— Льоню, здається, я тобі вже сто разів казала, щоб ти не приводив до мене додому підозрілих осіб.
— Це твої онуки, — трагічно зітхнув Льоня, підштовхуючи двох хлопчиків до входу.
— Мамо, можеш з ними посидіти? У нас з Надею вперше збіглися відпустки, хочемо на два тижні з’їздити на море, поки є можливість.
— Навіщо вам море? Ви ж через дві години після приїзду почнете дзвонити своїм клієнтам і скиглити їм про знижки. Це неповага до курортного відпочинку і поняття «відпустка» загалом.
Давайте краще я поїду, за мною не заіржавіє. Я і в море, і на атракціони, і м’ясо всередині себе коктейлем замариную. Обіцяю, що чесно відпочину за двох, а якщо постараюся, то й за трьох можу. Надішлю фотозвіт.
— Ти щойно повернулася з Туреччини. А до цього була в Португалії. Ти ж онуків зовсім не бачиш! Я думав, що ти їх завжди хотіла!
— Я завжди хотіла «мерседес», Льоню. Онуків хотів твій батько, і він їх отримав, перейшовши в іншу команду.
— Коротше, мамо, я тобі їх залишаю. А щоб ти нічого не встигла зробити, я тікаю прямо зараз, — сказав Льоня і помчав вниз по сходах.
— Сволота!— кричала мати в спину синові, що втікав.
Двоє хлопчиків, десяти та семи років, дивилися на бабусю, боячись вимовити навіть слово.
— Хто з вас двох донощик? — запитала жінка, зробивши ковток кави з турки, з якою вийшла до дверей.
Старший мовчки вказав на молодшого, а молодший підняв руку.
— Чудово. Ти й будеш вести переговори зі своїми батьками тричі на день. Нехай їм гикається. Заходьте, влаштовуйтеся, почувайтеся як у дитячому будинку.
Хлопці зайшли в яскраву квартиру.
— Телефони заряджені?
Онуки мовчки кивнули.
— Чудово. Пароль від Wi-Fi на роутері, смарт-ТВ показує все, що забажаєте. Деградуйте на здоров’я. У мене є лише одне правило: якщо прийдуть гості — ми з вами не знайомі. Ви у мене орендуєте кімнату. Мені ще бракувало прославитися бабусею.
У холодильнику можете брати все, що завгодно, крім міні-бару, якщо у вас немає грошей. Адже їх немає?
Онуки похитали головами.
— Значить, вечірній покер скасовується. У борг я не даю. А якщо залізете в джакузі, то потім самі його мийте. Все, розійдіться.
Онуки пішли до кімнати, де бабуся зберігала свої медалі та дипломи, отримані за активну участь у сумнівних видах спорту, і великий телевізор.
Сама жінка пішла на кухню — допивати каву.
Минуло дві години.
Жінка щосили крутила педалі свого велотренажера, дивилася на фотографію Тімоті Шаламе, прикріплену до керма, і промовляла:
— Нічого-нічого, ми й не такі дистанції долали. Я ще з тобою головну роль зіграю.
— Ба, а можна ми підемо прогуляємося? — пролунав ззаду жалісливий стогін.
— Навіщо? — здивувалася бабуся. — Ви ж нібито нормальні сучасні діти з пластику та пальмової олії. Сонце та свіже повітря можуть негативно позначитися на вашій хворобливій блідості та соціофобії. А ще, не дай Боже, друзів підчепите, а мені що тоді? З їхніми батьками знайомитися?
— Ну нам нудно!
— Нудно зі смарт-телевізором, повним холодильником і відсутністю контролю? Ми точно родичі?
— Ну будь ласка!
– Гаразд, гаразд, тільки не плачте. Я піду з вами. Може, вдасться обміняти вас на ящик полуниці в овочевій лавці біля зупинки. А чого ви злякалися? Бабуся жартує, жартує. Якщо вже міняти, то тільки на полуницю та черешню.
Збори на прогулянку тягнулися так довго, що витрачений час цілком міг би зійти за справжній термін.
Онуки раз у раз засинали, але бабуся будила їх і змушувала оцінювати вбрання, привезені з різних країн.
— Люсьєн, доброго ранку. Це ваші бандити? — запитала на дитячому майданчику якась імпозантна літня дама в яскравому стильному вбранні у бабусі, що сиділа на лавці й дивилася ролики про моду, поки її онуки висіли догори ногами за пару метрів від землі.
— Син заборонив мені робити ДНК-тест, але, здається, мої. Принаймні, шило в дупці у них сімейне.
— Хороші хлопці. З моїми дівчатками порозумілися. Не хочете до нас у гості завітати якось увечері? Ми з вами вип’ємо чаю з лікером, а діти нехай телевізор подивляться. Ну або навпаки.
— Мої його не дивляться. Їм активності не вистачає. Хочу завтра на біржу праці з ними сходити. Може, хоч їжу відпрацюють і спати потім нормально будуть. Не знаєте, трудові загони зараз існують?
Жінка лише знизала плечима.
— Якщо щось дізнаєтеся, повідомте мені. Я б своїх теж відправила. Ну і приходьте в гості, ми на вас чекаємо. – Вона покликала своїх дівчаток, і вся трійця пішла в бік будинку.
— Гей, онуки, збирайте запчастини, розкидані по майданчику, і йдемо в аптеку. Вашій бабусі погано.
В аптеці вона трималася за серце і скаржилася фармацевту на жахливе самопочуття та погрожувала красивою см..тю.
Їй пропонували надати першу допомогу, викликати швидку та продати зі знижкою будь-які ліки, які допоможуть.
Задоволена жінка взяла півлітровий тюбик масажного крему і подякувала за порятунок. Онукам вона купила гематоген і велику упаковку пластиру.
— Навіщо? — запитали діти в унісон. — Ми ж не поранилися!
— Це на випадок, якщо ввечері у вас прокинеться бажання завести зі мною розмову. Здається, розмір підходить, — приклала бабуся пластир до ротів онуків, потім дістала телефон і голосно, щоб вся вулиця чула, сказала:
— Алло, Михайле, як зап’ястя? Беріть ваш найкращий настрій, ваші ці камені, ролики, голки, щипці та все інше, що потрібно для серйозного масажу. Чекаю на вас через пів години. У вашої Люсьєн затискачі у всіх критичних точках її тілесної географії.
Мені терміново потрібно вирівнювання ландшафту та розгін лімфи по каналах і річках.
Після масажу, джакузі та келиха, настрій бабусі кардинально змінився. У ній прокинулася любов до ближнього. Вона навіть запропонувала онукам разом сходити до магазину й купити щось на вечерю.
Ті охоче погодилися. Бабуся була дивною, але тим краще. З батьками набагато нудніше: вони вже років п’ять нічого не готували, а в магазин і кафе відправляли кур’єрів.
— Мила моя, зважте мені авокадо, чері, трохи різної зелені, фініки, філе індички, овочі для підсмажування, сир і ще щось на закуску, — попросила вона першу-ліпшу працівницю торгового залу.
— Це супермаркет, бабусю, тут треба самому брати, — уїдливо зауважив старший онук, але тут помітив, що дівчина охоче кинулася виконувати побажання бабусі.
— Мій милий онуче, бабуся, звичайно, може сама. Але тут усі прекрасно знають, що буває, якщо мені не подобається, як товар лежить на прилавку. Набагато простіше принести все, що я прошу, прямо до каси.
До того ж до мене тут особливе ставлення. Директорка мені винна за те, що я познайомила її з майбутнім чоловіком — моїм колишнім перукарем.
Чим більше люди вам винні, тим більше у вас над ними влади. Це тепер і ваших батьків, до речі, стосується, — вона хитро підморгнула. — Чим хочете отруїтися? Шоколадом? Чіпсами? Лимонадом?
— А можна нам мідій, сиру брі, сирків і квасу? — раптом випалив наймолодший.
— Оце так, а ти й справді з наших, — приємно здивувалася жінка. — Здоровий шлунок і повна відсутність смакової гармонії. Гаразд, діти, виберіть, що хочете, і біжіть до каси. Якщо задумаєте щось вкрасти, я заперечуватиму наше споріднення. Можливо, батьків швидше викличуть з відпустки і заберуть вас.
В одному з проходів старший онук натрапив на якогось кремезного чоловіка, який вибирав яйця. Упустивши упаковку на підлогу, чоловік схопив хлопчика за комір і почав на нього кричати.
— Шановний, — звернулася до агресора бабуся, яку на допомогу привів молодший, — залиште хлопчика в спокої. Ви що, не бачите, що природа й так з ним пожартувала й позбавила почуття самозбереження.
Він і без вас років через п’ять купить пітбайк або якийсь інший засіб для самоліквідації. Не обов’язково прямо зараз ду.ити його своїм смердючим подихом.
— Через цього сліпого цуценя у мене черевики всі в жовтці! — чоловік явно був на межі.
— У вас є діти? — спокійно запитала бабуся.
— Ні!
— Ну тоді або відпустіть хлопчика, або, присягаюся цією пляшкою, своїм вільним вечором і вашим безіменним пальцем без обручки, що діти у вас скоро з’являться.
Збліднувши від жаху, чоловік відпустив хлопчика і швидко загубився серед торгових рядів.
— Шкода. Вечір міг би бути набагато насиченішим, — зітхнула бабуся і повела онуків до каси.
Увечері вона пригостила дітей своєю фірмовою стравою, яка була настільки огидною на смак, що довелося замовити доставку з місцевого грузинського ресторану.
— Я не бабуся року, — сказала жінка, закінчивши читати онукам на ніч дотепні історії з інтернету, — у мені вже давно немає нічого від турботливої та люблячої людини. Я егоїстка з того часу, як ваш тато виріс, а ваш дідусь пішов від мене. Мені подобається піклуватися тільки про себе, і я анітрохи цього не соромлюся.
— А мені сьогодні було весело, — сказав молодший.
— Мені теж, — підтвердив старший. — Мама й тато з нами навіть гуляти не ходять. Відправляють з батьками однокласників. До того ж ти смішна.
— Я не смішна. У мене чудове почуття гумору. Гаразд, спіть. Ну або не спіть. Я вас все одно зачиню.
Вона залишила на лобах хлопчиків відбитки своїх нафарбованих губ і пішла до дверей.
— Бабусю…
— Ну що ще?
— Я, коли виросту, подарую тобі «мерседес »! — пропищав молодший.
— Ну точно — мій онук, — витерла сльозу, що навернулася на очі, жінка.
