Я народилася в люблячій забезпеченій сім’ї 22 роки тому. Мої батьки прекрасні люди. Мама у свої 48 має вигляд на 30: розумна, сучасна, найдобріша людина. Тато – трудоголік, усе завжди ніс у сім’ю кожну копійк, нас із братом обожнював.
І ось виросли ми з братом, начебто навіть непоганими людьми. Тільки іноді я почуваюся нещасною. Я з дитинства була дуже тихою і замкнутою, вся в маму. І брат теж. Але, на відміну від мами, у мене жорсткий характер і я вперта. Я ніколи не ділилася з мамою секретами, проблемами, взагалі нічим.
Таке враження, що я росла ніби сама по собі. Мама мене дуже любила і завжди намагалася зі мною спілкуватися, але не відверто. Приблизно до моїх 15-ти років мама спробувала налагодити зі мною контакт – намагалася розговорити, тягати по магазинах тощо.
На відміну від модної красивої матері, я завжди була похмурою, носила мішкуватий одяг. Мама не бачила в мені себе і часто говорила мені, що незрозуміло, у кого я така вродилася – нетовариська, похмура, противна. Я сама не знаю, чому я така, правда.
Я погано вчилася в школі, мовчала, якщо були проблеми. Весь час боялася, що мене будуть лаяти. Тато все дитинство моє дуже багато працював, я його практично не пам’ятаю у своєму дитинстві, років до 14. Він дуже вибухова людина, дратівливий, трохи деспотичний.
У нас із ним цілковите, невимовне нерозуміння. Ми дуже схожі характерами, але через те, що він чоловік, він хоче керувати, командувати. Я ж, на відміну від мами, такого не терплю і не сприймаю. Через це всі конфлікти. До 15 років мене не пускали гуляти одну, навіть ходити самій до школи.
У школі наді мною знущалися два роки, але якщо чесно, я не знаю, чи залишило це відбиток на мені. Знущалися жорстоко, але я жодного разу батькам не сказала. Не знаю, чому. Звикла все тримати в собі. Я навіть і не плакала майже. Друзів у мене ніколи не було.
Я не вміла спілкуватися, була сором’язлива і страшнувата обличчям а мій внутрішній багатий світ нікому потрібен тоді не був. Я рано подорослішала, багато читала, класику і філософію здебільшого. А дівчатка з мого класу мали зовсім інші інтереси: одяг, хлопчики, клуби.
У 15 років я стала інтернет-залежна. У мене не було реального життя, я жила там. Не потрібно було думати, який ти маєш вигляд і хто ти взагалі: тебе цінують тільки за слова. Я познайомилася там із дівчинкою з неблагополучної сім’ї, вона запропонувала мені втекти з дому.
У нас “типу” було кохання. Зараз мені дуже смішно, але підлітковий максималізм – страшна річ. У рідній сім’ї мені було нічим дихати, батько тиснув, із мамою стосунки були не довірчі. У тій дівчинці я знайшла все, чого мені не вистачало. У 17 років я втекла.
Знайшли мене через місяць, батько помістив в елітну психлікарню за містом. Я ридала, у мене були дикі істерики, просила здати мене в дитбудинок, тому що я не можу жити з ними, мені погано. Найцікавіше, через місяць, коли мене прийшли забирати з психлікарні, я не хотіла йти.
Мене там не чіпали, ми дивилися кіно, читали книжки й обговорювали, дискутували. З дівчинкою тією спілкування мені обмежували. Але потім, коли буря вщухла, я почала з нею спілкуватися, ще 1,5 року ми були “разом”. Я не вступила до вишу, хотіла померти, весь час думала, що я нещасна.
У 20 років я знову пішла з дому. У нікуди. Я тоді подумала, що, можливо, я зажралася, життя не бачила, треба мені пережити труднощі, тоді почну цінувати. Влаштувала я на першу роботу, знімала зі знайомою кімнату. Познайомилася з коханим.
Я звикла до забезпеченого життя, а тут мені довелося економити на їжі. Було складно. Незабаром переїхала до коханого, за кімнату платити більше не треба було, стало легше. Він умовив мене налагодити контакт із мамою. Було страшно, але через 4 місяці, ми знову сім’я.
І цього разу я сама вирішую, до скількох мені гуляти, я сама вирішую, буду я працювати чи ні. З мамою стосунки стали довірчі, але все одно я ніколи не зможу поділитися з нею всім. Я хворію на булімію, а вона робила вигляд, що проблеми немає. Вона сказала мені, що думала, що краще не акцентувати увагу на цьому.
У мене депресія, але мама завжди говорила, що це несерйозно і сміялася над цим. Проблеми в сім’ї залишилися, але стало легше. Мені 22 роки, я красива і струнка, однокласники й не впізнають мене. Я працюю, у мене наречений, веду активний спосіб життя.
Однак я підозрюю, що в мене важка форма депресії. Я хочу померти. Я не бачу сенсу жити. Гроші є, наречений є, батьки є. І я не хочу жити. На вигляд я активна, у мене купа знайомих, я навчилася спілкуватися, я не дурна.
Ніхто не підозрює. Нікому не цікаво. Я вважаю себе страшною і тупою. Тільки коханому я потрібна, мені здається, я тримаюся тільки через нього. Але з кожним днем все складніше…
