Свого батька я ніколи не знала. Мене виховував мій вітчим. Чоловік він хороший, добрий, прекрасно до мене ставився. Зараз йому вже 82 роки. Його любила всі, крім мене. Можливо, це пов’язано з тим, що в нас ніколи не було нічого спільного. А можливо, я просто не хотіла змін. Усі це бачили, але мовчали.
Мати з вітчимом переїхали жити в село вже давно. Там він і залишився жити. Мав господарство. З часом йому ставало все важче, але сусіди та знайомі завжди йому допомагали. Я ж постійно йому гроші надсилала, бо пенсія маленька в нього.
Нещодавно я була в нього. Це просто жах. Будинок ззовні має поганий вигляд, хоча в приміщенні чисто. Вітчим погано почав ходити та побачивши мене, став та, ледь стримуючи сльози, підійшов та обійняв. А потім почав проситись до мене жити. І це вже для мене занадто.
В мене у квартирі дочка, я працюю. Крім того, мене ще цікавлять чоловіки, додому їх, зрозуміло, не вожу, проте витрачати весь вільний час на лежачу людину, нехай і не чужу, я не можу. Я запропонувала будинок для людей похилого віку. Почувши таке, вітчим заплакав та вигнав мене. Такий варіант не підходить. Я не знаю, що робити.
