Мені 23 роки. У мене цілком нормальна вага: 55 кг для зросту 175. Начебто симпатична, але мені дуже багато чого в собі не подобається. У мене якась незрозуміла залежність від їжі і я не можу контролювати себе.
Спочатку мені шалено хочеться чогось з’їсти, до того ж у ненормально величезних кількостях, а потім мені дуже погано і соромно від того, що я стільки їм та й погладшати боюся.
Після чого намагаюся позбутися з’їденого. Через досить короткий час мене знову тягне до холодильника, причому, насправді голоду не відчуваю. Я почала вивчати всілякі статті і всі говорять, що це булімія. Чи так це?
І як із цим боротися? Триває це з самого дитинства і в мене через це серйозні проблеми з травленням. Та й психіка серйозно страждає через вічні докори сумління. Я думаю, що корінь зла – це ставлення оточення в дитинстві.
Почну з того, що в дитинстві я була дуже доброю, довірливою і сонячною дитиною. Тепер же нікому не вірю і вічно у депресіях, хоч і вмію це приховувати. У садок я не ходила, зі мною займалася бабуся.
Сестри були старші і завжди виганяли мене. Мама була вічно зайнята, а батько часто пив і влаштовував “концерти”. Батька я дуже любила і благала його кинути пити, він усе обіцяв, обіцяв, обіцяв…
Згодом я його стала ненавидіти, але коли мені було 11 років, ми просто втекли від нього. Перша подруга, яка в мене була в перших класах, серйозно підвела мене.
Майже весь час у дитинстві я провела з усякими звірятами, тому що жили ми в селі і було господарство. Тварин дуже люблю, на мою думку, вони кращі за багатьох людей.
З перших класів і аж до технікуму я не могла влитися в колектив, була вигнанцем, від чого і вчилася погано. Тільки на 2-3 курсі якось навчилася знаходити спільну мову з однолітками, підтягнула оцінки, отримала червоний диплом.
Подруга в мене з’явилася тільки до 18 років. Зараз, на жаль, ми не спілкуємося. Наразі я працюю, мені дуже подобається і коло моїх обов’язків, і колектив.
І все б добре, але в мого хлопця постійні невдачі в роботі, і в підсумку я ось уже 9 місяців плачу сама за квартиру, і, по суті, майже нічого не можу купити собі, вся в боргах. Все одно сподіваюся на щось, вірю, що все буде добре.
Я дуже люблю своїх сестер і маму, але чомусь не сумую за ними. Уже два роки не бачила їх, бо живу в іншому місті, і навіть не сумую. Тільки дзвоню іноді. І взагалі я не сумувала ніколи ні за ким. Напевно, це не нормально.
Та ще й плюс до всього, хлопець мені зовсім не довіряє. Ми майже нікуди не ходимо, ніде не буваємо разом, а одну він мене не хоче відпускати. Намагалася розійтися з ним уже чотири рази, але він примудряється щоразу утримати мене, вмовляє, і я здаюся.
Насправді я хочу бути з ним, дуже хочу, але просто жити так нестерпно. У мене завжди були проблеми зі сном, але тепер я без нього взагалі не можу спати, навіть не розумію чому.
Він дві доби в ніч працював і я ось уже дві доби не сплю. Спати хочу, але заснути не можу. Пам’ятаю кожен шерех уночі. Так жити неможливо. Але що робити?
