Мені 26, чоловікові – 27, він – єдина дитина в сім’ї. Одружилися ми рік тому. Цього року ми відзначили першу річницю. Рік був у нас, прямо скажемо, не як у молодят, які не можуть одне на одного надихатися: сварки, скандали.
Ми навіть розлучалися на 5 місяців, але потім знову вирішили спробувати і жити разом, проходити всі труднощі разом. Сварилися ми здебільшого через те, що він казав, що я його не розумію, не відчуваю.
Я ж ображалася, бо він палив і досі палить і так і не кинув. Курить він дуже часто. Я – людина, яка взагалі ніколи не брала цигарки в руки і для мене це дикість, а запах – взагалі кошмар, тому в мене дуже негативна реакція.
Чоловік мене називає дурепою і ненормальною, бо в мене така реакція. Дуже ображається через це. Ще ми сваримося, бо він мені не допомагає зовсім. Цілий день грає в комп’ютер і курить.
Він не працює і не працював, і я плачу за все. Як він жив до мене – він брав і бере гроші з ренти за квартиру, яку здають в оренду його сім’я, але на мене і на будинок, де ми живемо з ним, він не витрачає.
Мені бреше в обличчя, що грошей у нього немає. Я не допитуюсь, роблю вигляд, що вірю йому, але, попри це все, у нас ніколи не було проблем у ліжку, але тепер з’явилися і вони.
Останнім часом він узагалі поводиться як овоч. Я завжди була дуже активна, у мене ніколи не було проблем, але за цей час я відчуваю, що теж до нього охолола.
Ми живемо як брат і сестра і мені важко це визнавати, але я вже й не хочу з ним близькості. Він мене відштовхнув своїми постійними іграми та палінням і своєю холодністю до мене.
Він начебто хоче змінитися, кидає палити. Ми говоримо з ним про це, але щоразу сваримося і все повертається на круги своя. Я просто не знаю, як мені бути, як допомогти нам у цій ситуації?
Я не розумію, чому я не можу від нього піти. Може, тому що він – єдина людина, яку я знаю в цій країні. Моя сім’я живе дуже далеко, а тут я живу з ним близько 10 місяців, а може, тому що я все ще його люблю.
Я знала, який він, коли вирішила з ним жити. Я вірила, що моє кохання – наше спільне, допоможе йому, але моя надія майже згасла, і я знаю, що я йому теж особливо не допомагаю, тому що мені не вистачає терпіння. Як нам бути?
