Євгенія збирала пакет, коли на вулиці вже сутеніло.
Кілограм гречки, пачка макаронів, пляшка соняшникової олії, десяток яєць, курка в целофані, яку вона вдень купила в райцентрі, два пакети молока та пів буханця хліба. Зверху вона поклала банку своїх огірків.
Огірків цього року було стільки, що ставити їх вже нікуди.
Олександр сидів біля вікна й розбирав стару бензопилу на газеті.
— Знову до Надії? — запитав він, не піднімаючи голови.
— Знову.
— Ну, йди. Тільки ліхтарик візьми, у Кравченків знову собака без ланцюга бігає.
Євгенія накинула куртку й вийшла через город, а не через хвіртку на вулицю. Так було ближче, а головне, так її ніхто не бачив. Через дві ділянки, за похилим парканом горіло вікно Надії.
Надія відчинила майже відразу, ніби чекала біля дверей.
— Женечка, ну навіщо ти, — сказала вона, але пакет взяла обома руками. — Мені аж соромно.
— Нема чого соромитися. Курятину сьогодні зваріть, вона охолоджена.
— Ти мене рятуєш, справді. Я поверну, щойно стану на ноги.
— Надя, нічого не треба повертати. Це просто продукти.
Надія заплакала, як плакала майже щоразу протягом перших тижнів. Євгенія ніяково погладила її по плечу й пішла тим самим шляхом, через город.
Надії було сорок дев’ять. Вона жила сама в будинку, який залишився їй від батьків. Чоловік покинув її років вісім тому, син навчався в міському коледжі й мешкав у гуртожитку. Надія працювала на пів ставки прибиральницею у фельдшерському пункті, а минулої весни вирішила заробляти по-справжньому.
Вона позичила гроші у знайомих, закупила на оптовому ринку куртки та спортивні костюми й почала торгувати у вихідні в районному центрі.
До червня з’ясувалося, що костюми ніхто не купує, куртки не відповідають сезону, а оренда місця на ринку коштує дорожче, ніж весь виторг. Товар залишився лежати у неї в передпокої в мішках, а борги — висіти.
На початку липня Євгенія зіткнулася з нею в селищному магазині. Надія стояла біля прилавка з пачкою масла та батоном і перераховувала дрібні гроші на долоні. Не вистачало сорока гривень.
Продавчиня Свєта мовчки дивилася на неї. Тоді Євгенія дістала з кишені сто гривень й поклала на прилавок.
— Свєта, порахуй разом із моїми.
На вулиці Надія розплакалася й розповіла все. Про ринок, про борги, про те, що вдома вже другий день лише одна картопля. Того ж вечора Євгенія зібрала перший пакет.
Євгенія працювала оператором на пошті. Відділення розташовувалося на тій самій вулиці, що й магазин та клуб, і за день через її віконце проходило майже все селище. Пенсії, посилки, квитанції, грошові перекази. Євгенія знала, хто від кого чекає на лист, хто знову заборгував за світло. І ніколи нікому нічого не розповідала. На пошті це було головне правило, і Євгенія дотримувалася його й удома.
Про пакунки для Надії ніхто не знав, крім чоловіка.
Двадцять з гаком років тому, коли закрився радгосп, Олександр півтора року сидів без роботи. Дочці було п’ять, синові — два.
Євгенія тоді отримувала копійки на тій самій пошті й вела в магазині «зошит»: брала хліб і молоко в борг до зарплати. Якось взимку Дарина Єфіменко, сусідка з їхньої вулиці, принесла їм мішок картоплі. Просто поставила біля ґанку й пішла, нічого не сказавши.
Євгенія потім усе життя пам’ятала цей мішок. І пам’ятала, як соромно було стояти біля прилавка, коли продавчиня гортає записник і вголос каже, скільки ти вже винна.
Тому вона ніколи не змушувала Надію просити. Приносила ввечері, через городи, віддавала біля дверей і йшла. Не питала, на що та витрачає ті нечисленні гроші, які в неї бувають. Не давала порад.
До середини серпня щось почало змінюватися.
Спочатку Надія перестала плакати. Це було зрозуміло: людина звикає. Потім перестала говорити «навіщо ти». Потім одного разу зустріла Євгенію біля хвіртки й сказала:
— Женя, ти в суботу поїдеш до районного центру? Тоді, будь ласка, привези мені цукру, вершкового масла та кави. Тільки розчинної, нормальної, не найдешевшої, бо від тієї у мене печія.
Євгенія кивнула і купила. Кава коштувала недешево.
Увечері, коли вона розкладала покупки, Олександр взяв банку з кавою й покрутив її в руках.
— Це ми собі таке беремо?
— Це для Надії.
— Надії. — Він поставив банку на стіл. — Женя, ми самі таку каву не п’ємо. Ми п’ємо ту, що в пакетиках.
— Сашко, ну у неї печія від дешевої.
— А я думаю, що й від дорогої печія буде. — Він сів навпроти. — Я не скнара, не думай так. Але ти помітила, як вона з тобою розмовляє? Вона вже не просить. Вона наказує. Як у магазині.
— Їй просто важко. Їй ніяково, ось вона й говорить швидко.
— Їй не ніяково, Женя. Їй зручно.
— Ти до неї занадто суворий.
Олександр знизав плечима й більше того вечора нічого не сказав. Але Євгенія запам’ятала його обличчя.
Через тиждень вона знову зустріла Надію в магазині. Та стояла біля каси з повним кошиком: ковбаса, сир, шоколадка, пляшка лимонаду. Побачила Євгенію у дверях, посміхнулася й повернулася до продавчині.
— Світлано, порахуй, а я почекаю.
Світлана порахувала. Надія дістала гаманець, заглянула в нього й подивилася на Євгенію. Просто подивилася, спокійно, як дивляться на людину, яка зараз підійде й заплатить.
Євгенія підійшла й заплатила. Їй було незручно стояти й сперечатися при Світлані та двох бабусях у черзі.
На вулиці Надія на ходу сказала: «Дякую, Женя», — і пішла до свого дом. Євгенія стояла біля магазину й думала, що таку ковбасу вона сама купує лише на свята.
У середині вересня Надія прийшла до них додому. Вперше за все літо через хвіртку й удень. Олександр був на роботі, на лісопильні за селищем. Євгенія якраз повернулася зі зміни й чистила картоплю.
— Женя, мені треба поговорити. Серйозно.
— Сідай. Чаю?
— Чай не треба. — Надія сіла на край табуретки й склала руки на колінах. — Мені потрібні гроші. Тридцять тисяч. Дуже терміново. Одна людина більше не буде на мене чекати.
Євгенія відклала ніж.
— Надя, п’ятдесят тисяч — це багато.
— Я знаю. Я поверну. До Нового року точно поверну. Мені син обіцяв допомогти з підробітком, і я ще в райцентрі влаштуюся мийницею посуду в кафе, там уже майже домовилася.
Євгенія дивилася на неї й згадувала, що два тижні тому на пошті Тамара Миколаївна, відправляючи посилку онучці, у розпалі сказала: «Надька з травня п’ять тисяч не віддає, хоч би раз подзвонила». А Віктор, тракторист, лаявся, що позичив Надії десять тисяч на ринок і забув, як вона виглядає.
— Надя, у нас немає вільних тридцяти тисяч.
— Ну як немає, Женя? Ти на пошті працюєш, Сашко на лісопильні. Ви ж не бідуєте.
— Ми не бідуємо. Але ці гроші відкладені. Ми з весни збираємо на дах. Над верандою тече, Сашко під час кожного дощу ставить тази. Він уже підібрав профлист, у жовтні мають привезти. Якщо ми ці гроші віддамо, то взимку сидітимемо з відрами.
— Я ж поверну до зими.— Надя, зрозумій мене правильно. Я не можу їх віддати. Це не мої гроші, це наші з Сашком. І це все, що у нас є.
Надія довго мовчала. Потім встала й поправила кофту.
— Зрозуміло. Ну що ж. Дах важливіший, звичайно.
— Надя…
— Ні-ні, я все розумію, — сказала Надія й посміхнулася. Посмішка вийшла короткою. — До побачення, Женя.
Увечері Євгенія розповіла про це чоловікові. Олександр відклав ложку.
— Правильно вчинила. Ти ж знаєш, вона у пів селища в боргу.
— Знаю. Мені її все одно шкода, Сашко. Раптом у неї справді щось термінове.
— Женя, у неї завжди термінове.
Євгенія вирішила, що відмова в грошах не означає, що вона відвернулася. Через три дні вона зібрала звичайний пакет: гречку, макарони, тушонку, масло, хліб. І ввечері пішла через городи.
Надія відкрила не відразу. Вийшла на ґанок у халаті й, побачивши пакет, навіть не простягнула руки.
— Постав там, на лавку.
— Надя, як ти?
— Нормально.
— Там тушонка, хороша, я в райцентрі брала.
— Угу. Дякую.
Двері зачинилися. Євгенія постояла біля ґанку, поставила пакет на лавку й пішла додому.
Через тиждень вона принесла ще один пакет. Надія знову сказала «на лавку», але цього разу навіть не вийшла, а крикнула з передпокою.
А потім почалося щось дивне.
У суботу Євгенія йшла з пошти повз колонку, де Галина й Тамара Миколаївна набирали воду. Вона привіталася, як завжди. Галина відвернулася до колонки. Тамара Миколаївна пильно подивилася на неї, зверху вниз, і нічого не відповіла.
Євгенія вирішила, що вони не почули.
У понеділок вона зайшла до магазину за хлібом. Свєта пробила буханець, взяла гроші й, відраховуючи решту, сказала:
— А сьогодні ні за кого не будете платити? Нікому не покажете, яка ви добра?
— Свєта, про що ти?
— Та ні про що, — Свєта поклала решту на прилавок, а не в руку, як зазвичай. — Наступний!
Євгенія вийшла з магазину й довго стояла на ґанку. Перебирала в голові останні тижні. Чим вона могла образити Свєту? Галину? Тамару Миколаївну?
Нічого не спадало на думку.
У четвер Олександр прийшов з роботи похмуріший за хмару. Сів у кухні, не роздягаючись.
— Женя, я знаю, що відбувається.
— Що?
— Мені Вітька сьогодні на лісопильні розповів. Надька ходить по селищу й каже, що ти одержима грошима. Що ти їй допомагала лише для вигляду, щоб усі бачили, яка ти благодійниця. А коли вона попросила по-справжньому допомогти, ти її виставила. Каже, ти над кожною копійкою трясешся, а у тебе самої грошей кури не клюють.
Євгенія сіла.
— Вона так каже?
— Каже. Вітька сказав, що вона це вже й Галині, й Тамарі, й Світлані, й усім підряд розповіла. І, Женя, всі повірили. Ти ж про пакети нікому не говорила. Знають тільки, як ти в магазині за неї один раз заплатила. Ось вона це й розказує: дивіться, для показухи.
Євгенія дивилася на стіл. Її не так зачепило те, що з нею перестали вітатися. Це вона могла пережити. Зачепило інше. Три місяці вона ходила по городах, щоб ніхто не бачив. Три місяці вона відмовлялася говорити навіть Олександру, скільки витратила.
Три місяці оберігала Надію від того, щоб над нею шепотілися. А Надія за тиждень усе перевернула, і тепер шепотілися про Євгенію.
— Женя, — сказав Олександр. — Давай я їм усім розповім. Я пам’ятаю, скільки ти носила. Я навіть порахувати можу. Тисяч двадцять п’ять за весь цей час, не менше. Розповім Вітьці, Галині, Світлані. Нехай знають, хто тут на грошах зациклений.
— Ні.
— Чому ні?
— Сашуо, я не хочу, щоб усе селище обговорювало, що Надьці не було що їсти. Це її біда. Я не буду її бідність по вулиці розносити. Що я, гіршою за неї стану?
— А нехай вона твоє ім’я по вулиці розносить?
— Поговорять і перестануть.
Олександр хотів ще щось сказати, але поглянув на дружину й махнув рукою.
Не перестали.
Через два тижні до віконця на пошті підійшла Ніна, пенсіонерка з сусідньої вулиці. Отримала пенсію, розписалася й затрималася біля скла.
— Євгенія Павлівна, я вам ось що скажу, як старша. Так не годиться.
— Як так, Ніна Степанівна?
— Надька розповідає, що ви їй приносили прострочені продукти. Синю курку, дешеву тушонку. Ставили на лавку й стояли, дивилися, як вона дякує. Щоб показати, хто тут господиня, а хто жебрачка. Це недобре, Євгеніє Павлівно. Принижувати бідну людину.
Євгенія тримала в руці штамп і не могла його поставити.
— Ніна Степанівна, це неправда.
— Ну, я не знаю. Я те кажу, що чула.
Ніна пішла. Євгенія сиділа біля віконця й дивилася на чергу з трьох людей. Їй здавалося, що всі троє дивляться на неї однаково.
Увечері вона розповіла про це чоловікові. Олександр довго мовчав.
— Бачиш, — сказав він нарешті. — Ти мовчиш, а вона думає, що тобі нема чого відповісти. І вигадує далі.
Євгенія нічого не відповіла. Але тієї ночі довго не спала.
У середині жовтня оголосили збори мешканців. Голова, Олег Іванович, збирав усіх у клубі з приводу дороги. Вулицю Садову, на якій жили Євгенія, Надія та ще два десятки сімей, щоосені розмивало так, що машина швидкої допомоги туди не могла проїхати. Адміністрація обіцяла техніку, але гравій мешканці мали купити самі. По тисячі з подвір’я.
У клубі пахло фарбою та мокрими куртками. Десь сорок людей сиділи на старих дерев’яних кріслах. Євгенія з Олександром влаштувалися в четвертому ряду з краю. Надія прийшла пізніше й сіла попереду, через прохід, поруч із Галиною. Євгенія її помітила й відвернулася.
Олег Іванович розповів про гравій, про техніку, про терміни. Потім попросив підняти руки тих, хто згоден здавати.
Руки підняли майже всі. Надія не підняла. Олег Іванович подивився на неї поверх окулярів.
— Надія Сергіївна, ви проти?
— Я не проти, Олег Іванович. Я просто не можу. У мене таких грошей немає. — Вона підвелася. — Це у когось є, але не для людей.
У залі зашепотілися. Олег Іванович кашлянув.
— Надія Сергіївна, давайте по суті.
— Я по суті. — Надія обернулася до зали й знайшла поглядом Євгенію. — Ось, наприклад, Євгенія Павлівна. Усі знають, вона у нас добра. Усім допомагає. Тільки в неї доброта особлива. Мені треба було тридцять тисяч, по-людськи, у борг, на кілька місяців. Вона мене проігнорувала. Сказала, що дах важливіший. А у них із Сашком, до речі, минулого року встановили два пластикові вікна.
Євгенія відчула, як чоловік поклав долоню їй на коліно. Вона сиділа мовчки. Їй здавалося, що якщо зараз промовчить, Надія покричить і сяде.
Надія не сідала.
— А весь серпень вона тягала мені пакети. Увечері. По городах, щоб у вікно було видно, як вона йде з сумками. Притягне синю курку, за акцією, тушонку найдешевшу. І стоїть біля ґанку, чекає, щоб я їй у ноги кланялася.
А одного разу в магазині при всіх за мене заплатила, при Світлані, при бабусях. Щоб усі бачили: ось, Надька бідна, а Женя-то яка добра. Я щоразу після її пакетів плакала. Від приниження. Ось яка в неї доброта.
Галина поруч із нею співчутливо похитала головою. Хтось у задніх рядах промовив: «Оце так». Світлана, продавчиня, що сиділа біля стіни, стиснула губи.
Євгенія слухала, як Надія описує кожен пакет. Гречку, макарони, ту саму банку огірків, яку Євгенія поклала зверху першого вечора. У розповіді Надії кожна річ була знущанням. І Євгенія раптом зрозуміла, що якщо зараз промовчить, Надія завтра придумає ще щось.
А післязавтра — ще. І все селище буде це слухати, бо Євгенія сама погодилася мовчати.Вона встала.
— Ти не соромилася їсти в борг, а тепер мене брудом обливаєш? — не витримала Євгенія.
У клубі запанувала тиша. Чутно було, як гуде батарея біля вікна.
— Що ти таке говориш? — Надія підвищила голос. — Олег Іванович, ви чуєте? Вона мене при людях ображає!
— Надя, сідай, — сказала Євгенія. — Ти своє сказала. Тепер я скажу.
— Та що ти скажеш, ти…
— Надія Сергіївна, — несподівано твердо перебив Олег Іванович. — Нехай скаже.
Надія відкрила рот і сіла.
Євгенія стояла, тримаючись рукою за спинку переднього крісла.
— З початку липня я три місяці носила Надії продукти. Майже щотижня. Гречку, макарони, масло, м’ясо, хліб, молоко. Курку я брала охолоджену, у райцентрі, бо в нас у магазині її немає. Я ходила по городах і ввечері, бо не хотіла, щоб хтось бачив і щоб потім про неї шепотілися. Я нікому про це не говорила.
Навіть сьогодні не хотіла. Я жодного разу не просила повернути жодної гривні. У магазині я платила за неї двічі. Перший раз, коли їй не вистачило сорока гривень. Другий раз — за ковбасу, сир і лимонад. Я заплатила, бо вона стояла й дивилася на мене.
Свєта, стоячи біля стіни, опустила очі.
— Тридцять тисяч я їй не дала, — продовжувала Євгенія. — Так. Не дала. Бо це наші з Сашком гроші. Ми їх з весни відкладали на дах. Профлист уже лежить у нас у дворі, хто повз ходить, той бачив. Це була єдина причина. Іншої не було.
Я тоді сказала їй, що не можу. І після цього ще двічі приносила продукти, щоб вона не думала, що я на неї образилася. Вона обидва рази казала мені поставити їх на лавку.
Євгенія сіла. У неї тремтіли руки. Олександр взяв її долоню й стиснув.
Надія підхопилася.
— Це все брехня! Вона зараз спеціально…
— Надя, — пролунав голос ззаду. Це була Тамара Миколаївна. Вона сиділа в останньому ряду, у пуховій хустці. — А мої п’ять тисяч, які ти в травні взяла на ринок, де вони?
Надія обернулася.
— Тамара Миколаївна, я ж казала, я віддам…
— Ти казала в червні. І в серпні. А я ось слухаю й думаю: за що ти зараз при всіх накидаєшся на Женю? За те, що вона тебе три місяці годувала?
— І мої десять тисяч, до речі, — сказав Віктор із середини залу. — Я тобі на костюми давав. Що ти мені сказала? «Через місяць». Майже пів року минуло.
— Я тобі теж давала, — тихо сказала Люба, медсестра з фельдшерського пункту, де Надія мила підлоги. — Дві тисячі. На світло. Ти й мені казала, що терміново.
Галина, що сиділа поруч із Надією, повільно відсунулася до краю крісла.
Надія стояла посеред зали з червоним обличчям і переводила погляд з одного на іншого.
— Ви всі змовилися, — сказала вона нарешті. — Усі проти мене.
— Надія Сергіївна, — Олег Іванович зняв окуляри. — Давайте повернемося до гравію. А свої справи вирішуйте потім окремо.
Надія схопила з крісла куртку й вийшла, грюкнувши дверима. Збори продовжилися. Вирішили, що кожен двір здає по тисячі гривень до кінця місяця. Євгенія жодного разу не підняла очей від підлоги аж до самого кінця.
Коли всі розходилися, до неї підійшла Свєта. Постояла поруч, не знаючи, куди подіти руки.
— Євгенія Павлівна, ви це… вибачте мені. Я ж не знала. Вона мені так розповідала, а я й повірила.
— Нічого, Свєта.
Тамара Миколаївна, проходячи повз, коротко кивнула їй, як і раніше, ніби ніякої перерви й не було.
З Надією Євгенія більше не розмовляла. Перестала носити пакети.
Прийняти рішення їй було важче, ніж вона думала. Вона відвикала від цих пакетів, як відвикають від звички. У суботу в районному центрі вона стояла біля полиці з крупами й машинально брала дві пачки гречки. Потім згадувала. Ставила одну назад. Потім ще раз проходила повз тушонку і знову тягнулася за нею. І щоразу в голові спливало обличчя Надії на зборах та її слова про синю курку.
— Чому ти береш другий? — запитав одного разу Олександр, коли вона з звички поклала у візок зайвий пакет молока.
— Сама не знаю. Руки беруть.
— Ну, нехай беруть. Вип’ємо.
Профлист на дах Олександр поклав на початку листопада разом зі своїм кумом Петром. Три вихідні вони лазили по даху веранди, знімали старий руберойд, міняли прогнилу обрешітку. Євгенія подавала знизу шурупи та варила їм суп.
Грошей вистачило рівно на лист, саморізи та брус. Залишилося ще, і Олександр купив на них новий жолоб.
Під час першого дощу після ремонту Євгенія спеціально вийшла на веранду. Тази стояли складені в кутку, сухі.
Надія всю зиму обходила їхній будинок стороною. Коли зустрічалися в магазині, вона відверталася до вітрини й чекала, поки Євгенія вийде. Казали, що вона все-таки влаштувалася мийницею посуду в кафе в райцентрі. Тамарі Миколаївні вона в грудні повернула дві тисячі із п’яти. Віктору поки нічого.
У лютому до пошти завітала Люба. Відправила посилку сестрі, а потім затрималася біля віконця.
— Євгенія Павлівна, мені ніяково, але мене попросили. Надя просила передати. Каже, їй дуже погано, у кафе її звільнили. Може, ви б їй хоч трохи крупи. Вона соромиться сама до вас прийти.
Євгенія склала квитанцію.
— Ні, Любо. Не треба.
Люба кивнула. Здається, навіть з полегшенням.
— Я їй так і сказала, що ви відмовите. Сказала, що сама на вашому місці відмовила б. Але пообіцяла передати.
— Передали. Дякую.
Люба пішла. Євгенія посиділа над квитанціями й зрозуміла, що не відчуває нічого такого, що відчувала раніше. Ні провини. Ні бажання пояснити, чому ні. Ні того знайомого з дитинства сорому, коли відмовляєш людині, у якої менше, ніж у тебе. Вона просто сказала «ні» і пішла далі працювати.
Увечері вдома вона почула з веранди глухий шурхіт, а потім удар об сніговий замет. Олександр виглянув у вікно й засміявся.
— Женя, дивися. Сніг сам сходить з даху. А раніше я його щотижня лопатою згрібав.
Євгенія підійшла до вікна. Під верандою лежав рівний шар снігу, що зійшов з нового шару. Вона трохи постояла й пішла накривати стіл.
