Ранок. Сьогодні наснилось щось добре, тепле, з дитинства. Посмішка ще трішки протрималася на обличчі після пробудження. І тут підкотила назад реальність. Війна, день 13. Дякую сну за кілька годин спокою, ніби поза усім цим жахом.
Я вже багато років живу в Києві, престижна робота, багато друзів, ось-ось куплю власне житло. Після початку війни намагалась волонтерити на власній автівці, зараз вже повернулася до роботи, бо це також важливо. В місті можна сказати тихо, як для війни.
А ось батьки мої в Маріуполі. В перші дні бойових дій ми радилися, чи їм варто виїхати. Тато сказав так:
«Матір відвезу і додому. Охоронятиму дім, місто рідне не залишу та й переселенцем не стану».
Дійшли до того, що вони і лишились.
Я не знаю чим я думала, чого не вмовляла, як так, що нічого не зробила. Ну чому? Я мала їх відмовити від думки, щоб там сидіти. Сльози душать.
Якщо наприкінці лютого всі дзвінки були з питанням як я, то зараз одразу про батьків питають. Чи я знаю як вони, чи все добре? Мені немає чого їм відповісти, бо не знаю. Вже третя доба, як я не знаю нічого.
Оновлюю новини міста в першу чергу. Там обстріл за обстрілом, там немає світла і води, там в дефіциті їжа та ліки, туди неможливо приїхати і забрати рідних.
Мені дивно, що в мене є вода, світло, їжа яку я люблю. Що я можу вільно вийти у двір своєї багатоповерхівки, що можу сісти за кермо і поїхати у справах. Я не встигаю читати все, що стається в моїй рідній Україні, але новини Маріуполя знаю погодинно.
Мені дзвонить незнайомий номер. А звідти голос – мама. Боже, яка я щаслива. Мама каже, що волонтери привезли їжу, небагато, але які ж вони молодці. А ще дали подзвонити. Мама каже, що все буде добре, що вони там гуртуються із сусідами. Що обов’язково виживуть. А ще каже, щоб я не переживала – он, татові, взагалі не страшно, а їй ну хіба трішки.
Я плачу, а вона мене заспокоює. Моя сильна мати, що провела декілька днів у сховищі і живе посеред бойових дій, вона заспокоює мене. Каже, що ще дзвонитиме. І кладе слухавку. І я не знаю як житиму до наступного дзвінка…
