Іноді здається, що життя дуже вже швидкоплинне. Занадто багато в ньому моментів, які хочеться пропустити швидше, прокрутити як плівку, а часом зовсім видалити з пам’яті.
Зараз мені 23 роки, я працюю, займаюся улюбленою справою. Виріс я в дитбудинку, під “чуйним” вихованням педагогів. Усе своє дитинство я провів у жахливих скандалах батьків.
Тієї зими було особливо сніжно, вранці я вийшов на вулицю ледве відчинивши двері: снігу було дуже багато, і я почав ліпити сніговика. Я настільки загрався, що залишив двері в будинок відчиненими.
Будинок не опалювався, та ще й холод із вулиці заповнював кімнати. З хати вибіг розлючений батько, схопив мене за комірець і потяг у будинок. Там він став на мене кричати і бити, причому силу не розраховував.
Я ледве вирвався від його ударів і побіг геть… Вдома мене не було до 10-ї години вечора. Зайшовши на подвір’я, я побачив, що світла в будинку немає. Двері теж були не замкнені.
Я увійшов у будинок, увімкнув світло і на підлозі побачив… батька. Він лежав обличчям донизу, я підійшов до нього і почав його “будити”, але він не прокидався! Я побіг до сусідів і все їм розповів.
Сусіди були добрими і заможними людьми, запросили до хати, нагодували і поклали спати. На ранок я дізнався, що батько помер. У нього була хвороба, пов’язана із серцевою недостатністю.
Алкоголь зробив усе можливе для того, щоб хвороба проявила себе по максимуму. Я от думаю, якби я не втік із дому, то міг би запобігти смерті, викликати швидку, наприклад.
Невдовзі не стало й матері – вона швидко спилася. Мене перевели в інтернат, там я тривалий час був замкнутим, почав заїкатися. Я дуже люблю своїх батьків, бо вони любили мене.
Частіше обіймати своїх маму й тата, щиро бажати їм здоров’я і ніколи не залишати їх самотніми. Я досі шкодую, щ не сказав своїм батькам, як сильно я їх люблю, а тепер вже немає кому то говорити.
