Хлопчик дивився у вікно і говорив бабусі:
– Бабусю, ну коли ми підемо на вулицю?
– Сьогодні холодно, любий, наступного разу, – відповідала жінка. – Та й справ дуже багато, не до прогулянки.
Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки і шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було зв’язати комплект, шапку, рукавиці і шарфик.
Але онук наполегливо просив бабусю піти погуляти.
– Ну добре, добре, переконав, підемо прогуляємося, але недовго, на вулиці сьогодні холодно, та й в’язати потрібно, – здалася вона.
Вони вийшли на вулицю, там майже не було людей, всі сховалися в таку погоду по домівках. Звісно, онук носився, а жінка вже вся змерзла.
– Все, ходімо, Ілюша, а то захворіємо. Трохи погуляли сьогодні і досить, – сказала жінка.
Але дитина була невгамовна, побігла по всьому майданчику і сховалася в дитячому лабіринті і затихла.
Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав, вона підійшла до лабіринту, окликнула його і він відповів:
-Бабусю, тут лялька лежить, давай заберемо її.
Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї доноситься писк. Її кинуло в жар від жаху, відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в тонку пелюшку.
Було видно, що дитина замерзла, обличчя вже посиніло від холоду. Вона схопила її, швидко притиснула до себе, зігріваючи.
Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхала швидка і співробітники поліції.
Малюка забрали в лікарню, а жінка з дитиною залишилися давати свідчення співробітникам.
Співробітники запитували, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав всюди, вона б і не почула писку дитини, якби він її не покликав.
– Ось, молодець хлопець. Так тримати! – похвалив його співробітник.
Жінка все дивувалася, як же можна викинути свою рідну дитину, невже серце не здригнулося.
Співробітник не дивувався:
– Чого тільки не буває, і на смітник викидають, і підкидають комусь, зараз чого тільки не буває, ми вже нічому не дивуємося.
Олена Петрівна попросила його зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все в порядку.
Він дізнався, що малюка оглянули і обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все гаразд.
Хоча сказав, що якби ще трохи, і дитина точно не вижила б. Їх відпустили додому і жінка з онуком пішли додому. Яка вже тут робота, подумала Олена Петрівна сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями.
А вранці вона вирішила дізнатися про дитину і зателефонувала до лікарні. Їй спочатку нічого не хотіли говорити:
– Для чого ви цікавитеся і ким є для дитини? – запитали її на тому кінці.
– Ніким, просто хочеться дізнатися про малюка, адже це ми з онуком знайшли вчора дитину, – відповіла Олена Петрівна.
– Ах, це ви, рятівники малятка. Це дівчинка. З нею все добре. Ви молодці, що не дали їй замерзнути, – заговорила медпрацівниця вже іншим тоном.
– Я хотіла б відвідати її і, можливо, щось купити, ми принесемо, – запитала жінка.
– Взагалі це не дозволено, але для рятівників можна зробити виняток, приходьте завтра після обіду. Принесіть підгузки і суміш для новонароджених, – сказала медпрацівниця.
Наступного дня, закупившись необхідним, вони з Іллюшею вирушили до малятка. Їх пропустили.
Малятко було таке маленьке і миле, що Олена Петрівна не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якої пряжі ніжно-сірого кольору з візерунками по краю, в’язаний своїми руками.
Якось захотілося його зв’язати, але не на продаж, а просто так. І він лежав, ніби чекав свого часу.
Олена Петрівна вкрила ним дитину і побажала їй щастя, витираючи сльози.
Вони ще дзвонили, цікавилися долею малятка, її назвали Софія. Недбайливу матір знайшли і позбавили її прав на дитину.
Незабаром дівчинку удочерили, одна бездітна сім’я полюбила її з першого погляду і забрала до себе.
Минуло 18 років. Олена Петрівна вже дуже помітно постаріла, але як і раніше жива і діяльна, пекла онукові його улюблений пиріг.
Він обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого більше не розповідав, просто попросив приготувати щось смачненьке, сказав, що у нього для неї є сюрприз.
Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною:
– Бабусю, познайомся, це моя дівчина Софія і ми збираємося з нею одружитися, ми з нею як дві половинки одного цілого, я як її побачив, мені здалося, що я її знаю все життя.
– Ого, це чудова новина, Ілюша! Ласкаво просимо в нашу родину, Софіє. – зраділа жінка.
– І онука одружу, і, може, ще й правнуків встигну дочекатися. Заходьте, чого на порозі стоїте, ходімо до столу.
Дівчина зніяковіла, посміхнулася і почала розмотувати шарф на куртці, Олена Петрівна зачепилася поглядом за цей шарф і остовпіла.
– Який у тебе шарф з цікавим візерунком, – сказала дівчині бабуся.
– Так, цей шарф зі мною, скільки себе пам’ятаю, ось уже скільки років не можу з ним розлучитися, бережу його, ношу рідко.
Олена Петрівна, звичайно ж, впізнала цей шарф, який колись вона подарувала знайденій дитині на щастя.
Як же буває в житті, Ілля врятував свою майбутню дружину. Мабуть, вони були призначені одне одному згори, і саме провидіння вело хлопчика того дня до неї, щоб він її врятував.
Спеціально для сайту Stories
