Мені 38 років, з дитинства маю великі проблеми зі здоров’ям, але по мені не дуже видно перенесеного захворювання. Я закінчила економічний факультет, працюю у виші, почуваюся цілком нормальною людиною.
Шість років тому я зустріла хлопця. Він був на три роки старший за мене і теж проблеми зі здоров’ям. Попри фізичні вади, він працював провідним інженером-конструктором на заводі, жив один у заводській малосімейці.
Ми почали зустрічатися, йому на той час було 36 років. Він говорив, що дуже хоче сім’ю, дитину, що втомився жити сам. Сказати по правді, його фізичні вади спочатку мене просто шокували.
Потім я ніби звиклася з думкою, що людині пощастило в житті менше, ніж мені, я намагалася їх не бачити. Ми одружилися. У нас було гарне весілля і романтична подорож. Я завагітніла.
Чоловік був на сьомому небі від щастя, хотів дуже дівчинку. Ми домовилися, що будемо виховувати дитину самі, і наше Янголятко буде завжди з нами. Я навіть дала чоловікові обіцянку, що після пологового будинку будемо жити самі.
Усі дев’ять місяців я здавала нескінченні аналізи, пройшла купу лікарів і незліченну кількість УЗД. Дитина розвивалася нормально і добре набирала вагу. Оскільки в мене поганий зір і перенесений ДЦП, мені заборонили народжувати самій.
В призначений термін на світ з’явилася здорова дівчинка вагою 4 кг, зростом 50 см. Я була дуже слабка, у мене німіли руки і ноги. Лікарі, бачачи мого чоловіка і мене, говорили, що з дитиною самі не впораємося і вмовляли поїхати на деякий час до моєї мами.
Як інвалід, я знаю, що таке бути неповноцінною людиною, коли в дитинстві на тебе показують пальцем інші діти, що ти чогось не можеш робити, як усі дітки.
Для мене був такий страх, що я можу якось нашкодити своїй дитинці і, розуміючи, що сама я не зможу, зі сльозами вмовила чоловіка поїхати до моєї мами.У мами 4-х кімнатна квартира, і нам було виділено кімнату.
Моя мама справедлива і сильна жінка. У нашій сім’ї, де ми з сестрою виросли, вона була в домі господарем. Мама після лікарської помилки мене виходила, дала освіту і роботу. Отже, ми переїхали до мами.
Ось тут все і почалося: маленька дитина, моя безпорадність, нестача грудного молока, безсонні ночі, нескінченні чашки чаю з молоком і бутерброди з сиром цілодобово.
Добре, що моя мама спала з онукою і я могла трохи відпочити, хоча вранці Мама йшла на роботу. Мій чоловік виявився великим егоїстом, замість розуміння і хоч якоїсь допомоги я від нього тільки й чула, що йому некомфортно.
Я вічно була заревана, мої нерви були настільки розхитані, що я плакала з будь-якого приводу. Зрештою, моя мама вигнала мого чоловіка. Він поїхав і повернутися навіть не намагався, помиритися з мамою теж, кликав мене в його квартиру.
Жив своїм життям, поводився відчужено, дійшло до того, що він приходив раз на місяць, давав мені якісь гроші або дивні подарунки і йшов, а я була як у пеклі: маленька дитина, безсонні ночі, боротьба за молоко, розхитані нерви, гормональний зрив і слабкість.
Зрештою, я подала на аліменти. І це, за словами мого чоловіка, було “останньою краплею” мого нахабства. На суді він повівся негарно і відсудив частину відсотків, посилаючись на племінників і літнього батька-пенсіонера.
Це тривало понад рік, між нами утворилася прірва. Я вирішила забрати свої речі з його квартири. Найняла машину, приїхала і тут я побачила її… друга сім’ї, подругу його покійної матері, жінку, старшу за нього, і матір трьох дітей.
У мене був шок. Вона запевняла, що в них із моїм чоловіком нічого немає, і живе вона тут, бо їй ніде жити. Усе стало на свої місця. Пізніше чоловік подав на розлучення й офіційно одружився з цією жінкою.
Моїй донці скоро буде п’ять років. Розумненька і найулюбленіша дитина на світі. Ми живемо у мами, і для донечки немає ріднішої за мене і бабусю, а мій колишній приходити зараз раз на два місяці і все далі й далі від дитини.
Я рада, що так все сталося саме зараз, що не було прожите життя з такою нікчемною істотою, як мій чоловік. Ця історія стала для мене уроком, я зрозуміла, що жаліти, особливо чоловіків, не можна. Вони вас-то ніколи не пошкодують.
