Днями гортала старий альбом фотографій та знайшла кілька дитячих фото з часів дитячий садок. Розглядаючи наші смішні обличчя, зупинилася на одному і згадала цікаву історію про своє перше кохання… Яскраве весняне сонце припікало по-літньому.
Діти весело щебетали, бігаючи двором дитячого садка. Я сиділа в альтанці, замріяно дивилася на небо і механічно водила олівцем по паперу. Красивий червоний бант красувався на моїй маківці, погрожуючи впасти під своєю вагою. Мені було нудно.
– Чи може закохатися в кого? – І хвиля піднялася всередині, зігріваючи теплом передчувань. Я оглянула подвір’я, всі були як на долоні і почала вибирати жертву свого кохання.
– Може Петро? – почала я придивлятися до хлопчика, що бігав з розчепіреними руками, який зображував політ літака.
Той спланував до Люськи у пісочницю, де та ліпила паски. Пнув одну із них ногою і радісно полетів далі. Люська з вереском кинулася за ним і почала бити його лопаткою. Гучно верещачи, вони так і гасали подвір’ям. І, схоже, це їм подобалося.
– Ні. Там уже все склалося, – заздрісно подумала я і перевела погляд далі.
У сусідній альтанці за столом, збираючи конструктор, сидів Рома. Багато жіночих сердець розбилося об цю скелю. Кожна з нашої дошкільної групи зробила спробу привернути до себе його увагу. І прізвище в нього було таке таємниче і романтичне Шелест. Я вже приміряла його на себе.
– З чого ти вирішила, що тобі там чогось може обламатися? – промайнуло в голові. Дуже не хотілося, що мене відштовхнули, але цікавість взяла гору і я зважилася на атаку цього бастіону. Повільно, петляючи двором, наблизилася до об’єкта мого кохання.
– Пограємо в сім’ю? – Взяла я бика за роги.
– Як це? – Поцікавитися Рома.
– Ну ти – чоловік, я – дружина, ми – сім’я тощо.
Він задумався, мабуть таких ігор і так нахабно йому раніше ніхто не пропонував.
– А що треба робити? – почав він цікавитися правилами гри, забувши про конструктор.
– Ну, давай я спечу тобі торт. Погодую наших дітей, приберу в хаті, а ти сиди собі та збирай свій конструктор.
– І все?
– І все, – ляскаючи віями дивилася я на нього в передчутті сімейних стосунків.
– Ну, давай.
Я аж підстрибнула від щастя і почала метушитися навколо нього. Тут же, у пісочниці, виріс найкрасивіший торт, прикрашений квітами, гілками, камінням – усім тим, що знайшлося. Ведмеді та ляльки сиділи на лавці в ряд, нагодовані салатом з опалого листя і напоєні чаєм із калюжі з гарного сервізу.
Я мела навколо нього саморобним віником із палиць, та так, що піднявши хмару пилу, викликала інтенсивне чхання у мого новоспеченого чоловіка. Весь цей час Роман незворушно продовжував збирати свій конструктор, не звертаючи жодної уваги на мої старання.
Я втомилася без відповіді грати в сім’ю і знову занудьгувала. Із заздрістю подивилась у бік, де Люська та Петька ганялися один за одним. Він смикав її за кіски, а вона із задоволенням лупила його лялькою.
– Як же їм весело, – подумала я, прикусивши губу. -Щаслива! А мій геть, навіть не помічає, що я існую.
Я сіла навпроти Ромки і дивилася на нього впритул.
– Давай поїдемо в подорож на тому човні? – Запропонувала я.
– Ні, не хочу.
– Ну, може тоді в гості сходимо до Люськи з Петькою?
– Я хочу скласти конструктор, – ухилявся він від сімейних стосунків.
Я почала закипати. Моя гра або стосунки з Ромою заходили в глухий кут і це почало мене злити. Підстрибнувши, я випалила йому в серцях все, що про нього думаю; що він нудний, гордовитий, нудний тип і взагалі вже не на мій смак.
– Ми розлучаємося, – підсумувала я свій виступ, топнула ногою і пішла геть.
Вислухавши мене, він спокійно повернувся до свого конструктора, ніби нічого не сталося. Зате в мені горіла пожежа і буря рвалася назовні у вигляді сліз. Я залізла в комірчину, збоку від альтанки, де зберігалися іграшки, м’ячі та інше, і довго плакала від образи.
Мене знайшла вихователька і сказала, що за мною прийшла мама, я вилізла з комори та побігла зустрічати батьків. Наступного дня мені не хотілося йти до садка, але вибору не було. Я стояла біля своєї шафки, на дверцятах якої був мухомор. Взувшись, зачинила дверцята, а прямо за ними стояв Ромка. Він простяг мені шоколадку.
– Мій улюблений шоколад. Це тобі.
– Мій теж, – я опустила очі і мої щоки залилися густим рум’янцем.
Він узяв мене за руку і ми разом пішли до групи, де на нас чекала вихователька. Після сніданку ми пішли гуляти надвір.
– Ну що? Будемо ще грати у сім’ю? — спитав Рома, чим шокував мене.
– Давай, – з підозрою відповіла я.
– Тільки правила тепер мої, – голос його був як у командира корабля.
Цікавість взяла гору і я піддалася. Це був найкращий день у моєму житті. Такий веселий та життєрадісний. Рома зібрав усіх дітей довкола нас. Вигадував різні ігри і всім було так весело, що нікому не хотілося йти на обід. Після обіду – ненависна тиха година.
Я лежала і посміхалася, згадуючи його вигадки. Він був невтомним і веселий. Ми весь час сміялися. Так і заснула, з усмішкою. Після полудня діти знову чіплялися до Роми, щоб він придумав нові ігри і багато хто не хотів іти додому, коли за ними приходили батьки. Так було весело.
– Ми так і не пограли з тобою в сім’ю сьогодні, – резюмувала я наприкінці дня, – але було супер, мені сподобалося.
– Ми пограли, – сказав Ромка, посміхаючись, він підморгнув мені.
– Саме так і буде у моїй родині, коли я виросту. Шумно, весело та дружно.
За ним прийшли. Я дивилася йому вслід, а він весело розповідав батькам про сьогоднішній день. І вони разом дружно сміялися. Я зрозуміла, що таким буде мій майбутній чоловік. У такому, як мені тоді здавалося, далекому майбутньому… До речі, з Ромою ми вже 11 років одружені і в нас весела та щаслива сім’я…
