У дитинстві батьки віддали мене до сиротинця. Час був важкий, від мене не відмовилися, але якийсь час я сама, на своїй шкурі, відчула, що це таке. Тож я не з чуток знаю, як це, коли колектив із кількох десятків дітлахів може бути недружнім, тому обожнюю своїх дітей.
Уже у шлюбі у нас із чоловіком з’явилося двоє дітей. Обидві дівчинки, мої доньки, але й тут мене спіткала велика невдача. Чоловік почав пити, і через якийсь час нам довелося розійтися. Не можна сказати, що це було спільним рішенням. Чоловік не хотів йти, але з цією людиною в мене не було майбутнього.
Та й звідки йому взятися, якщо з кожним роком ситуація ставала дедалі критичнішою. Він не збирався кидати свою звичку, а я прекрасно бачила, як батько моїх дітей змінюється і морально, і фізично. Він перестав приносити гроші додому. Навіть коли був тверезий, відмовлявся виконувати свої обов’язки.
У нього з’явилися нові друзі, теж випивохи. Вони були, як кошенята, але постійно перебували або у нас, або на вулиці, неподалік. Терпіти це не було сил, і я остаточно вирішила розлучитися. Так я і стала матір’ю-одиначкою. Кілька років ми жили бідно, як церковні миші.
Доводилося іноді позичати гроші в сусідів, які й самі не могли похвалитися великими зарплатами, але час від часу йшли мені назустріч, мабуть, усвідомлюючи нашу ситуацію. До чого б це призвело? Навіть думати про це не можу. Тому було вирішено, що я поїду на роботу в іншу країну.
За доньками доглядала тітка. Хоч я й розуміла, що особливою любов’ю до дітей вона ніколи не вирізнялася. Так і почалося моє нове життя на новому місці, що тривало загалом близько 15 років. Саме стільки часу я поневірялася за кордоном, щоб підняти своїх дітей на ноги.
Не люблю хвалитися, та особливо й нічим, але це дало свої певні плоди. Принаймні в кожної з доньок тепер є окремі квартири, в яких вони й живуть зі своїми сім’ями. Я цьому дуже рада, адже вони – найдорожче, що є в мене. Поки я працювала, у мене було одне правило – приїжджати на зимові свята.
Це переросло в традицію, адже в нас цей період у році завжди особливий. Діти чекали на мене навіть більше, ніж зимових канікул. І я завжди намагалася їх не розчаровувати. Крім того, щороку мені потрібно було побачитися з тіткою і вирішувати з нею наші фінансові питання.
Загалом, не сказати, що я якось особливо відчувала святкову атмосферу, але так чи інакше бути вдома була зобов’язана – поїмо голубці, відчую себе вдома. З кожним Новим роком я все більше і більше дивувалася, як швидко ростуть мої дівчатка. Були побоювання щодо навчання і всього іншого.
Але обидві добре вчилися і не стали зв’язуватися з поганими компаніями, хоча у них були для цього всі шанси. Деяким дітям потрібно кілька хвилин, щоб на них не звертали уваги батьки, і все, ось уже в них погана успішність і підозрілі друзі. Донечки в цьому плані мене завжди приємно дивували.
Закінчили школу з відзнакою, вступили до інституту на бюджет. Хіба це не мрія будь-якої матері? Звичайно, я не знаю всіх деталей, напевно вони були, але після закінчення інститутів заміж вийшла спершу старша, а потім і молодша. Ось у цей момент я їм і стала в нагоді.
На весіллі мені жодного разу побувати не вдалося, проте з весільними подарунками я точно не підкачала. Уже рік я вдома. Приїхала не з порожніми руками, тож вистачило зробити невеликий ремонт у квартирі та навіть залишилися гроші на життя.
Я вирішила перепочити і не шукати роботу, поки не відпочину. Із доньками в нас нормальні стосунки, шкода, що вони не можуть часто перебувати зі мною поруч. У них свої сім’ї, робота, загалом, звичайне доросле життя. Як би мені цього не хотілося, наказувати їм, що робити, я не можу.
Нещодавно в мене був день народження. І з цього приводу діти прийшли до мене в гості. Без зятів, просто посидіти у звичайній домашній обстановці. Принаймні, я так думала. Накрила на стіл, ми чудово посиділи. Через якийсь час тема розмови переключилася на їхні проблеми.
Виявилося, що дочкам не завадила б фінансова допомога для їхніх родин. Не просто так, у борг, але гроші їм були потрібні. Мені не хотілося обговорювати ці справи у свято, тому я попросила їх прийти наступного дня, і вони погодилися.
Наступного дня, попри те що ще багато їжі залишалося в холодильнику, мені захотілося поїсти чогось домашнього, а в мене якраз дві господині у квартирі! От я й попросила доньок, щоб вони приготували мені голубці. Я б навіть сама їм допомогла.
Просто було бажання вечір провести в сімейній рутині, з рідними дітьми. Вони ж уже немаленькі, мають знати, що та як. І ось тоді все й почалося. Молодша почала сперечатися зі старшою, який рис має бути в голубцях: сирий чи вже зварений.
Потім суперечка перейшла на особистості і минулі образи, про які я і не здогадувалася. Кожна з дівчаток на свій захист наводила найрізноманітніші і найбрудніші аргументи. Так я дізналася, що одна відбила нареченого у іншої, а та зі свого боку в юні роки зовсім не вирізнялася скромністю серед хлопців.
Потім посипалися й інші звинувачення, бо одна з дівчаток терпіти не могла тітку, а інша тільки й робила, що до неї підлабузнювалася. Зрештою ніяких голубців я не дочекалася. Зате почула надто багато інформації, яку мені чути було зовсім необов’язково. Ба більше, у мене в мийці лежали брудні тарілки.
І, щоб відволіктися, я вирішила цей посуд помити, але мої доньки і тут почали звинувачувати одна одну в тому, що кожна з них не допомагає мені як дочка матері. Вони так кричали, що я думала: сусіди викличуть поліцію! Потім вони пішли, кожна у свій бік.
Я зі сльозами на очах тільки під кінець вечора згадала, що вони до мене приходили взяти грошей у борг, але забули на тлі давніх образ. Я б і не проти їм допомогти, але тепер ситуація зовсім змінилася. Ні старшій, ні молодшій мої гроші не потрібні, але розмовляти одна з одною вони не хочуть.
І, як я зрозуміла, це зовсім не жарти. Навіть не знаю, що тепер робити. Треба було мені просто послухатися їх і не вичинятися, а тепер ось пожинаю, що посіяла. Дурна жінка, яка посварила рідних дочок.
