювали сум’яття й образа – як же так виходить, що вона рідна дочка, а люблять більше Софію?
До ночі вона блукала вулицями, вдома, як завжди, отримала догану від батьків. Але сьогодні вона звучала якось
інакше, тепер Поліна дивилася на все іншими очима.
З коледжу її відрахували після першої ж сесії: у голові так і крутилася та мамина фраза «яку професію вона собі вибрала», і вчитися зовсім не виходило. Тато лаявся, мама плакала, а Поліні було байдуже. Вона влаштувалася барменом у улюблену кав’ярню, де й зустріла Анатолія.
Він був високим, широкоплечим, з чорною борідкою і весь у татуюваннях. Навіть Софія, коли вони випадково зустріли її, прогулюючись увечері набережною, почала дорікати сестрі за такого хлопця — мовляв, одразу видно, що він ненормальний, а батькам такого взагалі не можна було показувати.
І Поліна не показувала, тим більше вони з Толіком вирішили, що поїдуть жити в Таїланд. Як жити, на що жити, їм було неважливо, головне, що разом.
Звичайно, мама почала голосити, вмовляла її залишитися – мовляв, батько й так слабкий, а якщо з ним щость станьтеся, як Поліна зі свого Таїланду добиратиметься?
Тут втрутилася Софія і розповіла батькам про підозрілого хлопця сестри, і все в їхніх очах стало на свої місця – він закрутив їй голову, і до добра це не доведе.
Поліна все одно полетіла, хоча їй було шкода маму, а тим більше батька, який і справді останнім часом почав слабшати, скаржився на серце і майже не виходив з дому.
— Яка ж ти егоїстка! — сказала Софія. — Ось я нізащо не проміняю маму й тата на якогось чоловіка!
Поліна могла б їй сказати, що, взагалі-то, це не її батьки, але вона не була жорстокою, хай і злилася на сестру, насправді вона її любила.
— Приглядай за ними, добре? — попросила вона.
Мама мала рацію — Поліна не встигла на татові похорони. Вона вилетіла одразу, щойно дізналася, але все одно запізнилася.
Її не було вдома чотири роки, і вона здивувалася, як сильно змінилася мама: не те щоб постаріла, але вся ніби зсохлася, зігнулася мало не навпіл.
— Прогресуючий артроз, — сухо повідомила Софія. — Поки ти там на пляжах засмагала, я тут за татом доглядала, а тепер ще й мама на мені. Тож не ображайся — квартиру батьки на мене переписали.
Поліні було байдуже до цієї квартири, її набагато більше хвилювало, що тепер буде з мамою, але майже забута образа знову далася взнаки – і знову все прийомній дочці, а рідній нічого.
Через місяць вона повернулася до Толіка – на той час вони вже об’їхали кілька азіатських країн і зупинятися поки не збиралися.
Він освоїв одну з мов програмування, наполіг на тому, щоб Поліна пройшла курси дизайнерів, сам їх оплатив, а потім вона якось зацікавилася створенням сайтів, і все у них пішло непогано.
Жити в теплих місцях їм подобалося, хоча вони ще не визначилися, де хочуть зупинитися, може, й на батьківщину повернуться.
Вона їхала з неспокійним серцем, перед очима весь час стояла згорблена постать мами. Вона обіцяла собі, що принаймні раз на рік приїжджатиме додому, але її планам не судилося збутися – спочатку вона зламала ногу перед самим вильотом, до того ж невдало: довго лікували, робили дві операції.
Після цього Толік раптом вирішив, що їм треба одружитися, бо інакше його навіть у палату до неї не пускали, поки вона лежала в лікарні – хто він, хіба не чоловік?
Спочатку весілля, потім Толіка запросили на роботу до Канади, тож наступного разу вона змогла прилетіти лише через три роки.
Двері не відчинилися її ключем, що не було дивно – замість старих, зі зношеною ручкою та звичними подряпинами, блищали нові, залізні. Поліна попередила сестру, що прилетить (мама тепер рідко брала трубку, зір у неї погіршився, і сама вона не справлялася з телефоном, але Софія регулярно дзвонила Поліні й давала їм з мамою поговорити), тож у двері вона сміливо подзвонила.
Її зустрів незнайомий чоловік, високий імпозантний красень, вона навіть подумала, що помилилася дверима. Але з-за його плеча визирнуло трохи перелякане обличчя старшої сестри.
— Поліно, як добре, що ти прилетіла! Заходь, заходь!
У квартирі все було по-новому: незнайомі меблі, інші шпалери, навіть запахи змінилися.
— Я до мами, — сказала Поліна, скинувши взуття і кинувши валізу біля порога.
— Зачекай, — зупинила її Софія. — Мами тут немає.
– Як це немає?
Софія безпорадно подивилася на красеня, який так і не представився. Він простягнув Поліні руку і сказав:
– Сергій, чоловік Софії. Проходьте на кухню, ми спеціально купили торт, будемо пити чай.
На кухні Поліні розповіли, що мама зовсім знесиліла – майже нічого не бачить, не ходить, а Софії треба працювати, тож довелося влаштувати її в пансіонат.
— Не думай, — запалилася Софія. — Це не якийсь будинок для літніх людей, а пристойний платний заклад, їй там добре.
Торт їсти Поліна не стала – випросила у сестри адресу пансіонату і поїхала туди.
Мама сиділа в кріслі, зовсім невпізнанна. На очах дивні окуляри в сіточку, дивиться телевізор.
– Мамо?
Поліні здалося, що її голос прозвучав по-дитячому тонко.
Мама обернулася.
Вона кинулася, впала на підлогу, обійняла її ноги.
— Мамочко, ну чому ти мені не сказала, що вона тебе сюди відправила!
Мама гладила її по сплутаному волоссю, посміхалася.
– Та що ти, донечко, ніхто мене не відправляв, я сама так вирішила. Їй важко, робота, а тепер ще й чоловік…
І знову в душі заворушилася стара образа.
– Ви завжди її любили більше, ніж мене, – випалила Поліна. – А адже вона вам не рідна!
– Та що ти, донечко, — перервала її мама. — Та що ти таке говориш!
– Ага, мене ви лаяли, а її хвалили, на мій день народження їй подарунки купували, а на її мені ні. Ви навіть квартиру на неї переписали!
Мама дивилася на неї, ніби Поліні знову було п’ять, і вона не могла зрозуміти, як зав’язувати шнурки.
– Все навпаки, моя дівчинко, все навпаки, – тихо промовила вона. – Мені було так соромно, що я люблю тебе більше, ніж її, що все життя я намагалася загладити свою провину. І лаяла я тебе тільки тому, що шалено боялася за тебе! За неї теж боялася, але не так. І тато теж – ти ж читала його лист.
– Який лист?
Поліна похитала головою.
– Я поговорю з нею, – пообіцяла мама, і її голос став сухішим. – Не сердься, вона просто ревнує.
Поліна хотіла заперечити, але раптом у пам’яті почали спливати кадри. Вони з татом йдуть по лікарні, і він кожному зустрічному з гордістю каже – це моя дочка!
Мама заглядає до них у кімнату, поправляє ковдри, і довго стоїть над нею, дивиться, а Поліна прикидається, що спить, і не може зрозуміти, чого мама хоче. Тато плаче на її випускному, а на випускний Софії він не пішов – у нього була чергова зміна, туди пішла тільки мама.
Обійнявши маму ще міцніше, Поліна сказала:
– Мамо, я заберу тебе звідси. Орендую квартиру, будемо жити разом.
– Не треба, люба, навіщо тобі це? І тебе чоловік чекає, я ж усе розумію!
Поліна похитала головою – вона твердо вирішила.
Того ж дня вона зателефонувала чоловікові й усе пояснила. Дивно, але він її не підтримав, теж почав вмовляти залишити все як є, до мами можна частіше літати, та й усе, а доглядати за нею краще будуть в пансіонаті. Поліна образилася й кинула слухавку.
За тиждень вона розібралася з усіма справами – орендувала квартиру, перевезла маму, з роботою у неї все було гаразд, можна працювати з будь-якої точки світу, яка різниця, в Канаді вона чи тут.
Лист тата вона забрала і ридала над ним усю ніч, ще більше переконуючись у тому, що чинить правильно.
– Ти дурна, – сказала їй сестра. – Твого чоловіка швидко якась жінка закрутить.
Може, вона й мала рацію – час минав, а він і не говорив про те, що хоче переїхати, прикривався роботою, проєктами, зобов’язаннями. Вони дзвонили один одному все рідше, їхні розмови ставали все різкішими. Та й часу в неї не було – робота, мама, дім та інші справи.
Звісно, вона сумувала за чоловіком, але в глибині душі вважала, що все на краще – їй, як і мамі, поставили діагноз, і вже чотири роки вони не могли зачати дитину.
Толіка вона любила по-справжньому і бажала йому щастя, а раз вона не може подарувати йому радість батьківства, нехай це зробить інша. Тому вона не здивувалася, коли він перестав відповідати, звичайно, плакала, але ситуацію відпустила.
Дзвінок у двері пролунав так голосно, що вона здригнулася.
– Хто це? – пролунав голос матері. – Софія приїхала?
Треба віддати належне Софії– вона раз на тиждень приїжджала провідати матір, навіть тепер, коли Поліна була з нею.
Поліна відчинила двері й ледь не задихнулася – на порозі стояв Анатолій.
– Щось дружина не дуже рада мене бачити, як я подивлюся! – посміхнувся він.
Поліна кинулася йому на шию.
– Надовго ти приїхав? – запитала вона після бурхливих привітань, знайомства з мамою та обов’язкового чаю з тістечком.
— Я назавжди, — сказав він.
І це була правда. Він залишився з нею, а через рік її мама стала бабусею. Ця подія підбадьорила її, і хоч вона не вставала на ноги, вела цілком активне життя і допомагала Поліні з онукою.
— У нашій родині постійно трапляються дива, — повторювала вона.
Софія теж народила дитину, а потім ще одну. Поліна так і не змогла її пробачити, але підтримувала стосунки. Заради мами.
