До цього моменту вона була спокійною і витриманою. Вона також провела понад два місяці в одному з бункерів під величезним промисловим об’єктом зі своїми двома синами.
“Здавалося, що стіни бункера рухаються, а самі кімнати стають меншими”, – розповіла вона.
“Іноді була годинна перерва, і ми сподівалися, що, можливо, це все. Можливо, на цьому все завершиться. Але ні. Вони продовжували”.
Катерина вважає, що їхній батько все ще на заводі. Вона спілкувалася з ним на початку цього тижня, і він був як завжди бадьорим.
“Він дуже сильний чоловік, сильний духом. Він мене підтримував усе життя”, – каже вона.
Це було кохання з першого погляду, розповіла вона з посмішкою. Їхнє рідне місто Маріуполь тепер зруйноване.
Вперше Катерина відвезла двох своїх хлопців на “Азовсталь” на початку березня, одразу після перших ударів по портовому місту.
Вона думала, що вони сховаються там на один-два дні, максимум тиждень. Але оскільки все посилювалося, їм довелося залишатися під землею понад 60 днів.
Запаси закінчувалися. Не вистачало їжі та води – а також інформації. Коли оточили місто, вона та ще близько 30 людей у їхньому бункері були відрізані від решти світу.
Час від часу її відвідував чоловік, оскільки він та близько тисячі інших українських хлопців продовжували захищати металургійний завод – їхню останню позицію.
“Щоразу, коли він приходив до нас, він завжди казав нам триматися, підбадьорював усіх, жартував, сміявся, казав нам, що нам не варто хвилюватися і що все добре.
“Було страшно, бо вони приходили та йшли під обстрілами. Дивно було бачити їх такими веселими, але я не думаю, що могло бути інакше. За силою духу, я думаю, він там один із найсильніших”.
Катерину евакуювали з “Азовсталі” в рамках операції зі звільнення мирних жителів, організованої Червоним Хрестом та Організацією Об’єднаних Націй.
