Я виховував свою дочку сам. Для моєї колишньої дружини це виявилося непосильною ношею. Просто непотрібна дитина, від якої вона відмовилася майже відразу після народження. Вона і позбутися від дитина хотіла з самого початку. Але якимось дивом нам із її матір’ю вдалося її відмовити. Жаль, що на кінцевий результат це ніяк не вплинуло.
Але я прийняв вибір своєї дружини, і ми розлучилися. З того часу я вчився, як бути добрим батьком. І мені здавалося, що мені це виходить дуже непогано. Марина виросла та здобула освіту. Вона була тямущою дівчиною. А потім у її житті з’явився перший хлопець.
З Андрієм у нас стосунки одразу не склалися. Я був не проти їх налагодити, але хлопець просто цього не хотів. В результаті у нас із дочкою почав пропадати контакт. Якщо раніше вона ділилася зі мною своїми переживаннями, то тепер ми майже розмовляли.
Але все змінилося, коли Марина прийшла до мене з новиною, про те, що вона виявилася при надії. Їй було 22 роки, і вона не хотіла приводити дитину на світ.
Але я розумів, які ризики для здоров’я на неї чекають, якщо вона зважиться на це. Тиснути на дочку мені не хотілося. Я просто їй все пояснив і сказав, що прийму будь-який її вибір.
Марина вирішила народжувати. Звичайно, хлопець одразу її покинув. Це було надто очікувано. Тепер у нашій сім’ї з’явилося ще більше турбот. Спочатку я допомагав дочці, але вона швидко влилася в материнство. І я зрозумів, що заважаю своїй дочці більше ніж допомагаю.
Марина знайшла віддалену роботу, з малечею займалася. Через чотири роки я вирішив з’їхати. Залишив доньці квартиру в місті, а сам перебрався до села. Там маю невеликий будиночок з ділянкою. Раніше їздив сюди просто, як на дачу, а тепер живу.
Просто я розумів, що живучи зі мною, Марина навряд чи собі когось знайде. А мені дуже хотілося, щоб особисте життя у доньки таки склалося. Я просто хотів їй щастя. Хто ж знав, що все складеться саме так!
Справа в тому, що чоловіка Марина собі в результаті знайшла. Щоправда, мало що про нього знаю. Тільки те, що він старший за мою дочку майже на 10 років. Має свою квартиру, машину. Людина серйозна та забезпечена. Мені здавалося, що це ідеальна партія для Марини, враховуючи, що вона має дитину. Але вона так не вважає. Точніше, все так, але є нюанс.
Останнім часом я почав помічати, що Марина часто привозить до мене погостювати онучку. Їй уже 7, і вона ходить до школи. Але зараз найчастіше заняття проходять дистанційно. Тому Марина провела у мене в селі Інтернет, і Гануся може тут і вчитися, і відпочивати. Я не бачив у цьому нічого поганого, адже мені подобалося проводити час із онукою.
Але недавно дочка зателефонувала і сказала, що хотіла б залишити в мене Ганночку на все літо. Ця ситуація мені не подобалася дедалі більше. Почалися ці нескінченні катання до мене в гості, коли Марина та її новий чоловік з’їхалися. І щоразу період, на який дочка привозила до мене онучку, збільшувався.
Я вирішив поговорити з Мариною начистоту. З’ясувалося, що Гануся зовсім не може порозумітися зі своїм потенційним вітчимом. Дочка описувала все в яскравих фарбах, потім випалила:
«Тату, давай Гануся в тебе буде жити. Ми із Сергійком своїх дітей хочемо завести».
Ось це виховав на свою голову! З матір’ю своєю не бачилася до ладу, а все одно в неї пішла. У мене дар промови тоді зник. Рішення далося мені нелегко, але подітися не було куди. Коли Марина подзвонила мені наступного разу, я вже знав, про що вона говоритиме. Але я підготувався до цієї розмови.
Сказав, що Ганну заберу, але житимемо ми в моїй міській квартирі. Дитина не повинна страждати через забаганки своєї матері, міняти школу і прощатися з друзями. А Марина нехай зі своїм коханим робить усе, що хоче.
Марина на мене дуже образилася. Не хоче тепер батьком називати після такого вчинку. При цьому провини ні в чому не бачить. Вона взагалі вважає, що в народженні Ганни винен я, бо вмовляв дочку тоді не позбавлятися дитини.
Не знаю, як після всього цього ми спілкуватимемося. Але найбільше в світі мені шкода внучку. Адже вона ні в чому не винна!