Кажуть, після розлучення батьків діти втрачають частинку доброти і душевності. Я ніколи не розуміла цієї точки зору, адже, звісно, пережити розставання мами й тата – досвід не з найкращих, але діти ж не дурні, вони розуміють дуже багато чого.
Так і моя донька у свої 6 років чудово розуміла, що жити разом із татом у нас ніяк не вийде. Тому вона вибрала продовжити жити зі мною, а її батько… Скажімо так, він знайшов себе в іншому місці. Подалі від нас. З моїм колишнім ми домовилися, що квартира залишиться в нас із донькою.
Я, своєю чергою, відмовлюся від аліментів. З мого боку це був вимушений крок, тому що я точно знала, що на подачки колишнього чоловіка ми не проживемо, а житло – це завжди житло. Хоч і без нормального ремонту, але без своїх чотирьох стін просто ніяк.
Я влаштувалася на роботу, іноді позичала в сусідів гроші, але загалом я з донечкою почувалися не так уже й погано. Можна було жити. Через кілька років до нас переїхала жити моя молодша сестра. У неї ситуація була ще незавиднішою за нашу.
Річ у тім, що в якийсь момент, ще до народження моєї доньки, сестра раптом зрозуміла, що хоче присвятити своє життя Богові. Її знайшла якась невідома секта і з розпростертими руками прийняла до своїх лав. Робити там треба було лише одне – трудитися на благо “братів і сестер”.
Якщо не працюєш і не спиш, значить, потрібно молитися. Таке собі життя звичайного кріпака. Роками вона проживала в такому ритмі. Чоловіка вона собі, природно, не знайшла, а потім, коли потроху пелена почала спадати з її очей, почала думати, як би їй вислизнути з обіймів своєї “духовної” сім’ї.
Якщо треба, навіть пуститися навтьоки, але їй пощастило. На ділі силою її ніхто не тримав, просто всі довкола так чи інакше показували, як вони розчаровані в силі духу своєї колишньої сусідки по келії. Хоча я завжди любила свою сестру, навіть мені було видно, як вона змінилася.
Ні, зовнішній вигляд не змінився. Подумаєш, трохи схудла і зблідла. Це дурниця, тим паче, проживши зі мною і донькою перших півроку, у фізичному плані вона повернулася до колишніх форм, але ось морально, звісно, вона стала іншою.
У її “суспільстві” вона роками була в одному і тому ж найнижчому “званні”. Займалася важкою роботою, не могла нікому відповісти відмовою, але в нас із донькою вона швидко стала такою собі командиркою. Спершу спробувала крутити мною. Я навіть прагнула їй допомогти, думала, так буде краще.
Однак ні. Усе ставало тільки гірше, тож я пригрозила сестрі: якщо так триватиме й надалі, то в нашому домі її ніхто не стане довго терпіти. Зі мною сестра сперечатися не стала, а ось за мою доньку вона взялася серйозно. Спершу вона захотіла навчити її Слова Божого. Донька ж відмовилися.
Потім сестра намагалася змусити мою доньку працювати по дому, щоб моя дитина працювала, а вона оцінювала. Загалом, стався ще один скандал, але ми продовжили жити разом, утрьох. Потихеньку час минав, донька дорослішала, а я, як могла, намагалася зробити зі своєї сестри людину.
Вона, звісно, неохоче йшла на діалог, називала нас пропащими, але й сама розуміла, що більше їй іти нікуди. Ось така ось ситуація. Після закінчення школи донька сама вибрала собі факультет в інституті й сама ж на нього вступила. На безплатне навчання.
Я була цьому дуже рада, адже вища освіта відкривала для неї величезну кількість перспектив. Та що там для неї, для всіх нас! А ще тішило те, що переїжджати в жоден гуртожиток їй не було потреби. Навчатися вона продовжила в нас у місті, тож жити могла вдома біля своєї матері й тітки.
Але на другому курсі характер у доньки почав досить помітно змінюватися. І, на жаль, не в кращий бік. Вона хотіла більше свободи, відчула себе дорослою, завела собі нових друзів і, напевно, хлопця теж. Моя сестра була в шоці від поведінки своєї племінниці. Вона часто картала її за те, як та поводиться, і я, треба визнати, загалом була з нею згодна.
Донька могла пропадати всі вихідні, невідомо в кого. Спати до середини дня і не ходити на пари. Їй просто пощастило з мізками, і її оцінки залишалися високими. Хоч при мені вона точно нічого ніколи не вчила. Що старшою ставала донька, то важчим був її характер.
Вона почала звинувачувати мене в тому, що я вигнала її батька, поселивши при цьому свою сестру. Уявіть тільки, скільки часу минуло з моменту мого розлучення, але вона все одно знаходила в собі нахабство цим мені дорікнути. Не обійшлося і без хлопців.
Ми забороняли їй гуляти допізна майже до закінчення інституту, але вона робила це вдень і абсолютно нікого не соромилася, а потім… Просто втекла з дому. Уже минуло 9 місяців, відколи донька більше не живе зі мною. Я чула тільки, що вона мешкає зі своїм “нареченим” десь в іншому кінці міста.
Найприкріше – це те, що я з сестрою вклали в неї стільки сил, а вона повелася як остання мерзота. Я розраховувала, що донька знайде собі хорошу роботу, буде всім нам допомагати, і ми зможемо вибратися з цього кошмару вічних кредитів і боргів, а вона втекла на тепле місце до якогось хлопчиська.
Навіть не думала, що діти, які не люблять батьків – це про мою дочку! А ось воно як. Не здивуюся, навіть якщо вона спробує зв’язатися з батьком. Теж невдячним. Вже хто-хто, а вони спільну мову точно знайдуть. Так говорити напевно не можна, але якби донька під час розлучення пішла жити до батька, я думаю, все було б не так погано.
Я жила б із сестрою, економила гроші. Можливо, зустріла б когось. У мене на шиї б не сиділа невдячна дитина. А що тепер? Склянку води мені сестра подаватиме? Не так я собі уявляла своє майбутнє, зовсім не так, а ще кажуть, що діти люблять своїх матерів незважаючи ні на що. Помиляються.
