– На жаль, Ви нам не підходите, — начальниця відділу кадрів повернула Сергію документи й відвела погляд.
Інша відповідь була б несподіванкою. І хоча на фасаді будівлі висіло велике оголошення — «Потрібні…» із переліком доступних вакансій, особисто в ньому підприємство не потребувало.
Ще одна скалка в серці. Скільки їх там уже? Підприємство за підприємством, контора за конторою, і скрізь відмова. Добре, якщо ввічлива, як зараз. Бувало, що викликали охорону і просто виштовхували за прохідну.
Вже другий місяць він шукав роботу, але щойно роботодавці дізнавалися, що Сергій — колишній засуджений за кримінальною статтею, — вони поспішно припиняли спілкування.
«Чи варто було радіти закінченню терміну? — розмірковував він, — Там хоч при справі був»…
Колонія, де Сергій прожив рік згідно з вироком суду, теж не цукерка. Однак за щоденну пайку можна було не турбуватися. Працював у місцевій пекарні. Був на хорошому рахунку. Тільки хто це оцінить тут, на волі?
Додому йти не хотілося. Очі мами, які раніше зустрічали його з надією, тепер були сповнені тривоги. Та й як інакше дивитися на дорослого сина, міцного хлопця з колись веселими очима, з бажанням працювати, будувати своє життя, який за останні два місяці змінився до невпізнання. Він схуд, став мовчазним, в очах з’явилися невпевненість і туга.
«Через необережність» — пролунало у вироку. Ну так, так воно й було. Сергій, намагаючись завершити поворот на старенькій автівці, не встиг це зробити на жовте світло. А поступатися дорогою не було в правилах потерпілого — мажора, сина високопоставленого чиновника, який отримав травму.
Але найбільше постраждала новенька іномарка, подарована йому батьком. Це й розлютило його — не встиг накататися! Але ДТП є ДТП.
Вирішити питання мирним шляхом не вдалося. У Сергія та його мами-пенсіонерки названа потерпілим сума викликала шок. І в результаті — рік за ґратами.
— Треба знайти роботу! — повторював Сергій у такт крокам.
Слова виривалися з губ клубами пари в морозному повітрі. Будь-яку роботу. Постійну. Щоб вранці, поснідавши, бігти туди, де ти потрібен. Ввечері повертатися, відчуваючи приємну втому. У дні виплати зарплати купувати мамі маленькі, приємні подарунки й розважати її розповідями про роботу.
Випадкові підробітки не допомагали. Мамина пенсія майже повністю йшла на оплату комунальних послуг та ліків для неї. Друзів і родичів стало менше. Та й допомогу від них він не прийме.
Одного разу йому вже відмовили, коли він намагався заручитися їхньою підтримкою — побоялися розлютити того самого чиновника з його сином.
— Щури! — просичав Сергій, згадавши натовп гостей у будинку, коли батько ще був живий.
Батька не стало. Потім і з ним сталася біда… Він зупинився. Заспокоїтися. Заклад, біля якого зупинився Сергій, користувався популярністю серед перехожих. Вони то й діло снували туди-сюди.
Кафе «Гурман» — прочитав він на вивісці. Апетитний запах, що доносився з-за дверей, переконував, що вивіска не обманює.
Двері кафе вкотре відчинилися, і чиясь рука викинула на тротуар кошеня, якому було близько двох місяців. Воно відбігло на безпечну відстань і, розчаровано нявкнувши, почало облизувати собі грудку, тремтячи від пережитого страху чи від холоду.
Сергій придивився до нього — голодне, нікому не потрібне, переслідуване усіма, воно нагадало йому самого себе. Так само розгублено озирається, не знаючи, куди податися, і куди б він не пішов — скрізь його не зустрінуть радо.
— Що, друже, і ти нікому не потрібен? — сумно посміхнувся Сергій і, піднявши бідолаху з холодного тротуару, засунув його собі під пазуху.
— Нагодувати тебе нічим, хоча б зігрієшся. А якщо ти не проти — візьму з собою. Мамі з тобою не буде нудно.
Двері кафе знову відчинилися, і звідти, стоячи спиною до вулиці та щось запально кричачи всередину закладу, вивалилася жінка монументальної статури.
У хутряній шапці, криво натягнутій на голову, у незастебнутому пальті, вона озиралася навколо, ще не охолонувши після розмови на підвищених тонах.
У руках вона тримала щось, загорнуте в столові серветки. Подивилася направо, потім — наліво і, не знайшовши того, що хотіла побачити, рушила прямо до Сергія.
— Де!? — грізно запитала вона, пронизуючи його поглядом.
— Хто — де? — Сергій навіть розгубився від такого натиску.
— Кошеня! Щойно вийшло звідси!
— Воно не зовсім вийшло, — заступився за кошеня Сергій. — Його, м’яко кажучи, вигнали.
— Ну, так! — тітка розгубилася. — Я їм ще нагадаю, як ображати маленьких кошенят! — вона поглянула на двері кафе. — Воно ж не міг далеко втекти… Ви не бачили, куди воно поділося?
– Бачив, – Сергій зрозумів, що кошеняті нічого не загрожує, і, відкинувши комір пальто, показав його.
Вираз обличчя монументальної тітки миттєво пом’якшав. Вона погладила хвостатого по голівці, присіла навпочіпки й розгорнула серветки. У них виявилися залишки м’ясного обіду.
– Іди сюди, малюку, — покликала вона. — Нехай поїсть, — це вже до Сергія.
Сергій дістав кошеня з-за пазухи й поставив поруч із частуванням. Його не треба було вмовляти. Воно з жадібністю накинулося на їжу, голосно бурчачи.
Жінка сумно похитала головою, поглянула на Сергія й помітила, як той ковтнув слину.
— Робочий час, а ти — байдикуєш. Нічим зайнятися? — суворо запитала вона.
— Зайнявся б із задоволенням, — відповів Сергій. — Тільки нікому не потрібні мої послуги.
— Розкажи! — коротко наказала тітка.
Чомусь він відчув довіру до цієї ледь знайомої жінки гренадерського звання, і поки кошеня підбирало залишки їжі з серветок, кількома реченнями описав співрозмовниці свої проблеми з пошуком роботи.
— Яка у тебе спеціальність за дипломом? — коротко поцікавилася вона, піднявши з землі кошеня й витираючи йому мордочку чистою серветкою.
— Інженер-зварник. Але стажу навіть року не набралося, — зізнався Сергій.
— Ходімо! — так само коротко наказала жінка і, засунувши кошеня йому під пахву, першою рушила вперед широким кроком. Сергій — слідом за нею.
Вони пройшли через двір до будівлі зі скляними дверима, які розчинилися, коли вони наблизилися.
– Зі мною! — коротко кинула жінка охоронцеві, який ледь не перегородив Сергію шлях.
Охоронець не наважився не послухатися. Піднявшись на другий поверх, вони пройшли коридором і зупинилися біля дверей із табличкою «Головний зварювальник». Відчинивши двері, вона заглянула всередину кабінету:
— Геннадію Івановичу, я привела тобі фахівця. Пропусти його!
І, заштовхнувши Сергія в кабінет, пішла далі…
*****
Сергій зі своїм безпосереднім керівником обговорював зауваження до проекту, які він роздрукував на аркуші:
— І ще — конструкторський відділ не врахував температуру експлуатації, — доповідав він. — Необхідно змінити тип зварювальних матеріалів.
— Згоден, — відповів начальник. — Молодець. Добре попрацював. Ось тільки… Повідом про це Олені Миколаївні сам. Вона ставиться до тебе по-материнськи, а мене може й вилаяти, — Геннадій Іванович відверто боявся начальника конструкторського відділу.
— Є ще питання?
– Геннадію Івановичу, давно хотів запитати… — Сергій завагався. — Як ви тоді не побоялися взяти мене на роботу? Навіть поручилися перед генеральним…
– У мене око на це натреноване, – самовдоволено посміхнувся головний зварювальник, відкидаючись на спинку крісла.
– А якщо серйозно – як я міг не довіряти людині, яка зглянулася над беззахисним кошеням? Ну, йди. Йди до Олени Миколаївни…
— Ох, Сергію, Сергію, — зітхала Олена Миколаївна, начальниця конструкторського відділу — та сама жінка, яка привела його до фірми.
— Ти знову нам проект зіпсував. Ну що ж, самі винні. Виправимо. Так, Ксюша? — вона погладила по холці триколірну кішку — улюбленицю відділу. — Як поживає твій вихованець? Як мама?
— Дякую, Олена Миколаївна. Усе добре. Вони тепер нерозлучні. Мама стверджує, що він її лікує. Вона й справді почувається набагато краще.
— Вони це вміють, — погодилася Олена Миколаївна.
— Прохання до вас, відпустіть сьогодні Марію на годинку раніше, нам дуже потрібно…
— Знаю, знаю. Весь відділ з ранку обговорює. Заяву в РАЦС подаєте? Схвалюю твій вибір! — вона жартома примружилася. — Ось тобі й злочинець…
Ставши серйозною, вона продовжила:
– До речі, Сергію. Твою справу прийняли до перегляду. Перекваліфікують на адміністративну відповідальність, а кримінальну знімуть.
Наш начальник юридичного відділу залучив своїх колишніх колег. Знайшли купу порушень і невідповідностей у справі. Тож прогноз – сприятливий.
— Як вам це вдалося, Олена Миколаївна?! Я б ніколи не наважився звернутися до нашого юриста. Мені здається, що він суворий, абсолютно нетовариський тип.
— І зовсім даремно, — посміхнулася вона. — Він наш чоловік. Любитель кішок.
