Я та мій чоловік завжди хотіли жити так, щоб перед людьми просто не було соромно. Тому деякі принципові питання нам давалися з великими труднощами. Дочка, старша дитина, завжди тяглася до мистецтв. І ми не стали мучити її, намагаючись переробити під зручну людину.
Купували їй фарби, водили на виставки, купували різну теоретичну літературу – усе, щоб їй було зручно. Шкільна програма через це, звісно ж, страждала. І багато вчителів скаржилися на її слабку підготовку. Проте вона зараз живе і працює за кордоном.
Там вона вийшла заміж, там і досягла успіхів у своїй сфері. Вона художниця, мати мого онука і дуже шанована жінка у своєму середовищі. Чи рада я? Звичайно. Чи згадую я про те, як 13-річні пігалиці зі школи називали її тупою і недалекою? Та майже ніколи. Що вони могли знати?!
Син пішов іншою дорогою. Йому завжди була близька військова справа. Він хотів стати військовим ще в молодших класах. Тож ми доклали всіх зусиль, щоб він домігся всіх своїх цілей. Він став вчитися військової справи, а коли до нас прийшов недруг, добровільно пішов на захист батьківщини.
Його товариші по службі завжди відгукувалися про нього як про дуже кваліфікованого офіцера і бойового товариша. На жаль, трохи більше року тому до нас прийшла новина про те, що мого сина не стало. Мені здавалося, я була внутрішньо готова до цього.
Адже стільки думок пронеслося в мене в голові за всі ці роки, але, як мати, я, звісно, досі оплакую його. Це біль, це ненависть до ворога, до тих нелюдів, які відібрали в мене єдиного сина. Проте я дуже вдячна йому за те, що він захистив усіх нас, не зрадив власні погляди, совість і принципи.
На жаль, не всі люди настільки ж благородні, як мій син. У нього залишилися дружина і маленька дочка, яких ми приймали завжди як рідних. Раніше син з невісткою жили в нашій квартирі, у місті. Ми купили її синові, ще коли йому ледь виповнилося 16 років. На майбутнє.
Потім здавали її в оренду, а коли син одружився, подарували йому в надії на щасливе майбутнє – дві кімнати і ремонт, зроблений ним. Начебто для старту мало б вистачити. Перед відправленням на фронт він казав, щоб, якщо з ним щось трапиться, ми не сумували даремно, а жили далі.
Життя – штука непередбачувана і тримати минуле в голові постійно просто не має сенсу. Особисто до мене він звернувся з проханням заповіту квартири на дружину і дитину, що логічно, не виганяти ж їх та ще й без чоловіка. Це гіркий крок, але його потрібно було зробити, щоб було справедливо.
Волю сина було виконано. Ми завжди дуже добре ставилися і до невістки, і до внучки. Зідзвонювалися, іноді вони приходили до нас у гості. Здавалося б, ця сторінка мого життя мала бути закрита. Хоч би як важко було на душі. Тим не менш, щоранку мене гризе неприємне відчуття, здавалося б, вирішеної проблеми.
А саме нерухомості, яку заповів мій син своїй колишній дружині. Два тижні тому в внучки був день народження. Тож ми, як дідусь і бабуся прийшли її привітати. Ми не прийшли раптово до невістки, заставши її зненацька. Навіть заздалегідь домовилися про те, на який час краще прийти, що подарувати.
Вона попросила не витрачати час на походи по магазинах, а просто вручити конверт із грошима, а вони самі домовляться, що на ці кошти придбають. Я теж людина доволі прагматична. І розумію, що в наш час пилозбірники чи одноразові іграшки за кілька днів забуваються.
Тож погодилася, приготувалася морально до майбутньої зустрічі і в домовлений день із чоловіком пішла вже як гостя, у мною ж куплену квартиру. Не підозрювала, що будуть несподіванки, але вони на мене чекали. У прибраній і обжитій квартирі нічого не говорило про господаря.
Лише невелике фото в рамці при вході, та й усе. Кожен горює по-своєму, та й син просив нас не надто сумувати. Однак складно не помітити чоловічі капці просто біля вхідних дверей, нехай і дбайливо завалені різним ганчір’ям. Що це? Ну не буду ж я питати про такі речі з порога.
Нас запросили в кімнату внучки. Там усе було прикрашено кульками, мішурою і накрито стіл. Переважало солодке, але це нормально. Ми ж побачитися прийшли, а не наїдатися досхочу. Тож я була не проти того, як невістка нас прийняла.
Однак хвилин за 40, коли я вийшла з вбиральні, проходячи через кімнату невістки, я помітила на столі нову фотографію в рамці. Не змогла перебороти себе і не заглянути, хто на ній був зображений і тоді все стало на свої місця. Троє людей – моя невістка, онука й невідомий мені чоловік.
Усі троє ошатні, усміхаються, а збоку дата – якраз через рік після загибелі мого сина, але на фото просто ідилічна сім’я. Я знаю, що у невістки немає братів, тож жодних сумнівів щодо цього в мене не виникло. Довелося стримати емоції, досидіти вечір зі звичайним виразом обличчя.
Вдома, звісно, я йому все розповіла. Наразі у нас із чоловіком серйозні розбіжності щодо цього. Він, зі свого боку, каже, що це нормально. Можливо, трохи сумно і прикро, так, але саме син нас попереджав про подібне, тому варто пробачити невістку.
Можливо, просто від неї віддалитися і забути. Я ж хочу переписати заповіт і вигнати її, та ще й із ганьбою, щоб наші знайомі теж були в курсі подій, бо на таке ставлення до себе невістка й заслужила. Прикро за внучку, але, думаю, вона виросте і зрозуміє свою бабусю.
Чи ні, я прекрасно знаю, як жінки можуть віддаляти своїх дітей від їхніх батьків після розлучення. Цьому прийому вже сотні років. Полюбить нового “тата” – і справа з кінцем, як там вийде, я не знаю, але не хочу, щоб якийсь невідомий мужик жив у квартирі, на яку ми заробляли для сина. Просто принципово.
