Я з тобою, чуєш, тримайся брате… А потім тиша, така дзвінка тиша, якої, мабуть ніхто і не чув
Історія починалася банально, два хлопця, одна жінка, одне кохання на трьох. Артем і Сашко зі школи разом, разом і йшли вступати до коледжу.
Там зустріли Іру і обидва закохалися в неї відразу. Зняли квартиру на трьох, кожному по кімнаті, ну і жили собі, звичайними, студентськими буднями, Іра займалася навчанням, та не зважала на хлопців.
А 24 лютого, як в страшному сні, всі троє прокинулися від гучних вибухів. Не зрозумівши, що сталося, почали шукати інформацію в інтернеті.
Наступні кілька ночей спали в підвалі. А згодом вирішили, що їх не зачепить, тому перебралися до квартири назад. Іра дуже просила хлопців, зокрема Сашка, щоб не вертатися наверх, а побути ще і сховищі.
Та товариш Сашка тільки висміяв його, хотів, мабуть “вколоти” якомога болючіше, принизити перед Ірою. Обізвав боягузом. Спустилися, сиділи в квартирі.
Всього за кілька годин їх рідний Харків розстріляли з усіх боків. А вони все сиділи і думали, що це не їх війна, що їх не зачепить.
Ще мить і поцілили в їх п’ятиповерхівку. Спочатку яскраве світло, потім шум у вухах, а потім крики Сашка:”Ноги, де мої ноги?”
Наразі хлопець в лікарні і відчуває себе добре, відбувся переляком, ноги, дякувати Богу на місці, та головне те, що ця трійка дуже добре запам’ятала, що на війні немає тих, хто стоїть осторонь, чіпляє всіх і кожного.
А сховища, нажаль, зараз для нас як рідний дім. Та перемога близько.
