Сварки в родині Бабків траплялися нечасто. Навіть, скоріше, рідко. І завжди це відбувалося за одним і тим самим сценарієм. Спочатку Борис робив Вірочці зауваження щодо ведення домашнього господарства, Вірочка вибухала гнівною тирадою, а у відповідь чоловік обіймав її й казав, що вона дуже красива, коли сердиться. На цьому сварка закінчувалася.
Але ось уже два дні Борис виношував план справжньої сварки, після якої він, всупереч звичаю, не піде назустріч дружині. Причиною цього було чоловіче самолюбство, яке дбайливо підживлювали друзі.
— Та ти ж каблук, — огидно зареготав Кирило. — Третій рік одружений, а все не можеш поставити бабу на місце.
— Взагалі-то я люблю Віру і не хочу роздмухувати скандал… — почав він, але замовк. Кирило й Віталік почали реготати щосили, знущально поглядаючи на Бориса.
— Так, так! А потім вона взагалі на шию тобі сяде. Плавали, знаємо, — з розумним виглядом кивнув Віталік.
Віталіку можна було довіряти, у нього за плечима було аж три шлюби. Перша й друга дружина не витримували з ним і року, а ось третя, Марина, затрималася й навіть збиралася народити йому дитину.
— Ну так я ж чоловік, шия міцна, — спробував віджартуватися Борис. Хоча й йому самому іноді спадало на думку, що головним у їхньому з Вірою союзі був зовсім не він.
— Ти каблук! — висловився Кирило й махнув рукою. — Ми з Віталієм хочемо тобі як краще, а ти все своє гнеш.
Відтоді щоп’ятниці, коли нерозлучні друзі збиралися дивитися футбол, Кирило та Віталік раз у раз кепкували з безхребетності Бориса в його сімейному житті.
Через деякий час Борис вирішив, що повинен довести дружині, хто в домі господар.
Скандал вирішив влаштувати в п’ятницю, бо якщо все піде не за планом, то можна й до мами поїхати на пару днів. Боря був упевнений — Вірочка навіть вихідних без нього не витримає, і вже в понеділок він спокійно повернеться додому.
— Щось суп якийсь несолоний… — повільно розтягуючи слова, почав Борис, щойно Вірочка поставила перед ним тарілку з вечерею. — Взагалі, мені здається, ти перестала старатися для мене з приготуванням їжі.
Віра з образою підняла очі на чоловіка.
— Ти що, Борь? Я ж, власне, з роботи прийшла і ще встигла приготувати вечерю. Готуй собі сам, якщо не подобається моя їжа!
— Це можна.
Борис демонстративно дістав із кухонної шафи пачку локшини швидкого приготування і, пересипавши вміст у тарілку, залив її окропом. Спиною він відчував, як Вірочка пронизує його поглядом, але продовжував робити своє.
— До речі, чашка якась брудна. Ти хоч з іншого боку її іноді мий. Я нічого не хочу сказати, але…
— Можеш сам помити, — огризнулася Вірочка. — Тебе підмінили, чи що? Я тебе не впізнаю!
— А навіщо мені тоді дружина, якщо я маю сам мити посуд? — відгукнувся Борис, виголосивши заздалегідь підготовлену фразу. — І взагалі, якщо ти не виконуєш своїх обов’язків, мені в цьому домі нічого робити!
На цьому план скандалу, задуманого Борисом, був вичерпаний. Тепер, за задумом, Вірочка мала спробувати заслужити прихильність чоловіка. Але Вірочка чомусь не збиралася миритися. Навпаки. Дружина негайно зняла з плити каструлю з супом і вилила її в раковину.
— Ах, суп тобі не смачний? Ось тобі! Більше супу не буде.
Борис замість відповіді кинув на кахельну підлогу миску з локшиною.
— Істеричка!
— Дурень! Не хочу тебе бачити.
— Ах так? — Борис почервонів. — Більше ти мене й не побачиш!
Швидким кроком він вийшов із кухні й почав збирати свої речі. Він ще сподівався, що Вірочка спробує помиритися, і до того, щоб піти з дому, не дійде. Але дружина навіть не вийшла з кухні, поки він поспіхом складав в спортивну сумку штани, футболки та інший одяг.
«Ось тобі й дружина. Виходить, Кирило мав рацію, вона просто самостверджується за мій рахунок. Ось так… Ну, я тобі покажу»
— Щасливого перебування! — крикнув у бік кухні й навмисно голосно грюкнув дверима.
***
Вийшовши на вулицю, Борис завмер. Їхати до мами було не дуже гарною ідеєю. Тим більше що Тамара Петрівна завжди була на боці Вірочки. Залишалося тільки попроситися на нічліг до Кірюхи.
***
Те, що товариш не дуже радий його бачити, стало зрозуміло відразу.
— Ти що, ще й на ніч збираєшся?
— Та мене Віра вигнала… Можна я у тебе заночую?
— Ем… — Кирило невпевнено метушився у передпокої. — Я навіть не знаю… Зараз, зачекай. Дарино, до нас приїхав Борька, його Віра вигнала з дому.
З кімнати визирнуло здивоване обличчя дружини.
— Ти не будеш проти, якщо він у нас побуде день-два? — продовжував, ніби нічого не сталося, Кирило.
Борис з подивом дивився на свого друга й ніяк не міг його впізнати. Це був зовсім не той Кирило, який кілька днів тому з бравадою розповідав, як його рідні ходять, як по струнці. Його ніби підмінили, і в цьому домі, безперечно, панував матріархат.
Гостю постелили на невеликій кушетці в дитячій кімнаті. Борису, який не мав дітей, спочатку довелося витримати вечірні істерики сина Кирила, потім послухати казки, які малюкові читала Дарина, а потім усю ніч розглядати картинки зоряного неба з нічного проектора.
Борису, який звик спати в повній темряві, все це дуже не подобалося. Заснути вдалося лише під ранок, але раптом виявилося, що господар кімнати обожнює рано прокидатися.
— Котра година? — сонно пробурмотів Борис, дивлячись, як Кирило дістає з ліжечка спадкоємця, що гукає «агу», і вмикає світло в кімнаті.
— Пів на шосту, — відповів Кирило. — Та ти спи собі, у нас Іван завжди так прокидається.
— Навіть у суботу? — з жахом запитав Борис.
— І в неділю. Це ж дитина, — посміхнувся товариш. — Тільки говори тихіше, Дарина спить.
Борис не зміг затриматися в цьому домі надто довго. Кирило, що ледь розмовляв, справляв на нього гнітюче враження, та й Дарина, що поглядала на нього вовчим поглядом, теж не додавала настрою.
Тому вже ближче до обіду він вирішив покинути гостинний дім.
«Піду до Віталіка, той точно не відмовить мені в місці для ночівлі», — твердо вирішив Борис, виходячи з під’їзду.
***
Друг мешкав на іншому кінці міста, тому по дорозі Борис заїхав до торгового центру, щоб хоч трохи затягнути час. Тим більше, що Вірочка, як і раніше, не давала про себе знати й не кликала додому.
— Віталь, привіт. Мене Віра вигнала, можна я у тебе поживу? — випалив Борис, щойно Віталій відчинив йому двері.
— Ну… В принципі…
— Ніяких гостей, — різко перебила чоловіка Марина, визираючи з-за спини Віталія. — Я ось-ось народжу, мені тут чужі люди не потрібні. Борисе, вибач, але у нас немає місця. Ми живемо, ти сам розумієш, в однокімнатній.
Віталік лише знизав плечима.
— Хоч на одну ніч, — продовжував Борис, сподіваючись, що Віталік все-таки не відмовить найкращому другові.
— Ніяких ночей! Іди миритися з Вірою. А то, придумав, по друзях тинятися!
***
Діватися було нікуди, залишалося йти на поклон до мами. Тамара Петрівна вже давно спала і, побачивши сина на порозі в незвичайний час, лише ахнула.
— Що сталося, Борис?
— Віра вигнала… — опустивши погляд, буркнув Борис. — Можна я у тебе переночую?
Тамара Петрівна театрально схопилася за серце:
— Ви що, вирішили розлучитися? Боря, тобі другої такої ніколи не знайти! Треба терміново помиритися, Вірочка — хороша дівчина.
Борис спалахнув.
— Та ви що зговорилися: «помиритися, помиритися»! Я й без вас знаю… Та тільки вона не дзвонить.
Тамара Петрівна поставила чайник і погладила по плечу свого дорослого синочка. Перспектива переїзду Бориса, хоч і тимчасового, до мами, не дуже її радувала. Дорослого сина треба було годувати, а для літньої жінки це було досить клопітно.
— Чого ж вона вигнала? Ти винен?
— Ну, винен… — похмуро розмішуючи цукор у склянці з чаєм, буркнув Борис.
— А раз винен — мирися, будь розумнішим, — повчала Тамара Петрівна. — Вірочка й працює, й вдома все встигає, й красуня. Думаєш, знайдеш іншу, і буде краще?
Борис так не думав. Він уже зовсім знесилів, розмірковуючи, чому Вірочка не поспішає подзвонити. Невже вона його не втратила і зовсім не хвилюється? Його план руйнувався, наче пісочний замок під час припливу.
А що, якщо тепер дружина його й зовсім не пустить додому? Від цієї думки у Бориса всередині все похололо.
«Ось я дурень. Послухав друзів, як провчити дружину, а вони самі — ще більші підкаблучники! І той, і той», — дорікав собі Борис, вислуховуючи повчання матері.
***
Весь понеділок у Бориса не виходила з голови п’ятнична сварка з Вірою. Він навіть не міг як слід зосередитися й постійно відповідав колегам не по суті. Нарешті робочий день закінчився, і можна було йти додому.
Борис відчинив двері своїми ключами й одразу ж відчув велике полегшення, що за ці дні Вірочка хоча б не змінила замки. Це вже хороший знак.
— Віро? — боязко покликав Борис. — Ти тут?
— Я на кухні. Заходь, мий руки.
Борис слухняно вимив руки й сів за стіл.
— Скільки тобі котлет? Одну чи дві?
— Скільки покладеш… Я не дуже голодний, — не піднімаючи очей на дружину, відповів Борис.
Віра лише хмикнула.
— Ну так, ти ж від мами.
— У мами я був лише вчора. Ти що, навіть не загубила мене? — з насолодою відкушуючи соковиту й ароматну котлету, пробурмотів Борис.
— Та чого тебе втрачати! У Кирила ніч ночував, та до Козленків заскочив. Потім уже до мами на додачу заїхав. Мені вже Дарина й Марина подзвонили, просили тебе додому прийняти. А то, мовляв, вигнала чоловіка на мороз ні за що ні про що. Хоча насправді ти сам пішов.
Борис здригнувся. Сперечатися з Вірочкою не хотілося. Раптом згадалося, що квартира, в якій вони живуть, належить дружині, так само як і машина, куплена до шлюбу. Але найголовніше — йому зовсім не хотілося більше сваритися з Вірою.
— Гаразд… Давай більше не будемо це обговорювати. Може, просто запросимо колись друзів до нас у гості? А то я до них без запрошення з’явився. Дружини, напевно, не особливо зраділи. І це… Можна мені ще котлетку? Навіть парочку.
Віра лише посміхнулася. Тепер перед нею сидів її коханий Борис, беззлобний і непихатий. А значить, у родині знову запанував мир. І є надія, що надовго.
